(Рубрика «Точка зору»)
До Дня Незалежності країною прокотилася хвиля акцій, що спонукали російськомовних патріотів переходити на українську мову – хтось агітував вести свої сторінки в соцмережах українською, хтось радив провести експеримент і бодай один святковий день говорити державною, а кампанія «Мовомарафон» переконувала, що за 25 днів можна виробити звичку і стати україномовним на все життя. Сподіваюся, всі ці ініціативи були успішними, але хочу принагідно нагадати і про найдієвіший метод українізації – не переходити на російську.
Ми усі розбіжимося по русифікованих містах?
Ситуація в магазині: у черзі переді мною стоять хлопець і дівчина, щебечуть (українською) між собою про якийсь фільм, але коли опиняються перед прилавком, до продавчині чомусь звертаються російською. Інший випадок: у купе поїзда завжди обираю верхні полиці, щоб ніхто не заважав і була можливість читати. Тож лежу й читаю, а знизу балакають (українською з елементами суржика) дві старші пані. На наступній зупинці до нас підсідає ще одна жіночка, російськомовна – і за мить уже вся трійця починає говорити російською.
Або історія про мою знайому, двадцятирічну україномовну дівчину, яка живе в найзахіднішому (за півтори тисячі кілометрів від Росії!) обласному центрі – Ужгороді. Вона працює оператором у службі таксі, одного разу я телефоную туди й впізнаю її голос, але говорить вона… російською! «Куда заказиваєтє машинку?» ‒ питає в мене знайома, а я, спантеличений відповідаю: «Віка, з тобою все нормально? Чого це ти на моє «Доброго дня!» відповідаєш чужою нам обом мовою?!». Вона пояснює, що в них у службі якось «так заведено». В україномовному місті україномовні люди мають між собою переговорити російською, щоб замовити таксі (не кажучи вже про те, що для людей, які використовують жахливі покручі «машинка, чєловєчек, хлєбушек» у пеклі має бути заготовано окремий казан).
Таких історій – безліч. Ситуацій, коли природно україномовні люди переходять на російську, хоча потреби в цьому немає. Серед причин цього глупого в своїй суті явища – і почуття меншовартості, і викривлене сприйняття соціальних ролей (успішні, серйозні люди – російськомовні, україномовними можуть бути тільки селяни), і тиск зовнішнього середовища, коли людина вважає, що навколо неї – російськомовна більшість. Але чи так це?
Скільки в Києві україномовних?
Правда ж, цікаво – а скільки у столиці України україномовних людей? Час від часу десь виринає якась статистика, якісь результати соціологічних опитувань, але точної цифри назвати ніхто не може. Так, «на вухо», у Києві переважає російська мова, хоча впродовж останніх років (і особливо після Євромайдану) мовна ситуація в місті суттєво покращилася. Та все ж, на превеликий для всіх нас сором, столицю Української держави ще не можна назвати україномовною. І, як би парадоксально це не звучало, в Києві російська мова переважає не тому, що там живе більшість російськомовних. Я абсолютно впевнений, що для більшості киян рідною, материнською мовою є українська, в усьому її діалектному й навіть суржиковому різноманітті. Чому ж ці люди не говорять рідною мовою на вулицях свого міста? Відповідь вам підкаже моя знайома зі служби таксі – «бо так заведено».
Чимало російськомовних людей кажуть, що хотіли б перейти на українську, але не мають відповідного для цього середовища. Зробіть їм послугу, допоможіть – не переходьте на російську. Ніколи. В Україні може функціонувати демократична двомовність, але вона має передбачати взаємність: російськомовні розуміють українську, а ми, україномовні – російську. Не вірте в імперські вигадки про добрі манери, які нібито змушують переходити на мову співрозмовника. Для російськомовного громадянина України зрозуміти українську труднощів не складає. Якщо ж хтось за чверть століття нашої незалежності так і не навчився розуміти (не говорити, а бодай розуміти!) державну мову, то така людина або хам, і тоді не завдавайте собі клопоту дбати про її комфорт, або …хвора, і тоді цим клінічним випадком маєте займатися не ви, а професіонали.
(Малюнок художниці Вікторії Целуйко)
Пам’ятаєте, коли напередодні Помаранчевої революції люди почали вдягати помаранчеві стрічки, шалики, одяг? Яку ейфорію тоді це створювало – адже ми бачили, що на вулицях нас тисячі, мільйони, що ми – більшість. І це народило переможний, незламний дух. Уявіть, яким би було наше здивування, якби одного дня всі україномовні в Києві заговорили українською. Виявилося б, що це україномовне місто!
Тож будьте собою. Шануйтеся. І не переходьте на російську!
Андрій Любка – письменник
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода