Вони увійшли в історію під іменем «ГКЧПісти» – 11 представників радянського істеблішменту, які, як визнав російський суд, організували путч проти президента СРСР Михайла Горбачова у серпні 1991 року. У Державному комітеті з надзвичайного стану (ГКЧП за російською абревіатурою) були урядовці, військові, КДБісти, лідери компартії. Що сталося з ними після того, як їхня спроба захопити владу в країні зазнала невдачі?
Один з них, Борис Пуго, міністр внутрішніх СРСР, колишній перший секретар Компартії Латвії та голова латвійського КДБ застрелився вже через кілька днів, 22 серпня 1991 року, після виклику на допит до прокуратури для дачі свідчень про його роль в ГКЧП. Тоді ж загинула і його дружина. За свідченнями членів родини, йшлося про подвійне самогубство. Прокуратура також виключила версію про навмисне вбивство, бо були знайдені передсмертні записки Пуга та його дружини. Разом з тим, деякі з соратників Пуга, латиша за національністю, сина «латиського стрілка», не повірили в офіційну версію.
Решта десятеро ГКЧПістів були засуджені військовою частиною Верховного суду за зраду батьківщині, але вже невдовзі отримали амністію. Після 14-місячного процесу вони вийшли на волю вже 23 лютого 1994 року.
Володимир Крючков, начальник КДБ СРСР
Володимир Крючков, начальник КДБ, який ініціював створення ГКЧП, був названий судом як один із чотирьох головних змовників у спробі державного перевороту. Після амністії Крючков писав про події, які передували розпаду Радянського Союзу – критикував Горбачова за його політичні, соціальні та економічні реформи, за втрату радянського панування над Східною Європою, а також за дозвіл на об’єднання Німеччини. Крючков помер у віці 83 років 23 листопада 2007 року.
Валентин Павлов, голова Ради Міністрів СРСР
Валентин Павлов, перший і останній прем’єр-міністр Радянського Союзу, був звільнений під заставу в січні 1993 року, більш ніж за рік до оголошення амністії. Як ключовий член «Банди восьми» він був названий судом одним із чотирьох головних змовників. Із 1994-го по серпень 1995 року Павлов, колишній міністр фінансів СРСР, був директором комерційного банку «Часпромбанку». Він був змушений піти у відставку за шість місяців до того, як ліцензію «Часпромбанку» було анульовано у зв’язку з порушенням правил російського Центрального банку. У 1996 і 1997 роках Павлов був радником при іншому комерційному банку, «Промбудбанку». У 1998 році він став віце-президентом компанії Business Management Systems, що спеціалізувалася у розробці програмного забезпечення і базувалася у США. Однією з акцій Павлова на початку 1991 року було розпорядження про вилучення банкнот у 50 і 100 рублів в обмежений у часі період і заміну їх на купюри нового зразка, що призвело до значного ажіотажу і зростання невдоволення в країні. Павлов помер у Москві 30 березня 2003 року.
Дмитро Язов, міністр оборони СРСР
Міністр оборони СРСР Дмитро Язов також був названий судом як один із чотирьох головних змовників. Ветеран Другої світової війни і останній маршал Радянського Союзу Язов отримав амністію після перебування 18 місяців у Московському слідчому ізоляторі «Матросская тішина», але наполягав на тому, що він не був винний у зраді. Він був звільнений з військової служби в лютому 1994 року президентом Борисом Єльциним, але продовжував брати участь у заходах ветеранів і був почесним гостем на наступних парадах на честь Дня перемоги 9 травня. Після того, як Володимир Путін став президентом, він став головним військовим радником Департаменту міжнародного військового співробітництва Міністерства оборони та начальника Академії Генерального штабу.
У 2006 році під час другого президентського терміну Путіна, Язов обійняв посаду в Міністерстві оборони, де він був провідним аналітиком. 8 листопада 2014 року Путін особисто вручив Язову Орден «За заслуги перед Вітчизною».
У січні 2016 року Генеральна прокуратура Литовської Республіки на суді у «справі 13 січня» заочно звинуватила Язова у створенні «організованої групи з 160 військових і політичних діячів з метою повернення Литви до складу СРСР». Нині Язов, у 91 рік, є консультантом начальника Військово-меморіального центру Збройних сил Російської Федерації.
Олег Шенін, член Політбюро
Олег Шенін, секретар Комуністичної партії і член Політбюро, був єдиним офіційним, хто не входив до «Банди восьми», але був названий судом серед головних змовників. У 1993 році – ще під слідством за державну зраду – Шенін став засновником і головою маргінального Союзу комуністичних партій – Комуністичної партії Радянського Союзу (СКП-КПРС), і залишався на цій посаді після амністії. Він зустрівся з лідером Північної Кореї Кім Чен Іром під час візиту у вересні 1997 року до Пхеньяну. У 2001 році він відокремився від головної російської комуністичної партії після того, як її лідер Геннадій Зюганов відмовився підтримати його ідею про створення Об’єднаної комуністичної партії Росії і Білорусі. Шенін намагався балотуватися на посаду президента Росії в 2008 році, але йому було відмовлено в реєстрації на тій підставі, що були упущення в його документах. Він помер у віці 71 року 28 травня 2009-го.
Олег Бакланов, заступник голови Ради оборони СРСР
Олег Бакланов був керівником міністерства, що відповідало за будівництво міжконтинентальних балістичних ракет, ракет-носіїв і космічних апаратів. Будучи секретарем Комуністичної партії, який відповідає за питання оборони, він був вищим посадовцем у військово-промисловому комплексі на момент перевороту. Після амністії він працював як науковець і бізнесмен у сфері оборони Росії. Бакланов нині є головою правління «Рособщемаш», державного військового підрядника, який будує військові літаки і міжконтинентальні балістичні ракети, такі як SS-18 «Сатана», для ядерного арсеналу Росії.
Геннадій Янаєв, радянський віце-президент
Геннадій Янаєв – перший і останній віце-президент СРСР, голова «Державного комітету з надзвичайного стану». Запам’ятався тим, що його руки тремтіли на прес-конференції змовників, що викликало припущення, що він був п’яний, і робило його символом невдалого захоплення влади. Після звільнення з в’язниці в березні 1994 року за амністією Державної думи, Янаєв залишився осторонь від політики і бізнесу. Він став керівником факультету історії та міжнародних відносин Російської міжнародної академії туризму. Помер у віці 73 років 24 вересня 2010-го після поставлено діагнозу «рак легенів».
Анатолій Лук’янов, голова Верховної ради СРСР
Анатолій Лук’янов був головою Верховної ради, верховного законодавчого органу СРСР. Він став на чолі створення російської Комуністичної партії після розпаду Радянського Союзу, ще до амністії. У 1993 році Лук’янов став співзасновником Комуністичної партії Російської Федерації разом із Геннадієм Зюгановим. До 2003 року він був головою Центральної консультативної ради партії та старшим радником Зюганова. Лук’янов також був обраний депутатом від КПРФ у Державній думі в 1993, 1995 і 1999 роках. Лук’янов припинив брати участь у думських виборах у 2003 році, коли він став членом правління компанії «Петросервіс», російської фірми, що займається розвідкою і видобутком нафти і природного газу.
Валентин Варенников, заступник міністра оборони СРСР
Валентин Варенников, генерал і заступник міністра оборони СРСР, єдиний із заколотників, хто відмовився прийняти пропозицію про амністію Держдуми після того, як вона була розглянута російським судом у березні 1994 року. Варенникова було виправдано щодо звинувачення у зраді 11 серпня 1994 року, коли новопризначений суддя у справі постановив, що він просто слідував наказам міністра оборони Язова і діяв «в інтересах збереження і зміцнення своєї країни». Варенников отримав депутатський мандат до Державної думи у 1995 році від Комуністичної партії і очолював Комітет у справах ветеранів. У серпні 2003 року Варенников став співзасновником націоналістичної політичної партії «Родіна». Він також заснував неурядову групу, яку він назвав Міжнародною лігою захисту людської гідності і безпеки. Варенников самовіддано захищав репутацію радянського диктатора Йосипа Сталіна, кажучи, що Радянський Союз «став великою країною, тому що ми були на чолі зі Сталіним». Варенников помер у віці 85 років 6 травня 2009 року.
Василь Стародубцев, голова Всесоюзної ради колгоспів
Василь Стародубцев, член ЦК КПРС і голова Всесоюзної ради колгоспів, продовжив свою політичну кар’єру після перевороту в серпні 1991 року. Суд поставився до нього поблажливо у порівнянні з іншими членами «Банди восьми». Він був звільнений із ув’язнення в 1992 році, офіційно за станом здоров’я, за умови, що він залишається поза політикою. Але Стародубцев проігнорував ці умови. У 1993 році він допоміг заснувати Аграрну партію Росії, яка виступала за аграрний соціалізм і колективізм, і був обраний до Державної думи. Стародубцев був губернатором Тульської області з 1997 по 2005 рік, його партія підтримала кандидатуру Дмитра Медведєва на посаду президента у 2008 році і в тому ж році об’єдналася з правлячою партією Володимира Путіна «Єдина Росія». Стародубцев помер від серцевого нападу у віці 80 років 30 грудня 2011 року.
Олександр Тізяков – президент Асоціації державних підприємств та об’єднань промисловості, транспорту та зв’язку
Олександр Тізяков, член «Банди восьми» використовував свої зв’язки як глава радянської промислової асоціації, щоб почати кар’єру приватного підприємця після амністії 1994 року. До 2001 року він заснував, або був співзасновником, низки приватних компаній: фірми з машинобудування під назвою Antal; страхової компанії під назвою «Північна скарбниця»; фірма з виробництва споживчих товарів Fideliti; і підприємства з виробництва фанери – VIDIKON. Він є засновником і головою ради директорів інвестиційної фірми під назвою «Нові Технології». Він також заснував російсько-киргизьке СП під назвою «Технорлогія» і єкатеринбурзьку фірму, яка здає в оренду нежитлові площі під назвою «Наука-93». Він також є засновником низки інших компаній. Тізяков невдало балотувався до Державної думи у 1995, 1999 роках і знову в 2003 році, коли він був кандидатом від Комуністичної партії.
Матеріал підготували Марія Щур та Ron Synovitz