Львів – Щороку залишається менше свідків жахливої Волинської трагедії – як серед українців, так і поляків – тих, хто пам’ятав біль і страждання, хто зумів пробачити. 13 років тому, у 2003-му, Радіо Свобода записало свідчення українців у Володимир-Волинському районі Волинської області, де до кривавих подій 1943 року мирно жили поруч українці і поляки. Декого з очевидців уже немає серед живих. Нині відповіді шукають історики.
Про Капітульку сьогодні нагадує хрест посеред лісу. А у 1943-му тут було село. Його повністю спалили поляки. Саме сюди втікали з Охнівки рідні Марії Калиш.
«Почали поляки їздити по Охнівці. Ми вже бачимо, то давай втікати. Втекли на Капітульщину, а там усі віруючі зібрались і кажуть: «Ми нікого не били і нас не будуть». А це була неправда. Приїхали поляки о 9-й годині, хто що мав у руках. Вивели тата і Романюка, почав поляк Левандовський стріляти. Застрелив тата, тато впав, а він на коні був, зліз із коня і давай чоботи здирати, здер чоботи, Романюка теж застрелив. Прийшли до хати і каже, вносьте їх до хати. Вони почали стріляти по всіх», – пригадує Марія Калиш. Її і ще трьох осіб, які вижили, підібрали упівці.
Жахливі події родину Галини Кузьми-Ткачук застали у рідному селі Верба.
«Поляки оточили нашу хату повністю верховими і каже поляк до нас: «Роздягайтесь». Бабуня попросила про молитву. Дозволив. Ми впали на коліна і молились. А потім знову: роздягайтесь – і почались постріли, крик, писк, кров, кишки, це було страшно...» – ділиться споминами жінка.
Криваві місяці 73-річної давнини закарбувались у пам’яті Ганни Рой та її сина Василя з села Верба.
«Спершу летіли поляки і кажуть, що їх б’ють, і ми вас будемо бити. Такий був поляк Віктор Камінський, мені дав лопатою по спині, я втік. Ми втікали з одного села в інше. Після війни у нас нічого не було…» – розповіли Ганна і Василь.
Влада змінювалась щодня
Протягом доби у селах, пригадували очевидці, влада змінювалась кілька разів: то Армія крайова, то УПА, то червоні радянські партизани. Найбільше закидів з боку Польщі сьогодні лунає на адресу ОУН-УПА (бандерівців).
Уже нині покійний Сергій Шпур з села Устилуг, служив в УПА, у службі безпеки. У 2003 році він пригадав такий епізод із подій 1943 року.
«Довкола були польські колонії. Мені надрукували листівки, їх дав голова, працював у німецькому підпіллі, бо інакше заб’ють, як не слухаєшся бандерівців. Ці листівки були для поляків, вони були скручені, зі шнурочками, які ми прив’язували на двері, де жили поляки. А там було написано: «Припиніть і скажіть старшим своїм, щоб не били українців. Якщо будете бити українців, то ми вас будемо бити. Але вони не слухали, тоді і ми вже били», – пригадав упівець.
«Сказати, що одна сторона винна, а друга – ні, так не можна. Винна і одна, і друга сторона. То все було не так просто, оцінити не можна однозначно. Ось село Біле, там був костел, з нього зробили магазин, пізніше православну церкву. Це село було католицьке, польське. Як поляки піднімали шум, то українці звідти втікали у села Верба, Охнівка. Бо хто знав, з якою ціллю поляк рухався», – поділився спогадами 13 років тому отець Київського патріархату з Володимир-Волинського Сергій Депо.
Історію – дослідникам
Хто винен у кровопролитті, хто його підтримав і спровокував, які втрати були серед українців і поляків? Ці запитання ще нині, коли вшановується 73-річниця від часу Волинської трагедії, є темою досліджень для науковців, які б мали ретельно і незалежно дослідити і говорити правду, якою б болючою вона не була, каже Святослав Шеремета, експерт із українсько-польських відносин, щоб історичним минулим не маніпулювали політики, щоб ці події не руйнували українсько-польські стосунки.
«Має бути відповідна державна політика, ми повинні об’єктивно дослідити нашу історію, виносити правду, мала б діяти програма, щоб надати можливість нашим дослідникам працювати над цією темою, щоб вони мали доступ до грантів», – зауважує Святослав Шеремета.
Політика та емоції довкола історичного минулого, на його думку, лише дають можливість російській владі маніпулювати подіями і кидати камінь протистояння поміж двома народами.