Юлія Петровська
У Чорногорії у вересні оголосили про створення «Балканського казацького війська» на чолі з Віктором Заплатіним, який воював у 1990-і в Боснії, а нині іменує себе «представником Союзу добровольців Донбасу на Балканах». Представники нового формування відмовляються повідомляти інформацію про свою чисельність і конкретні завдання. Хто ж такі новоспечені «балканські казаки»?
«Воєнізоване угруповання, що має бути арештоване», «клоуни, що брязкають зброєю», «орли і соколи», «понурі пенсіонери» – найрізноманітніші асоціації в місцевих жителів викликали учасники церемонії, яка відбулася 11 вересня в чорногорському місті Котор. Саме там було оголошено про створення «Балканського казацького війська». У церемонії брали участь відомий у Которі священик Момчило Кривокапич, байкери російського клубу «Нічні вовки», які давно демонструють свою близькість до Володимира Путіна, і 26 делегатів «казацьких центрів» із Балкан. Кожен із них, як стверджувалося, представляв не менше ніж 50 «казаків».
Організатори спробували об’єднати всіх «казаків», добровольців, проросійські патріотичні організації з Сербії, Республіки сербської в Боснії і Герцеговині, з Македонії, Чорногорії, Греції та Болгарії. Котор, настільки віддалений від традиційних російських «казацьких» областей на зразок Дону і Терека, «балканські казаки» вибрали не випадково. На початку XIX століття там було консульство царської Росії, а крім того, Которська затока – найбільша бухта Адріатичного моря, де незабаром може з’явитися база НАТО. Тим часом «балканські казаки» виступають рішуче проти розширення Північноатлантичного союзу.
«Верховним атаманом» «Балканського казацького війська» одноголосно обрали Віктора Заплатіна – учасника боїв у Придністров’ї, Абхазії, Боснії і на сході України, нині уповноваженого «представника Союзу добровольців Донбасу на Балканах», а в минулому – колишнього «першого заступника командувача прикордонних військ «ЛНР». Присутніх Заплатін привітав такими словами: «Ми століттями захищаємо наші інтереси тим, що знаємо історію. Ми її знаємо ще з Куликовської битви. Ми знаємо своїх героїв, чорногорці знають своїх, серби своїх. Але «казацтво» єдине».
До «балканських казаків» звернулися і інші представники «Союзу добровольців Донбасу» – Геннадій Темников і Сергій Стьопін, – передавши їм привіт від керівників цього «союзу» Олександра Бородая та Андрія Пінчука і пообіцявши їм «широке поле діяльності». У чому конкретно полягатиме ця діяльність, поки не зрозуміло. Але судячи з антинатовського мітингу, що відбувся тоді ж, «воїни Христа», як вони самі себе називають, зосередяться на протидії західному впливу. При цьому залишається незрозумілим зв’язок «балканських казаків» з офіційними казацькими організаціями в Росії і російськими органами влади.
Балканські країни ніколи не входили в ареал історичного розселення «казаків». Після революції 1917 року і громадянської війни в Росії в Королівство Сербів, Хорватів і Словенців (із 1929 року – Югославія) втекло приблизно п’яти тисяч казаків, більшість – вихідці з Кубані. У 1920-і роки багато з них переїхали в заможніші країни Європи, перш за все до Франції та Бельгії.
Під час церемонії в церкві святого Миколи в Которі
Скільки зараз у регіоні «воїнів Христа», встановити складно. Самі про себе «балканські казаки» такої інформації не повідомляють ні офіційно, ні у приватних розмовах. Сайти їхніх організацій скупі на подробиці щодо повсякденної діяльності, але зате дуже ідеологізовані: їхні повідомлення завжди містять акценти на православ’я і «спільну історію» Росії та балканських країн.
«Балканських казаків» можна побачити на заходах, присвячених різним битвам або відомим історичним датам. У їхній компанії бувають режисер Емір Кустуріца, президент Республіки сербської Милорад Додик, російські та білоруські дипломати і «Нічні вовки», які, до слова, стають дедалі активнішими на Балканах, розвиваючи свої представництва в Сербії, Чорногорії, Республіці сербській та Македонії. «Балканські казаки» стверджують, що до них хотіли б приєднатися багато людей. Але членом «казацької» організації може стати тільки той, хто пройде необхідну перевірку, отримає благословення священика і принесе клятву.
Одна з основних «казацьких» організацій на Балканах – «посольська станиця Светосавська». Вона була створена в Сербії 2011 року за наказом «атамана» військового «казацького» товариства «Центральне казацьке військо» Валерія Налимова. Це одне з 11 реєстрових військових «казацьких» товариств у Росії. Згідно з указом президента Росії від 16 квітня 2014 року, «атаманом» ЦКВ зараз є Іван Миронов. А Налімов, який очолював його у 2006–2014 роках, тепер виступає як «атаман» міжрегіональної громадської організації з такою ж назвою.
Керівник «станиці Светосавської», головний «атаман» Сербії, Чорногорії та Республіки сербської полковник Воїслав Видакович у телефонній розмові з кореспондентом Радіо Свобода відмовився обговорювати діяльність «казацьких» організацій на Балканах, їхню чисельність і відносини з місцевою владою, пославшись спочатку на зайнятість, а потім на «поганий досвід» спілкування з пресою. Він заявив, що такі речі обговорює тільки у приватній бесіді, і запропонував надіслати запит про це. Але такі письмові запити та пропозиції про особисту зустріч він залишив без відповіді.
Аналогічним чином вчинив і «атаман» «казацького» центру «Святий Петро Цетинський» Слободан Пейович, якого обрали заступником верховного «атамана» «Балканського казацького війська». Хоча він усе ж пообіцяв зв’язатися через місяць, відмовившись назвати адресу, за якою можна ознайомитися з діяльністю організації. Така обережність, найімовірніше, пояснюється негативними оцінками у ЗМІ після заходу в Которі і появою підозр у тому, що «казаки» намагаються створити напіввійськові формування.
Віктор Заплатін стверджує, що вже 16 років працює в Сербії, хоча на Балканах у нього немає офіційних координат. У місцевій пресі він позиціонує себе як «офіційний представник Союзу добровольців, який безпосередньо пов’язаний з Володимиром Путіним». З його слів можна зробити висновок, що координацією діяльності «казаків» і добровольців на Балканах він займається безпосередньо за дорученням Олександра Бородая. У лютому Заплатін брав участь в презентації Союзу сербських ветеранів та добровольців у Російському домі в Белграді, повідомивши, серед іншого, що він і його товариші «перебувають на передовому краї боротьби з фашизмом, а Балкани – на передовому краї боротьби з нав’язаними цінностями так званого Заходу».
Олександр Бородай та Андрій Пінчук
Ім’я Заплатіна в Москві пов’язують із приватним охоронним підприємством «Кобр» і побиттям захисників парку Дружби у вересні 2015 року. Сам він вважає за краще розповідати про свою добровольчу діяльність, у тому числі в Боснії, де він воював у 1992–1993 роках і свого часу командував «казацьким» загоном із 50 осіб. Цей загін діяв при Вишеградській бригаді Дринського корпусу армії Республіки сербської. В районі Вишеграда, де жертвами етнічних чисток стали тисячі босняків-мусульман, тоді ж воював і Ігор Гіркін (Стрєлков). Через Боснію пройшли близько 700 російських добровольців, багато з яких до цього побували у Придністров’ї, Карабасі чи Афганістані.
У Вишеграді, який сьогодні радше асоціюється з культурно-комерційним комплексом Еміра Кустуріци, за оцінкою Гаазького трибуналу, сталася одна з найжорстокіших етнічних чисток на території колишньої Югославії. З початку боснійської війни це місто мало стратегічне значення через гідроелектростанції на річці Дрині і зв’язок між Белградом і Сараєвом. Розправи, включаючи спалення живцем десятків босняків-мусульман, там досягли піку у травні-червні 1992 року, коли російських добровольців там ще не було, вони з’явилися тільки наприкінці 1992-го. З «боснійського щоденника» Ігоря Гіркіна, серед іншого, можна дізнатися про те, що росіянам платили по 100–150 німецьких марок на місяць і що в бойових операціях серби відводили їм «чималу роль». Він пише про атаки, чвари, пияцтво, «епічні грабунки» і «тактику випаленої землі».
Спостерігачі розходяться в оцінках діяльності «казацьких організацій» із урахуванням їхньої непрозорості та бойового досвіду їхніх членів і покровителів. У «Союзі казаків Росії» дистанціюються як від Заплатіна, так і від «балканських казаків». Співрозмовник Радіо Свобода, що побажав залишитися неназваним, сказав, що в союзі не надають значення «Балканському казацькому війську» через відсутність серйозних лідерів і діяльністю Заплатіна не цікавляться: «Він ніколи не командував якимось серйозним підрозділом і не очолював серйозну організацію. Ми бачили його в генеральській формі, але не знаємо, хто йому присвоїв це звання. Ми живемо в такий час, що з’являються «Наполеони», «Адольфи Гітлери», а хтось оголошує себе «казаком». Ми дуже обережно до цього ставимося. Ми представляємо родових казаків Росії, є наступниками того «казацтва», яке існувало до 1917 року. Працювати за кордоном повинна структура, яка реально представляє «казацтво» Росії. Сьогодні оголошують себе вселенськими «атаманами», маючи за спиною п’ять чоловік. Ми з сербами однієї крові, однієї віри, у нас спільна історія, але «казацтва» в них ніколи не було. Ми серйозно не ставимося до створення «Балканського казацького війська». Ми не надали цьому значення, бо не ті лідери», – сказав співрозмовник Радіо Свобода.
Психолог і політичний аналітик Срджан Пухало вважає, що немає особливих підстав побоюватися діяльності «казацьких» організацій, хоча акції «казаків» на Балканах сприймають по-різному: хтось висловлює симпатію, а комусь вони вселяють страх: «Із одного боку, є русофіли, особливо серед сербів, які сприймають акції «казаків» як сигнали про те, що Росія їх не забуває і що її хвилює ситуація на Балканах. Із іншого боку, багато хто сприймає їхню діяльність як такий собі фольклор. Хтось бачить у них туристів, а хтось – спецпідрозділ із незрозумілими завданнями. У реальності ніяких проблем вони досі не створювали. Немає підстав говорити, що вони можуть тут стати якимось серйозним фактором, ці люди не мають ніякої ваги. І якби хтось захотів спертися на них, він би просто помилився».
Оригінал матеріалу – на сайті Російської редакції Радіо Свобода