О 23-й місто засинає – прокидається «військова комендатура». Чи дотримуються жителі окупованої території «комендантської години», та хто її може порушувати? Що забирають у дівчат на донецьких блокпостах? Радіопроект «Донбас.Реалії» продовжує публікувати замітки про поїздку на окуповану територію (першу частину читайте тут).
Перший мій день вдома, у невеличкому містечку на Донеччині. На годиннику – 23:05. Під вікном чую: «Гражданочка, а вы на часы смотрели?».
Запитання лунає з авто з «номерами» угруповання «ДНР». Жіночка перелякано каже, що на її телефоні – за п'ять одинадцята.
Бойовик ласкаво запрошує: «Присаживайтесь в машину, поедем в «комендатуру».
«Та у меня телефон сел... И вообще вот он, мой двор», – відповідає перехожа.
У моєму місті «комендантська година» – з 23-ї. Її дотримуються. Містяни кажуть, що запізнюються лише ті, в кого є гроші, або хто надає перевагу ночівлі у витверезнику. Бойовики зупиняють людей приблизно об одинадцятій. На вулицях світяться ліхтарі.
У сусідньому ж Комсомольському, що нині – декомунізоване Кальміуське, бойовики починають спиняти людей о десятій. Нагадують, що вже час прямувати додому. Ліхтарі не вмикають, світяться лише лампочки біля окремих під'їздів. Жителям пояснюють: «щоб ворог не поцілив у місто».
«Тут такого не можна – проблеми будуть! Це тобі не Київ»
Запитувала у своїх однолітків, чи звикли вже до «комендантської години». Вони кажуть: «Хіба ми маємо вибір?! Інколи хочеться довше погуляти, але маємо йти додому. Почуваєшся підлітком, якому батьки забороняють гуляти допізна».
Вийшли разом зі знайомою пройтись. Вона розповідає, що вже три газових балончики в неї забрали на блокпостах у Донецьку. Сказали, що не можна. Вона, як дізналась, що у мене в сумці лежить електрошокер, то каже: «Тут такого не можна – проблеми будуть! Це тобі не Київ».
Точно не Київ. У столиці я б може і залишила шокер вдома, а тут – дзуськи.