(Рубрика «Точка зору»)
«Мій лакмус Київ» – так називається стаття відомого українського письменника Юрія Андруховича, надрукована в українській інтернет-газеті «Збруч»
Андрухович ставить реалістичний і досить суворий діагноз українській столиці: «Київ не просто так столиця. Він ще й соціально-економічний монстр (принаймні за внутрішніми українськими мірками), що притягує мешканців фактично всіх регіонів країни – робочими місцями, вишами, перспективами, зарплатнею, очікуваннями, ілюзіями».
Важко не погодитися з Юрієм Андруховичем, що «теоретично саме в Києві мали б відбуватись якісь унікальні процеси становлення сучасної української мови, розширення її ареалу, вторгнення до таких (сказав би Бруно Шульц) реєстрів буття, де вона ніколи раніше не бувала»… Київське мовне тло, таким чином, є доволі виразним лакмусом щодо того, як у цілому йдуть справи в державі та – що головніше – в суспільстві».
Великий парадокс, коли більшість корінних киян українську мову знають, але у частини з них, на жаль, існує непереборний бар’єр, коли випадає потреба спілкуватися саме українською.
Небезпека принципової російськомовності
Принципова російськомовність цілком може призвести до формування на теренах України нового «етносу». Який, рано чи пізно, здатен увійти в конфлікт з українськомовним українським етносом.
На сьогодні цей «проміжний» етнос ще не сформувався. Проте завжди дуже прикро дивує, коли чуєш, що на київських вулицях хлопці, дівчата, або й люди старшого віку, одягнені у вишиванки, спілкуються між собою російською мовою.
І якщо згадані процеси внутрішнього роздвоєння будуть тривати й далі, то хто ж може гарантувати, що ці «позаукраїномовні патріоти» не захочуть будувати таку собі свою, але іншу гібридну «Україно-Росію»?
Тому, коли в Україні у найближчі роки не буде проведена дієва політика українізації, то це закладе конфлікт в українському суспільстві.
При цьому варто зауважити, що такий «прикордонний» стан між українськістю і російськістю є тимчасовим.
Неодноразово доводилося спостерігати, коли з українця людина перетворювалася на «хохла», потім на «малороса» і на кінець ставала представником «русского мира».
І як би це хтось не заперечував, але Україна є державою українців. У сучасному європейському розумінні. Так само, як Польща є державою поляків, Угорщина – угорців, Словаччина – словаків.
Це не означає, що національні меншини мають бути дискриміновані, але питання пріоритету української мови та культури повинні бути очевидними, як очевидним є пріоритет польської мови і культури у Польщі.
Бліц-опитування російськомовних киян
Проведене імпровізоване бліц соціологічне опитування з трьох питань серед семи знайомих киян-респондентів (a, b, c, d, e, f, g), котрі поки що ще не визначились остаточно з переходом на українську мову, хоча й добре нею володіють, дало такі результати.
1. Яка основна причина Вашого спілкування російською мовою?
a) Немає оточення, яке сприяло б спілкуванню.
b) Відсутність у Києві масової україномовної міської культури. У Львові, Івано-Франківську, Чернівцях вона є. А в Києві потрібно її ще сформувати.
c) У більшості випадків у побуті спілкуюся російською, тому що російською до мене звертаються співрозмовники і персонал закладів (у тому числі й державних) тощо.
d) Бо я виріс у російськомовному середовищі.
e) Соромилася, бо в дитинстві зіткнулася з насмішками щодо української (в дитинстві розмовляла українською), та й в дорослому віці було добре видно ставлення до української, як до мови другого сорту, нікому не потрібної, сільської та ледве не «нацистської». Ну, тобто, якщо ти розмовляєш українською, з тобою точно щось не так.
f) Так уже склалося, що для мене російська мова більш звична і мені легше висловлювати на ній свої думки.
g) Російська – це мова, що насаджувалась роками, ми вчились і звикли нею думати й спілкуватись.
2. Що стримує Вас від переходу на спілкування українською мовою?
a) Нічого не стримує, коли є можливість, спілкуюсь українською.
b) Бракує достатньої мотивації і власне відсутність україномовного оточення. А часто не хочеться відрізнятися від загальної маси містян.
c) Відсутність досвіду. Та й ні з ким.
d) Перфекціонізм, я краще розмовляю англійською, ніж українською мовою. У мене, якщо я буду розмовляти українською мовою, буде багато русизмів.
e) Стримували лінощі. Думка, а чому я, нехай краще хтось інший, а я потім колись підтягнусь, щоправда, не знаю коли. А також небажання відчувати найменший дискомфорт, який викликають будь-які зміни.
f) Російськомовне оточення. Мало поки що в Києві української мови. Намагаюся заохочувати й підтримувати бесіди українською.
g) Нічого не заважає – вільно володію російською, українською, трохи польською і англійською. Але для мене незвично спілкуватися українською.
3. За якої б умови Ви б перейшли на спілкування українською мовою?
a) Перехід можливий, якби до мене зверталися частіше українською, і на підприємствах вимагали спілкування українською.
b) Якщо разом зі мною перейшли б на українську мову переважна більшість киян. Оскільки дуже важко бути Дон Кіхотом у російськомовному середовищі.
c) Наявність україномовного середовища.
d) Ні за якої.
e) Мене «переконала» добра знайома, коли почала вигадувати, що тут у нас можна побудувати місце для розвитку російської культури. Це було ще на початку війни, тоді такі ідеї упродовж короткого часу були поширені, потім минулося. Це мене так налякало і викликало таку відразу, що лінощі та думки про «хай краще хтось інший, а я потім» пройшли за лічені години. Поступово переходжу на українську у всіх сферах свого життя, вже перейшла відсотків на 80 відсотків.
f) Якщо потрапляю в товариство, де більшість людей розмовляє українською, то за дуже короткий час переходжу виключно на українську мову.
g) Якщо мій співрозмовник наполягає на виключно українській мові.
Поради від організаторів «Мовомарафону-25»: «Переходь на українську – стань незалежним!»
Необхідно формувати в Києві повноцінне українське середовище
Опитані респонденти чесно відповіли на всі поставленні запитання. Це аналіз того, що відбувається в мовному середовищі української столиці.
І відштовхуючись від цього, можна спробувати вивести формулу: «Без україномовного Києва україномовна Україна неможлива».
Висновок очевидний: не дивлячись на те, що за українську мову тепер не переслідують і не карають, як це було у 60-70 роки минулого століття, в Києві ще не сформувалося повноцінне українське мовне середовище, котре б могло протистояти російськомовній експансії.
(Малюнок художниці Вікторії Целуйко)
Вихід тут лише один: перестати підлаштовуватися під тих, хто нібито погано розуміє українську.
І принципово переходити на українську мову в спілкуванні зі всіма. Формуючи у такий спосіб своє власне персональне мовне середовище.
І розмовляти українською скрізь: в колі друзів, знайомих та родичів, спілкуючись у владних інституціях, транспорті, в супермаркетах і магазинах, у сфері обслуговування, на роботі та навчанні.
Українська мова запанує тоді, коли вона стане привабливою для киян. Це має бути мова освічених і успішних людей, які планують своє життя не на рік чи два, а на десятиліття вперед.
Віктор Каспрук – незалежний політолог
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода