(Рубрика «Точка зору»)
Сучасна Росія чимось схожа на Україну зразка Віктора Януковича. Головне питання в обох ситуаціях зводиться до сакраментального – «за рахунок кого затягувати спільний пасок».
2010 року Партія регіонів отримала країну, колишній формат якої себе вичерпував. Це зараз ми стежимо за котируваннями цін на нафту і газ, але ціни на головний український експортний продукт ‒ металопрокат ‒ почали падати ще до 2014 року. Саме тоді оточення Віктора Януковича зіткнулося з класичною проблемою, коли «всіх» ‒ багато, а «всього» ‒ мало, і потрібно було вирішувати, за чий рахунок економити.
Саме тоді почалася жорстка конкуренція між різними українськими фінансово-промисловими групами. Акули трохи більші з'їдали хижаків менших, боротьба за доступ до бюджету була безкомпромісною, колишні союзи розпадалися заради нових ‒ ще більш ситуативних і тимчасових. Але якщо зводити ситуацію до найбільш генерального узагальнення, то вона буде простою. Економія йшла за рахунок найширших верств населення, а головним бенефіціаром був наближений до влади великий капітал.
Але тепер у точно таку ж саму смугу проблем входить Російська Федерація. Так, її резерви на порядок масштабніші і коливаються в районі 400 мільярдів доларів. Але це зовсім не означає, що Москва має намір витрачати ці кошти на покриття бюджетного дефіциту. Більше того ‒ у контексті подій останніх двох років ці резерви сприймаються Кремлем як якийсь «недоторканний запас», який не можна витрачати на оперативні потреби, а лише на підтримку якої б там не було стратегічної стабільності. А тому питання про те, за чий рахунок Москва буде затягувати пасок, залишається актуальним.
Зараз цифри досить показові: промисловий спад ‒ 5%, споживання знизилося на 15%. Стратегія Мінфіну Росії проста ‒ знижувати держвидатки, зменшувати бюджетний дефіцит, обмежувати зростання грошової маси, знижувати інфляцію і сподіватися на краще. Але самі собою ці заходи не тільки блокують економічне зростання, а й скорочують прибутки простих обивателів. І тут починається найцікавіше.
З одного боку, бачимо, як влада Росії обіцяє виділити 200 мільярдів рублів на одноразові виплати пенсіонерам у розмірі 5 тисяч рублів ‒ це компенсація за неіндексацію пенсій у нинішньому році. Але, з іншого боку, це все ‒ частина передвиборчої парламентської кампанії. І що буде після неї, велике питання.
Ми звикли говорити про те, що в сучасній країні саме громадяни утримують державний апарат. Що бюджет складається з цеглинок персональних податкових відрахувань, якими потім уже розпоряджаються обрані чиновники. Але ця формула не працює стосовно Росії. Тому що в цій країні все зовсім інакше.
Головні надходження бюджету (близько 45%) ‒ формуються за рахунок нафтодоларів. Ще 25% ‒ це прибутки від імпорту (з урахуванням того, що весь імпорт закуповується за рахунок коштів, отриманих від експорту нафти, то це все та ж «вуглеводнева стаття»). Ще 10% складаються з податків на видобуток природних копалин і податків з тих, хто привезений імпорт продає всередині країни. За словами голови економічної програми Московського центру Карнегі Андрія Мовчана, на виході маємо ситуацію, коли до 90% бюджетних прибутків формуються без участі широких верств населення, а також без особливих інтелектуальних зусиль.
При цьому структура російського населення теж досить показова. Більше ніж половина населення Росії ‒ це бюджетники. Приблизно 14% ‒ співробітники силових структур і члени їхніх сімей. У такій ситуації російський народ є не джерелом державного благоденства, а статтею витрат. Він не формує бюджет своїми податками, а витягує з нього ресурс своїми зарплатами. Левова частка населення країни ‒ це «соціальне навантаження» з точки зору мешканців кремлівських кабінетів.
Ця ситуація ‒ продукт «нульових», коли зростаючі ціни на нафту дозволяли сподіватися, що набагато простіше відмовитись від будь-якої диверсифікації і модернізації і підсадити державу на нафтову голку. Попутно це гарантувало політичну стабільність за рахунок відсутності незалежних від держави соціальних груп. Але як тільки ціни на нафту почали падати, колишня система існування почала руйнуватися. А іншої немає і не з'явиться ‒ доросла і відповідальна країна можлива лише там, де прибутковий податок формує третину бюджету, а не зникаючі малі величини. До того ж, Кремлю не потрібна відповідальна країна з тієї простої причини, що такій країні можуть не знадобитися нинішні мешканці Кремля.
У цьому і полягає принципова безвихідь російської моделі. Вона онтологічно не може розвивати все, що змінює структуру прибутків російського бюджету. Тому що зниження чиновницького контролю, силового тиску, зростання конкурентоспроможності та ефективності ризикує народити той прошарок у країні, який буде розуміти, що утримує держапарат, і в якийсь момент вирішить оскаржити монопольну владу Кремля. Але збереження нинішньої структури обов'язково буде натикатися на необхідність скорочувати бюджетні витрати, економлячи на населенні, яке для держави залишається статтею витрат, а не прибутків.
Каналізувати протестні настрої у подібному випадку можна лише за допомогою невтомних пошуків зовнішніх і внутрішніх ворогів. До речі, пізній Янукович теж практикував щось подібне, і тому Партія регіонів проводила «антифашистські марші» в областях ще задовго до того, як російські телеканали взяли це слово на озброєння. Втім, самому Віктору Януковичу це в результаті не допомогло. Цілком імовірно, що Кремль цей урок вивчив і тому притискає будь-яку протестну активність у зародку.
Але якщо ви, обираючи між «жахливим кінцем» і «жахом без кінця», віддаєте перевагу другому, то це зовсім не означає, що на додачу ви не отримаєте ще й першого.
Павло Казарін – оглядач «Крим.Реалії»
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції
Оригінал – на сайті проекту Радіо Свобода «Крим.Реалії»