Трагедія Бабиного Яру: «Сказано ще далеко не все» (фотогалерея)

Нацистський вартовий у Києві, 19 вересня 1941 року. В червні того року, по двох роках дії договору про ненапад між Німеччиною і Радянським Союзом, війська нацистів несподівано напали на СРСР. Протягом кількох тижнів нацисти захопили схід Польщі й інші окуповані Радянським Союзом території, а також більшу частину Української РСР та інші території радянських республік.

Юрба знущається з єврея біля погруддя Леніна на заході України. Після окупації нацистські війська відкрили в’язниці радянських спецслужб. Злочини сталінізму стали відомі, і їх використали нацистські пропагандисти, щоб розпалити антисемітизм, роблячи наголос на єврейському походженні частини тодішніх радянських керівників.

Нацистський пропагандистський плакат закликає: «Смерть єврейсько-більшовицькій заразі вбивства!» Українці гинули не тільки при стратах від рук радянських спецслужб – мільйони українців загинули й унаслідок сталінського Голодомору. Нацистська пропаганда, що ототожнювала євреїв із радянським режимом, вчинила свій вплив на частину українського націоналістичного руху в регіоні, де й раніше ставалися випадки антисемітського насильства.

Єврейка втікає від юрби у Львові, місті, що в міжвоєнний час було польським, потім окуповане СРСР і врешті нацистами, фото червня чи липня 1941 року. За активного заохочення нацистів євреї радянської України й інших окупованих територій зазнавали справжніх жахіть. Тисячі їх були замучені і вбиті в перебігу погромів, влаштованих у Центральній і Східній Європі.

У Києві спрацювали вибухові заряди, закладені при відступі радянськими військами, загинули кілька нацистів. Людина, що пережила Бабин Яр, пригадує: «Звісно, в цьому звинуватили євреїв. Нас завжди в усьому звинувачують». 26 вересня, лише через тиждень після захоплення Києва, нацисти видали цей наказ.

На вимогу наказу, що був виданий українською, російською і німецькою мовами, близько 30 000 євреїв із Києва й околиць прибули 29 вересня в кілька місць у центрі міста. Звідти їх погнали пішки на північний захід на тодішній край міста, до урочища Бабин Яр. Дехто з людей, наближаючись до залізничної станції неподалік, вважав, що їх депортують до Палестини.

По двох роках нейтралітету між нацистською Німеччиною й СРСР, за умов суворо контрольованої інформації в радянських ЗМІ, київські євреї не усвідомлювали небезпеки.

Один із німецьких військових пригадував, що радянські євреї були «разюче погано поінформовані про наше ставлення до них».

Дехто з дітей, що стали жертвами вбивства в Бабиному Ярі. Зліва праворуч: Анна Глінберг, Мальвіна й Поліна Бабат, Вельвеле-Валентин Пінкерт. Одна з тих, хто вижив, пригадувала через десятиліття, що так само розстрілювали й неєвреїв, які йшли попрощатися зі своїми єврейськими сусідами перед «депортацією» й зайшли надто близько до яру.

Радянські військовополонені в яру після розстрілів. Бабин Яр нацисти використовували як місце для страт для радянських військовополонених, ромів та інших «небажаних».

Через більш ніж три десятиліття після війни події Бабиного Яру все ще не мали достатнього офіційного визнання, хоча ще в 1960-х єврейські активісти почали збиратися там без дозволу влади, щоб не втрачати пам’ять про трагедію. 1976 року збудували цей меморіал пам’яті всіх жертв нацистського режиму, що загинули там. Але окремої згадки про євреїв, яких загинуло найбільше, в ньому не було – центральною постаттю став радянський солдат.

9 травня 1985 року в Києві святкували річницю перемоги над нацизмом. Влада радянської України розглядала події в Бабиному Ярі через призму «страждань усього радянського народу» за нацистської окупації.

Аж через півстоліття після трагедії, по тому, як Україна здобула незалежність від СРСР 1991 року, на місці тих подій звели окремий меморіал, присвячений єврейським жертвам. На відкриття пам’ятника у вигляді менори зібралися сотні людей.

А сам Бабин Яр нині – це тихий парк, де за доброї погоди гуляють під деревами парочки чи катаються велосипедисти.

«Є речі, є трагедії, перед безмірністю яких будь-яке слово безсиле і про які більше скаже мовчання – велике мовчання тисяч людей. Може, і нам годилося б тут обійтися без слів і мовчки думати про одне й те ж. Однак мовчання багато говорить лише там, де все, що можна сказати, вже сказане. Коли ж сказано ще далеко не все, коли ще нічого не сказано – тоді мовчання стає спільником неправди й несвободи. Тому ми говоримо, і мусимо говорити, де можна й де не можна, використовуючи всяку з нагод, які трапляються нам так нечасто».

— З виступу письменника Івана Дзюби в Бабиному Ярі 1966 року