Кремль, а услід за ним близькі до російської влади пропагандисти і політологи люблять називати українську владу, яка встановилася в країні після подій 2013-2014 років, «фашистською». Їх не бентежить, що президент України Петро Порошенко зовсім не схожий на харизматичного диктатора, що політичний режим в Україні далекий від авторитарного (швидше, близький до шляхетської демократії часів Речі Посполитої), а праві партії і рухи націоналістичного спрямування ледь-ледь набирають усі разом 7-10 відсотків голосів.
Це явище порівняно нове. До початку 2014 року російська влада робила ставку на контакти з великими корпораціями і ключовими фігурами європейського політичного мейнстріму, вважаючи такі зв'язки найважливішими інструментами свого впливу в Європі. Відносини ж з радикалами в Кремлі якщо і розглядалися, то як другорядні. Мабуть, єдиним винятком, який заслуговує на згадку, був французький «Національний фронт», лідер якого Марін Ле Пен ще в серпні 2013 роки зустрічалася з віце-прем'єром російського уряду Дмитром Рогозіним та іншими російськими керівниками. Проте російське втручання в ситуацію в Україні змінило ситуацію. Для респектабельних діячів, які піклуються про свою репутацію, надто близько спілкуватися з Володимиром Путіним і його оточенням стало непристойним.
Зрозуміло, у Путіна ще залишилися друзі серед європейського бомонду, які не страждають зайвою політичною гидливістю. Їх, щоправда, небагато. Наприклад, кілька депутатів французького і Європейського парламенту від партії республіканців, діячі, які вийшли на пенсію, на кшталт Герхарда Шредера і Сільвіо Берлусконі, дехто з керівників держав Центральної і Східної Європи. У жовтні минулого року Москву відвідав і колишній президент Франції Ніколя Саркозі. Однак, можливо, тоді він бачив своє завдання не стільки в тому, щоб публічно підтримати «друга Володимира», скільки в тому, щоб умовити його «по-доброму» піти з Донбасу, відмовитися від підтримки Башара Асада і припинити погрожувати європейцям військовим вторгненням . Якщо так, то місія Саркозі успіху не мала.
Неприйняття російської політики більшою частиною західних еліт змушує Москву шукати союзників серед європейських політичних маргіналів як вкрай лівої, так і праворадикальної, в тому числі неонацистської орієнтації. Вони особливо палко захоплюються нинішньою російською владою. Тим часом серед цієї публіки є партії і фігури більш ніж скандальної репутації. Так, норвезький терорист Андерс Брейвік назвав Путіна «справедливим і рішучим лідером, гідним поваги». Ґабор Вона, лідер угорської націоналістичної партії «Йоббік», радує своїх російських друзів розмірковуваннями про те, що «Європа лише грає роль слуги – поводиться відповідно до наказів США. Йде якась секретна війна, в якій Європа перебуває в програші. Євросоюз повністю підпорядковується США , як ніби є їхнім штатом».
У Москві, звісно, роблять вигляд, що не помічають інших заяв своїх угорських союзників. Так, така собі Юдіт Шима, кандидат від «Йоббік» на виборах до Європарламенту, проголосила, що «антисемітизм не тільки наше право, а й обов'язок... ми повинні готуватися до збройної битви проти євреїв». А член Європейського парламенту Христина Морваї, обрана від тієї ж партії, запропонувала «гордим собою угорським євреям пограти зі своїми крихітними обрізаними пенісами замість того, щоб чорнити мене». Ця чудова дама досі засідає в Європарламенті і любить повчати Федеріку Могеріні, як треба захищати права росіян в Україні та в державах Балтії.
У своїй любові до Путіна розписуються діячі Націонал-демократичної партії Німеччини, яка вважається – і не без підстав – політичною та ідеологічною спадкоємицею гітлерівської НСРПН (Націонал-соціалістична робітнича партія Німеччини – NSDAP). «Поки Захід все більше заплутується в мережах сіоністських чаклунів, Путін безстрашно веде Росію до нової сили, волі і незалежності. Про таких політичних героїв німецький народ може сьогодні тільки мріяти», – повідомлялося на офіційному сайті відділення цієї партії на землі Саксонія-Ангальт. Серед друзів Путіна і болгарська партія «Атака», яка домагається визнання православ'я офіційною релігією Болгарії, виходу з НАТО і, заодно, вигнання з країни циган і турків. У цій же компанії – грецька «Золота зоря», що вихваляє Третій рейх і режим правого диктатора Іоанніса Метаксаса. З портретами Путіна бродять Римом члени неонацистського руху «Національний фронт», засновник якого Адріано Тільгер потрапив до в'язниці за спробу відтворення нацистської партії. Можна перерахувати чимало інших, в тому числі зовсім карликових груп і угруповань, які об'єднують під неонацистськими гаслами крайніх націоналістів, антисемітів, гомофобів, борців з міграцією, євроскептиків та інших маргіналів, які побачили в нинішній Росії свій ідеал суспільного устрою. Багато в чому ідеологічно це ті ж самі групи, які і в Росії складають ядро прихильників путінського режиму.
Угорський прем'єр-міністр Віктор Орбан біля президента Росії Володимира Путіна. Москва, зима 2016 року
Однак маргінальними групами неонацистського спрямування список європейських друзів Путіна не вичерпується. Його поповнюють французький «Національний фронт», австрійська «Партія свободи», німецька «Альтернатива для Німеччини», угорський «Фідес» на чолі з нинішнім прем'єром Орбаном та інші партії, які претендують на респектабельність. Їхні лідери навряд чи мають будь-які симпатії до Путіна і його режиму, але бачать в ньому корисного союзника в реалізації своїх геополітичних прагнень: ослаблення світової ролі США і Європейського союзу. Це природна реакція тих груп і прошарків у Європі, в тому числі в елітах, які важко адаптуються до інтеграційних процесів на європейському континенті і прогресуючої глобалізації в цілому, не витримують конкуренції з американськими корпораціями і схильні балансувати між двома ядерними державами, США і Росією.
«Альтернатива для Німеччини» проводить мітинг проти німецької міграційної політики. Осінь 2015 року»
Ідеологічна близькість з путінською Росією підкріплюється матеріальною зацікавленістю – співпраця з Путіним часом приносить відчутні фінансові вигоди. Так, в 2014 році за посередництва члена Європарламенту Жан-Люка Шафхаузера «Національний фронт» отримав позику в 9 або 10 мільйонів євро від нещодавно прикритого Першого російсько-чеського банку, що належить російським структурам, пов'язаним з Геннадієм Тимченком. Повідомляється, що сам Шафхаузер отримав 140 тисяч доларів як гонорар за посередництво в цій операції. В отриманні фінансової допомоги від Росії підозрюють партію «Альтернатива для Німеччини». Це, однак, можуть бути справи, які лише випадково стали відомими. Ні Москва, ні її партнери з числа європейських ультраправих не схильні повідомляти громадськості про делікатні аспекти своєї співпраці.
Кремль, в свою чергу, використовує європейських ультраправих для пропагандистського забезпечення своєї зовнішньої політики. З їхніх представників формувалися, наприклад, групи міжнародних спостерігачів, покликаних підтвердити законність кримського «референдуму» і «виборів» в тих районах Донбасу, що перебувають під контролем проросійських бойовиків. Лідери ультраправих постійно виступають в передачах Russia Today і інших підконтрольних владі російських ЗМІ, створюючи ілюзію підтримки Путіна європейською громадською думкою і... отримуючи непогані гонорари. Але головна мета Кремля – ослаблення НАТО і Європейського союзу. Для її досягнення Москва намагається перетворити ультраправих у вагому політичну силу, не шкодуючи ні сил, ні грошей.
Повний текст матеріалу – на сайті Російської редакції Радіо Свобода