Білоруський вільний театр, який підпільно існує на батьківщині, але безперешкодно виступає за кордоном, закликає звільнити українського режисера Олега Сенцова. Про його долю розповідається в спектаклі Burning Doors, прем’єра якого відбулася на початку осені у Великобританії. Після вистави глядачі можуть послухати, що говорять про те, що відбувається в Україні не актори, а ті, чия доля змінилася після початку російської агресії.
Про свого двоюрідного брата Олега Сенцова розповідає Наталя Каплан, про свій досвід – учасники бойових дій з України. На думку Миколи Халезіна, співзасновника Білоруського вільного театру і режисера-постановника Burning Doors, чим більше вистав розповідають про несвободу в Білорусі, Росії та Україні, тим більше глядачі починають розуміти, що відбувається.
«Оскільки один із персонажів нашої п’єси перебуває у в’язниці, ми вирішили, що потрібно паралельно займатися його звільненням. Почали кампанію з листівок: попросили британців писати листівки Олегові Сенцову, не пафосні, не з викриттям режиму, а просто розповісти про людські речі, щоб йому було легше в тюрмі. Ми потім перекладали листівки російською мовою. В результаті вийшли дуже цікаві замальовки, наприклад, про Олімпіаду, альбом Ніка Кейва, або просто про те, що відбувається, яка погода. Листівки ми відправляємо Олегові», – каже режисер.
Спектакль Burning Doors
Якщо вже ми розповідаємо про людину, ми повинні щось придумати, щоб допомогти її виходові з в’язниці
«10 жовтня відбудуться слухання у британському парламенті на цю тему, на які приїдуть українські політики і журналісти, яких ми запросили. 12 жовтня буде пряма трансляція спектаклю з Манчестера з дискусією, на якій будуть учасники з Білорусі, з Росії, про те, як мистецтво переплітається з війною. Це наш обов’язок, якщо вже ми розповідаємо про людину, ми повинні щось придумати, щоб допомогти її виходові з в’язниці», – наголосив Микола Халезін.
– У п’єсі Burning Doors розповідається не тільки про Олега Сенцова, це історія ще й про російського художника Петра Павленського, про Марію Альохіну з Pussy Riot, які теж опинилися у в’язниці. Як виникла ідея об’єднати всіх їх в одній п’єсі?
Зібрали винятковий, як нам здалося, матеріал
– Коли британські театри спробували усвідомити, що відбувається в Україні, нас попросили написати п’єсу. Драматурги не змогли розібратися в контексті, тому що з боку це зробити дійсно складно. Складно зрозуміти природу цієї війни, зрозуміти, що таке гібридна війна, зрозуміти, як це відбувається і що думають з цього приводу її учасники. Ми почали збирати матеріал, в тому числі говорили з учасниками військових дій. Ми і раніше займалися Україною, але тут вже зовсім заглибилися в тему і зрозуміли, що не хочемо робити п’єсу для іншого театру, а хочемо зробити свій спектакль, тому що зібрали винятковий, як нам здалося, матеріал.
Микола Халезін
Вийшло так, що три долі головних героїв вистави Burning Doors переплелися. Коли за ґратами опинилися учасниці групи Pussy Riot, Петро Павленський зашив собі рот і вийшов на площу. Це була його перша акція. А коли посадили Олега Сенцова – судили Павленського за підпал дверей ФСБ і Петро попросив перекваліфікувати його справу на статтю про тероризм, як це було у випадку Сенцова. Плюс із нами захотіла працювати Марія Альохіна, і ми подумали, що якщо вже у нас є одна з героїнь, то зрозуміло, що і як робити далі. Петро Павленський передав нам із в’язниці два тексти, які ми просили його написати, і у нас все почало складатися.
– Чи змінилося становище театру в Білорусі останнім часом?
Ми граємо в гаражі… при цьому за кордоном ми граємо на найпрестижніших світових сценах
Глядачі беруть із собою паспорти, ми їх про це просимо, бо можуть прийти співробітники міліції і так легше встановлювати особу, так легше уникнути затримання. Це триває вже майже 12 років. Ми квитки не продаємо, бо якби ми продавали квитки, нас би посадили за економічною статтею
– Все залишається як і раніше, єдине – зараз стало менше якихось облав. Але ми як були нелегальними, так ми і залишаємося нелегальними, ми граємо в гаражі… при цьому за кордоном ми граємо на найпрестижніших світових сценах. Це такий дисонанс, такий дуалізм, який нам допомагає розуміти, що світ – це не тільки великі і красиві сцени. Ми граємо по три-чотири вистави на тиждень, по 60 глядачів можуть дивитися спектакль за один раз. Зала завжди повна. Глядачі беруть із собою паспорти, ми їх про це просимо, бо можуть прийти співробітники міліції і так легше встановлювати особу, так легше уникнути затримання. Це триває вже майже 12 років. Ми квитки не продаємо, бо якби ми продавали квитки, нас би посадили за економічною статтею. А коли журналісти питають у Міністерстві культури: «Що ви думаєте про успіх Вільного театру, наприклад, на сцені шекспірівського театру «Глобус», – їм відповідають, що такого театру не існує.
У цьому сенсі у нас нічого не змінюється, змінюємося тільки ми. Але все-таки теми, як кажуть, наших широт, тема вузла трьох країн, України, Росії та Білорусі, нас хвилює. Ми стали голосно про це говорити, тому що зрозуміли: немає проблеми окремо Росії або окремо України, є проблеми трьох країн, які дуже пов’язані між собою, і або три країни вийдуть із цього замкненого кола, або з нього не вийде ніхто.
Повний текст матеріалу – на сайті Російської редакції Радіо Свобода