Я вже давно не їздив у Росію – Троїцький

Засобами мистецтва «ГогольFest» цього року буде проводити обряд екзорцизму, розповів в інтерв’ю Радіо Свобода засновник фестивалю Владислав Троїцький. На його думку, суспільству нав’язується апокаліптичне сприйняття світу, що змушує людину жити з постійним відчуттям страху і тоді нею легко маніпулювати. Режисер також розповів, чому не їздить до Росії і що думає про пропонований урядом законопроект щодо перевірки російських книжок.

– «ГогольFest. Вавилон» – те, що читаємо на афішах. Пане Троїцький, розкажіть нам концепцію цьогорічного фестивалю.

– Переклад. Концепція, гасло фестивалю розвивалися впродовж року. Ми всією командою розмірковували над тим, про що б нам хотілося поговорити з людьми.

І ось Вавилон – це, з одного боку, начебто невдалий проект: будували, будували, а потім якось Бог сказав: «Ай-я-яй!»…

– Певною мірою, навіть трагічний проект.

– Не зовсім. Знову ж таки, можна по-різному розглядати.

По-перше, це була велика мрія – щось збудувати до небес, до Бога. І це насправді дивовижна відвага і дивовижна здатність людей на таку відвагу. Далі питання, наскільки ти можеш уникнути цього трагічного, того, що не склалося.

Тому що ми ж зараз живемо в такі часи… ЄС – також «Вавилонська вежа». Була мрія-утопія – зробимо велику, єдину Європу. Або Україна – так само. Це теж мрія – зробимо велику Україну. І будуємо. А далі виходить так – люди перестають чути одне одного. Вони можуть навіть говорити однією мовою, але абсолютно перестають розуміти. Ось це нерозуміння, недовіра приводять до руйнування. Чи можна уникнути цього? Це – одне з тих питань, які ми досліджуємо через мистецтво.

Але, з іншого боку, ми вирішили зняти вроки.

– Вроки?

– Ми живемо в такий дивний час, коли нам нав’язується катастрофічне сприйняття світу. Читаєш новини – 95% новин, що жахіття-жахіття: Європа розвалюється, Трамп йде, Путін теж. Суцільне жахіття: тут грабують, стріляють, квартири купують. Словом, чимало всього. З того новинного потоку, який потрапляє на нас, тільки 3% людського, все решта – такий треш. І людина, безумовно, якщо в неї немає духовного стержня, потрапляє під ось таке прокляття жертви. Вона почувається так, що, мовляв, завтра буде гірше. Таке собі апокаліптичне передчуття. І далі вона починає шукати підтвердження у тих же ж новинах: так, ось я так і думала…. І потрапляє у цю спіраль, яка затягує у тугу. А далі – наляканою людиною дуже легко маніпулювати.

– «ГогольFest» буде боротися з цим?

– А «ГогольFest» буде проводити обряд екзорцизму, вигнання. Жарти жартами, але насправді і в психології, і в магії – мистецтво все одно завжди магічне – є спосіб виліковування. Це коли ти іронічно, легко переживаєш травму. Це і в психоаналізі є. Коли ти проходиш катарсис, обрад занурення на це начебто дно. Далі ти розумієш, що навколо тебе є прекрасні люди, які налаштовані на творчість, небо є, діти є, і треба жити, радіти тій миті, яка тобі дарована, довіряти іншому, бачити очі іншого і бути відважним.

– Минулого року ми зустрічалися з Вами у цій же ж студії. Тоді гаслом фестивалю було «Мистецтво війни, любові і миру».

Цьогорічна концепція фестивалю – мрія і водночас обряд екзорцизму – це якийсь наступний етап? І чи впливає якось цього року тема війни?

– Ми ж не страуси. Ми не будемо закриватися від світу. Те, що відбувається, нав’язування цього апокаліпсиса – ми його пройдемо. Безумовно, будуть якісь рефлексії і на війну.

Але найголовніший в цьому році наш акцент – так, як ми з нашим партнером, «Арт-заводом «Платформа», який нас запросив, з яким ми сподіваємося на стратегічну співпрацю – ми вирішили розгорнути фестиваль, відкрити його людям.

Він і так був відкритий, звісно. Але зараз ми зробили трішки провокативні, дивовижні речі. Наприклад, одна із програм візуального мистецтва називатиметься «Виставка сучасного продажного мистецтва». Вже сама по собі назва як виклик. Що таке продажне? Що таке сучасне?

– Тим паче, «ГогольFest» – фестиваль сучасного мистецтва.

– Ну, звісно, продажного сучасного мистецтва. (сміється) А кураторами будуть хлопці з гурту «Хамерман Знищує Віруси». Це сама по собі така «замануха», щось цікаве.

Програма академічної музики проходитиме в бункері. У справжньому бункері, з усіма ритуалами! Уявляєте, початок концерту – сирена, суцільна темрява, а ви 1,5-2 хвилини сидите у суцільній темряві в абсолютній тиші. В абсолютній!

– Минулого року фестиваль був на території так званого виставкового центру, ВДНГ. Ви покладали дуже багато надій на розвиток цього простору. Але цього року змінили локацію. Поясніть, із чим це пов’язано?

– З одного боку, ВДНГ – дивовижний простір. Але, з іншого боку, на ньому є такий собі відбиток СРСР. Мене не бентежить ця архітектура. Але через те, що сама інфраструктура настільки зношена... Для того, щоб проводити серйозну культурну подію, необхідні дуже великі інвестиції. І я зрозумів, що ми цього року там просто не потягнемо. Минулого року це було складно. А цього…

І коли «Арт-завод «Платформа» нас запросив, я зрозумів: ось місце це! Господарі цього простору дивляться стратегічно, вони розуміють, що це не день, не півроку, вони розглядають це як розвиток території. Спочатку через комерцію. Тобто там є «Фестиваль вуличної їжі», барахолка «Кураж Базар». А наступник крок – це додавання арту, у всьому його різнобарв’ї. Візуальна програма, театр, танець, музика тощо.

І ми знайшли тут спільне розуміння, як це зробити. Тому на «ГогольFest» буде поєднання – і «Кураж Базар», і вулична їжа, ну і водночас – дивовижна програма.

Щодо театру – вже зараз працює 10 нових режисерів із Європи, які зробили у нас тут резиденцію. Кінорезиденція – 50 лекцій. Знімається анімація. Щодо хореографії – іспанський хореограф працює, швейцарський перформансист. І таке інше. Просто ах!

– До речі, з приводу театру. Багато в театральній програмі литовців. І я впевнена, що глядачі будуть задоволені, тому що сучасному литовському мистецтву є що запропонувати.

Моє запитання дотичне до цього. Минулого року в театральній програмі були опозиційні театри з Росії. Чи є митці з Росії цього року?

– Наші друзі-росіяни приїдуть. Але театрів, наскільки я пам’ятаю, не буде у цьому році.

– Це пов’язано з чим? Ви не запрошуєте? Вони не їдуть? Літаки не літають? У чому причина?

– Просто цього року я трішки дистанціювався, і театральною програмою займається Андрій Палатний. Тому як він її формував – це його історія.

– Я впевнена, що у Вас, безперечно, багато зв’язків у мистецьких колах не лише Заходу, але й Росії. Цікаво, чи взагалі зараз відбувається якась взаємодія на рівні українських і російських митців? Чи є Вам про що говорити і що планувати разом?

– Є, безумовно, у мене друзі. І я й далі з ними комунікую. Їздити важко. Чесно Вам с кажу. Я вже давно не їздив до Росії. Тому що дуже складно перебувати в атмосфері… Вона непроста. Не можна сказати, що суто сталінська. Але простір ущільнюється.

– А запрошують, до речі? Запрошують Вас як українського режисера?

– Та звісно! Ну, я сказав, що не працюватиму. Минулого року я відмовився від роботи в БДТ (Великий драматичний театр імені Товстоганова, Санкт-Петербург – ред. ). Я не зміг просто. Не те, що я не люблю Андрія Могучого або мого вчителя і друга Бориса Юхананова. Я їх люблю. Це прекрасні люди! Але… Але не можу…

– До українсько-російського питання. Новина цього тижня: Кабмін напрацював законопроект щодо перевірки російської літератури на антиукраїнськість. І вже його направили до Верховної Ради.

Як Ви взагалі ставитеся до таких ініціатив – скажімо так, заборонних?

– На мою думку, це дурість. Будь-яке уподібнення і перехід до «сам дурень», «я забороняю» – це відразу, по-перше, тебе переводить на цей рівень діалогу. Замість того, щоб, навпаки, позиціонувати своє і просувати своє, сили витрачаються на те, щоб протистояти чомусь.

Зрозуміло, можна протиставляти. Заради Бога! Але коли починається вишукування нібито «антиукраїнського»…. На мій погляд, в наших українських джерелах такого критичного ставлення до українських проектів можна знайти буквально у кожному виданні. І тому в цьому і є свобода. Роби краще своє. Ні.

– Якщо говорити про культурну дипломатію в іншому напрямку. Ви є засновником дуже успішних проектів – театр «Дах», гуртів Dakh Daughters, «ДахаБраха». Всі ці проекти є культурними послами України у світі, вони дуже активно гастролюють. І я, мені здається, частіше бачу афіші «ДахиБрахи» про виступи десь закордоном останнім часом, ніж у Києві.

Як працюєте на цьому напрямку культурної дипломатії? Я знаю, в цьому Ви зокрема бачите свою місію.

– Їдемо і працюємо. Ми намагаємося співпрацювати і з офіційними, і зі ЗМІ, і з посольствами, і з дипкорпусами. Але, знову ж, державні інституції вкрай неповороткі. Правда, ось був останній проект у Польщі. Те, що робив посол Дещиця. Це було у Варшаві 2 вересня. Якраз Dakh Daughters виступали, Kozak system…

– Все ж, погодьтеся, це дуже відрізняється від того, що раніше держава Україна пропонувала.

– Звісно! Зрозуміло, треба везти хор імені Верьовки. Це дорого і зрозуміло. Це може бути гарна якість, але це може не зовсім цікавити майбутнє – молодь.

Зараз у нас буде великий проект. Ми їдемо у Словаччину. Потім дуже великий проект буде в Чехії. А потім Dakh Daughters їде майже на три місяці до Франції. Ми там робимо гранд-шоу циркове в Парижі. І Німеччина у нас. Америка, Бразилія, Австралія… Я вже боюся навіть говорити.

– Наприкінці вести цього року у Вас була прем’єра у варшавському театрі. Ви ставили «Український Декамерон».

Ця вистава впродовж тривалого часу йшла у Києві. Але тепер така ситуація виходить, що цю виставу можна побачити в театрі Варшави, але не можна побачити в Києві. Це культурна дипломатія чи це вже експорт культурного продукту?

– Ну, це абсолютно різні спектаклі. П’єса одна. До речі, «Український Декамерон» писався для одеського українського театру. І я його ставив понад 10 років тому. І цей спектакль там донині йде. Щоправда, я його давно не бачив.

– Тобто в Одесі його можна побачити?

– Так.

– Але в Києві вже не можна. І так само вже не можна прийти в театр «Дах» і подивитися там вистави театру «Дах», як це раніше було, тому що його вже як такого традиційного театру, на місці, немає.

– Ну, не зовсім так. По-перше, зараз «Дах» – це як потужний репетиційний майданчик. Зараз там запускається вісім нових проектів. І після «ГогольFest» «Дах» знову перейде до репертуарної форми. Тобто там багато чого нового народжується.

– Інтригуєте.

– Ми зараз ще робимо оперу. Буде оперний проект. Ось хлопці з дівчатами з оперою «Йов» тільки повернулися з Данії. Був тур по Данії. Зараз їдемо до Польщі. Потім до Македонії.

– А прем’єра «Йова» була минулого року на «ГогольFest».

– Так. А зараз буде нова прем’єра – «Вавилон», опера з цією ж з командою. «Дах О» – так називається команда, оперна команда. Композитори – Роман Григор’єв і Ілля Разумейко. І «Вавилон» – це буде опера-цирк, яку вже запросили закордон також з гастролями, ще до прем’єри. Уявляєте, цирк і опера!

І з Dakh Daughters ми також готуємо нову програму. Це буде цирк-кабаре. Це буде 22-го прем’єра. Приблизно праобраз того шоу, яке потім покажемо в Парижі. Так що, у-у-у!

– Виникає запитання щодо розширення «ГогольFest» усередині самої України. Які у Вас плани? Мені здається, що мали би вже зацікавитися інші міста.

– Ми вже зробили одну таку ін’єкцію в Івано-Франківську. Провели фестиваль «Porto Franko ГогольFest». Це було в червні. Був дуже вдалий проект. Зараз проводимо переговори з Одесою, з Черкасами.

Я думаю, що це може спрацювати тільки, коли еліта – культурна, і політична, і бізнес-еліта – хоче, щоб у них в місті щось відбулося. Не просто приїхали варяги і сказали: от, ми знаємо як істину. Вони говорять: ми хочемо, ми можемо трішки допомогти з менеджментом, з логістикою, з нашим досвідом управлінським, як вибудувати цей фестиваль. Найголовніше – це не фестиваль, а запустити інфраструктурні якісь, знову ж таки, творчі процеси, щоб це вийшло системою. Якщо вийде це, такий ланцю, франшиза, я не знаю, як це назвати, то буде дивовижно.

Зараз взагалі готуємо проект… Ділюся таємницею! Культурна столиця України. На кшталт культурної столиці Європи, коли раз на рік обирається культурна столиця Європи, і туди інвестують якісь кошти. Вона впродовж року стає такою точкою на карті Європи. Ми зробили таку пропозицію …

– Запропонували це Мінкультури?

– Не тільки Міністерству культури. Там має бути 4-5 міністерств – інфраструктури, регіонального розвитку, інформації, молоді і спорту і ще, насправді, економіки. Тобто це має бути пул міністерств, який зацікавлений, і, безумовно, влада у регіонах.

Чому? Тому що відкрити потенціал свого міста, свого регіону через культуру – це насправді дуже амбіційно. І найголовніше – не агресивне завдання, творче. І воно нормально засвоюється місцевими, і місцевою елітою, яка розвиває і ресторани, і туристичні локації, екотуризм – всі ці радощі. З іншого боку, місцевий театр, оркестр. Все життя починає вирувати.

На карті країни ми ж реально не знаємо… От я у Вас запитаю: а що у нас відбувається в Житомирі чи в Сумах?

– Складно відповісти.

– Ось! А ось це – відкрити Україну для самих себе.

Одночасно ми провели переговори про партнерство з європейською столицею, щоб «Культурна столиця Європи» була партнером нашої культурної столиці, відповідно – представляла свої проекти і запрошувала проекти наші для презентації української культури там.