(Рубрика «Точка зору»)
«Найважливішою причиною всіх наших бід є перебування у стані «хронічної невизначеності». Країна від однієї невизначеності переходить в іншу. Не розв’язавши проблем минулого, попадаємо в ситуації, які ще більше переобтяжують нас минулим. А часу для розв’язання проблем стратегічного майбутнього залишається все менше і менше. Живемо в стані архаїчного часу. Перехід у стан перспективного часу, коли сучасне спрямоване у майбутнє, відсувається від нас. Як горизонт віддаляється». Цей жорсткий присуд виніс 2006 року Юрій Саєнко – знаний соціолог, доктор економічних наук. Щось змінилося відтоді?
Найважчим станом для будь-якої інтелектуальної системи – людини, тварини є стан невизначеності, спричинений поєднанням двох чинників: потребою увалити рішення і браком потрібної інформації. Мислення в умовах дефіциту інформації – це ланцюг послідовних гіпотез, які підтверджуються або спростовуються реальністю. Виникнення невизначеності супроводжуться появою страху. Страх – це насамперед неможливість ухвалення рішення в ситуаціях певної складності, у доленосних ситуаціях: під час війни, у бою.
«Страх небезпеки жахає нас у десять тисяч разів більше, ніж сама небезпека, коли вона стоїть перед очима. І тягар страху для нас набагато важчий, ніж зло, якого ми боїмось» (Дефо Д. Пригоди Робінзона Крузо).
Російська агресія проти Україні посилила стан невизначеності. Війна чи АТО? Будуть вибори на Донбасі чи ні, а якщо будуть то на чиїх/яких умовах? Чи/коли вдасться повернути Крим? Скільки триватиме «гібридна війна»? Наскільки самостійною буде зовнішня політика України? Чи не спричинить криза територіальна кризу державності? Якою буде реальна ціна на газ, чи зможуть всі громадяни України сплачувати комунальні платежі, чи вдасться здійснити судову і медичну реформу, чи працюватимуть на благо громадян правоохоронні структури? А ще суперечки про Помісну церкву…
Нестабільність політико-економічної ситуації породжує у людей невпевненість у майбутньому, тривогу за долю дітей і близьких. Нині українці втомлені психологічно від неможливості побачити привабливу перспективу для себе, своєї сім’ї, для держави. Цей страх міцно осідає в підсвідомості, створює психологічну ситуацію безглуздості планування майбутнього, що й призводить до соціальної апатії з усіма можливими наслідками. Система стає некерованою.
Надто це стосується війська. На відміну від суспільства, армія не може тривалий час перебувати у стані невизначеності, який неминуче завершується деморалізацією, панікою, поразкою. Саме цей стан найбільш руйнівний для системи-держави. Порошенко на Маннергейма не тягне. Хто з політичних лідерів в Україні може продемонструвати рішучість, тверду волю, принциповість у відповідь на шантаж, агресію, залякування – фактори, які породжують у суспільстві невизначеність, що може спровокувати агресію внутрішню?
До створення стану невизначеності в Україні багато хто доклався
«Петро Порошенко <…> не скористався всіма своїми повноваженнями й не забезпечив переведення збройного опору України російській агресії з режиму антитерористичної операції в режим відсічі збройній агресії Російської Федерації <…> Аргументи, які лунали з вуст його (Петра Порошенка – ред.) найближчого оточення, вельми непереконливі, а деякі з них – на кшталт побоювань узурпації влади військовими, неможливості одержання кредитів і військово-технічної допомоги з-закордону – просто вводили громадськість в оману (посилювали стан НЕВИЗНАЧЕНОСТІ – ред.) Непослідовність найвищого керівництва держави при визначенні правового режиму боротьби з російською агресією зумовила використання в офіційних заявах і документах евфемізмів на кшталт «терористична діяльність бойовиків», «антитерористична операція», «учасники АТО», «зона АТО» тощо для означення таких реальних явищ, як «збройна агресія Росії проти України», «самооборона від збройної агресії Росії, «учасники бойових дій», «театр воєнних дій» тощо. Такий софістичний підхід дезорієнтує українське суспільство (зміцнює стан НЕВИЗНАЧЕНОСТІ – ред.) і світову спільноту…» (Володимир Василенко, доктор юридичних наук, професор НаУКМА).
До створення стану невизначеності в Україні багато хто доклався, зокрема й медведчуківський «Український вибір». Поглиблюють цей стан і дивні заяви Надії Савченко. Приміром, в одній з них стверджується, що українці та росіяни будуть добрими сусідами: «Братами – ні. Ми будемо добрими сусідами. Мені здається, краще бути добрими сусідами, ніж поганими братами».
Про якого сусіда йдеться? Того, що упродовж століть тримає камінь за пазухою?..
Вихід Великобританії з ЄС створив серйозну загрозу «західній політичній цивілізації» – створив для Євросоюзу економічну та політичну невизначеність. Заходу бракує новітніх лордів Керзонів і Черчиллів. Європейська спільнота після референдуму в Британії, найімовірніше, зробить «перекур» у стосунках із Україною з її внутрішнім конфліктом – 12 травня Шевченківський суд міста Києва відмовився визнавати факт збройної агресії Росії проти України. Відтак для України Мінськ-2 остаточно перетвориться на пастку, яка поховає український суверенітет – західний тиск на путінський Кремль після демаршу Альбіону навряд чи зросте. Попри декларації (ЄС, мовляв, ґрунтується на таких неподільних і загальних цінностях, як гідність людини, свобода, рівність та солідарність, спирається на принципи демократії і верховенства права) більшість європейців підтримуватиме Україну лише тоді, коли їм це буде вигідно.
Згадались гіркі/ущипливі рядки Дмитра Павличка:
Та буде ще Європа, курва хижа,
Здивована, побачивши з вікна,
Як танки йдуть по вулицях Парижа,
Чужі, немов залізна сарана…
Європа заради України російським ринком не пожертвує. Конкретний приклад: загроза туристичного колапсу змусила Анкару піти на примирення з Москвою попри недавню антиросійську риторику. Та попри це треба робити все можливе, щоб об’єднатися саме з Європою і конче прийняти західні цінності, які Московія ніколи не поділяла.
Олег Романчук – публіцист, шеф-редактор журналу «Універсум»
У тексті збережено виділення, зроблені автором
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода