Прорив буде, коли позбудемося метастазів «совка» – переселенка з Донецька

Про перше життя Діани Берг свідчить її сайт, зроблений за два роки до війни. У 2012 році Діана, дизайнер з Донецька, випустила серію футболок «Now I fear nothing – I've been to Donetsk», з нагоди матчів футбольного чемпіонату, які відбувалися у місті.

Друге життя Діани Берг почалося у березні 2014 року, коли з’явилися бойовики угруповання «ДНР». Кореспондент The Washington Post писав про Діану і її подругу Катю Кострову: «Вони виросли в російськомовних сім'ях, але впродовж останніх тижнів у них прокинулися патріотичні почуття до України. Вони бачили Україну єдиною країною з європейськими цінностями. Жодна з них не мала наміру займатися політикою до того моменту, як озброєні повстанці захопили їхнє місто і «проголосили» його «столицею» «Донецької народної республіки». Кострова і Берг не змогли мовчати».

Майже два місяці проіснував натхненний Діаною і її подругою рух «Донецьк – це Україна», але був жорстоко придушений проросійськими бойовиками. Наприкінці квітня 2014 Діана поїхала до Одеси і стала свідком трагедії біля Будинку профспілок. Через кілька місяців, які вона провела у Львові, жінка повернулася на Донбас і зараз живе в Маріуполі.

Третє життя Діани Берг почалося 12 червня 2016 року, коли вона, накинувши на плечі веселковий прапор ЛГБТ-спільноти, до якого, як підкладка, був пришитий український прапор, вийшла в центр Маріуполя, де військовим парадом відзначали другу річницю визволення міста від бойовиків «ДНР».

Діана Берг розповіла Радіо Свобода про все, що сталося з нею за ці два роки.

– До початку Майдану 2014 року мені було на все начхати. Ані політикою, ані громадським життям ніколи не цікавилася, я була досвідченим «пасивістом», якщо порівнювати з нинішнім моїм активізмом. Київським подіям я, зрозуміло, співчувала. Дивилася, відстежувала, але підняти дупу і поїхати на Майдан не наважувалася. Навіть на нечисленний Євромайдан, який був в Донецьку паралельно з київським, я теж не виходила. Тобто я – взагалі не активіст Майдану.

– І коли Ви зацікавилися політикою?

– 1 березня, коли Паша Губарєв захопив нашу Донецьку обладміністрацію. До мого будинку прийшов чувак і почав топтати брудними чобітьми. Мене не сильно це все стосувалося, поки це відбувалося в сусідніх кімнатах у квартирі, але коли в мою кімнату прийшов цей чувак і почав топтатися, чіпати мої речі і говорити «зараз все буде по-моєму», мене це дуже зачепило, прокинулася самосвідомість, і стало зрозуміло, що не можна просто так сидіти і далі на це дивитися.

– Коли Губарєв захопив адміністрацію, Вам здалося, що він прийшов до Вас в будинок і це вже занадто?

Фото Галини Балабанової

– Це зовсім занадто! У Донецьку було спокійно в той час, коли Київ штормило. А потім, коли вже все начебто закінчилося, прийшов чувак до мене, особисто до мене. Тоді почалася моя «ера активізму», почалася з нуля. Я взагалі не знала, що таке суспільне життя. Можливо, тому мені вдалося те, що вдалося. За мною пішли декілька тисяч осіб, побачивши, що я не під гаслами партій, без організацій і символів: просто ми з моєю дівчиною Катею Костровою створили групу в «ВКонтакте», як би це смішно не звучало, мовляв, давайте просто вийдемо проти сепаратизму – тобто проти Губарєва з «товаришами». Створили івент, давайте завтра, 4 березня, вийдемо, нехай 10-20 осіб. Покликали друзів, і почалося: за ніч кілька тисяч людей в цьому івенті опинилося. На наступний день, коли ми пішли на локацію – це біля собору, там вже було кілька тисяч з українськими прапорами. Іскра така, мабуть, з'явилася. Очевидно, питання було в Донецьку: якимось чином протистояти тому, що відбувається. Ідея цілісності країни, ідея вийти проти сепаратизму дуже відгукнулася. Так і сталося, що всі донецькі мітинги навесні 2014 року – наших рук справа.

– Вам протистояли «губарівці», намагалися розігнати?

– Першого разу – ні, тому що це було дуже несподівано як для нас, так і для опонентів. Незважаючи на те, що ми були за триста метрів від захопленої обласної держадміністрації, ніхто не протистояв. Якісь люди проросійської спрямованості щось намагалися кричати, але все відбулося абсолютно мирно, ніхто нікого не чіпав. Абсолютно низова штука, без сцени, без мікрофона, просто народ зібрався, поспівав гімн, в мегафон щось покричали. Ми всі були в шоці, що нас так багато. Але коли ми зібралися на наступний мітинг, нам вже протистояли: закидали яйцями, зеленкою, якимись саморобними вибуховими пакетами.

– І скільки разів ви збиралися?

– 4 і 5 березня ми зібралися, на другий день тисяч 10 нас було. І був у нас зірваний мітинг 9-го. Я ці дати пам'ятаю краще, ніж дні народження моїх друзів і рідних. 9 березня була невдала спроба, тому що прибігли опоненти. Ми тоді їх називали «опоненти», тому що до діалогу були готові, закликали: давайте поговоримо. Відтоді у мене профдеформація, називаю їх все ще опонентами, а не козлами і виродками, хоча вони такими були. Нам не дали мітинг провести, знесли сцену. Але тоді ще не було загиблих.

А 13 березня був найтрагічніший мітинг, коли нашу самооборону атакували після заходу, загинув Діма Чернявський, було багато поранених, покалічених – це був найжорсткіший опір з того боку. Тобто вони спеціально зібрали мітинг в тому ж місці, подали повідомлення до міськради так само, як і ми, це було за сто метрів від нас, заздалегідь сплановано і закінчилося трагічно. Але і це був не останній проукраїнський мітинг.

Очевидець розповів про обставини загибелі Героя України Дмитра Чернявського

​
– А скільки разів ви ще збиралися?

– Ще було кілька невеликих патріотичних флешмобів, і в квітні було два мітинги, 17-го і 28-го. 28-го востаннє Донецьк був під українськими прапорами, наступного дня довелося виїхати мені і багатьом моїм друзям, відтоді ми не повернулися. 28 квітня був марш, коли на нас напали, незважаючи на величезну кількість міліції, яка нібито нас охороняла, незважаючи на велику кількість хлопців з ультрас «Шахтаря», не дивлячись на оборону нашу. Ми все ще були готові до діалогу, хоча це була наївна дитяча мрія, що донеччани між собою зможуть домовитися, що ми їм зможемо на пальцях пояснити, що федералізація – це не те, що вони думають, що ми теж за краще майбутнє для наших дітей.

У якихось особистих діалогах ми намагалися донести, хтось навіть нас слухав, але коли величезний натовп нам протистоїть, він перетворюється на звірів. Плюс, коли їм дали зброю, то, звичайно, діалог став все менше і менше можливий. У нас було дуже багато постраждалих, на нас напали, нас наздогнали кілька тисяч осіб, оточили, з міліцією разом, міліція пасивно допомагала, віддавала свої щити, добивала ногами наших хлопців.

– А Ви не постраждали?

– Я серйозно не постраждала. У мене карма така, в останній момент мене хтось вивуджував звідти. 13 березня я, наковтавшись газу, втиснулася між двома автобусами, куди хлопців наших саджали. Потім мене хтось виловив в останній момент. І тут теж в останній момент мене в під'їзд затягли. Постраждали інші наші хлопці, ми по лікарнях їздили, намагалися допомогу надати, останні гроші возили щось купити. Одному хлопцеві, Артуру, він потім пішов у «Дніпро» воювати, вибили бруківкою півобличчя, цілу вилицю, кістку абсолютно роздрібнили, робили операцію складну. На наступний ранок після операції за ним прийшли «ополченці», хотіли його взяти в полон прямо в лікарні, його евакуювали чорним ходом. Купа моторошних історій була.

Діана Берг у зруйнованому боями Широкині. Фото: Андрій Шалфеєв

– Коли Ви їхали, Ви думали, що це на короткий термін, чи все вже розуміли?

– Звичайно, на короткий термін, зараз все закінчиться, тиждень-два, перебісяться. Виїхати треба було, тому що нас вже розшукували, на нас полювали, всюди по соцмережах штурмували імена, адреси, дані, потрібно було бути дуже обережними. Після 28 квітня все дуже активізувалося. На наступний день в рази збільшилася кількість інформації. На той момент у нас сиділи хлопці, радіо використовували на кшталт рації, коли можна було налаштуватися на канал і слухати, про що говорять «партизани» з того боку, якісь угруповання. Вже там почали полювання на нас. Поблизу обладміністрації розвішували портрети «ворогів» «ДНР», особливо після маршу, з усіма даними, я навіть не знаю, звідки вони їх витягли. Мама приїхала до мене, каже: «Слухай, я зараз їду через Одесу на машині, я без тебе не поїду. Поїхали, з'їздимо до Одеси з Катею на тиждень. Я тебе довезу, просто побудеш там». Я не хотіла, звичайно, була купа справ, як зазвичай. Думаю, ну нехай. Зібрала рюкзак, кеди, гаманець, паспорт. Нічого, перебісяться за тиждень і все. Тиждень досі триває.

Діана Берг та Катерина Кострова. Фото Катерини Купиревої

– Усі Ваші речі залишилися там?

– Звичайно. Згодом вони тим чи іншим чином до мене потрапили, але не всі. Наприклад, кішок зрештою вивезли. Найцікавіше, що ми ж потрапили до Одеси 1 травня і вирішили піти з Катею, якщо вже ми в Одесі, погуляти, хоча б за український прапор нас ніхто не вб'є. Ходімо на марш ультрас. Хотіли поспівати гімн і не отримати бруківкою по обличчю. Заспівали «Путін х**ло», засвітилися на декількох фотографіях, і після цього нам взагалі шлях додому був «замовлений», тому що фотографії швидко розлетілися. Там все стрімилося, відразу ж виливалося в мережі. Ми ще з київським Автомайданом перетнулися. Ми їх туди потягли: ходімо, хлопці, пройдемося, поспіваємо. Так і сталося, що в Донецьку, крім того, що ми – «укропи» і «правосєки», ми ще й «винуватці» «одеської хатині».

– А Ви були у Будинку профспілок?

– Були. Насправді на Куликове поле ультрас вирішили йти, на мій погляд, спонтанно. Ніби ми їх відтіснили, ми їх відтіснили, вони розбіглися, а ходімо до них у цей табір безглуздий на Куликове поле і його розгромимо. Ось така у них була ідея. Пішли на Куликове поле, щоб розгромити табір комуністів-«сєпарів». Вони злякалися, побігли до Будинку профспілок, наші кинулися. Ми там ходили навколо, взагалі не було передумов, що зараз люди згорять заживо. Ми вирішили, що відбувся Майдан в Одесі за один день, як круто. Пішли святкувати, і тут же дивимося зведення новин, що 40 згоріли. Це якась фантасмагорія була, бо горіло тільки внизу. Як люди з третього поверху, яких евакуювали, могли згоріти – це абсолютно нереальна історія...

– Отже Ви, абсолютно аполітична людина, стали активістом всього за два місяці…

– Чи буде коректним назвати мене політичним активістом? Справа в тому, що я в політику так і не лізла з тих пір і не бажаю особливо, хоча деякі друзі, які стояли біля витоків нашого донецького протестного руху, вже депутати Верховної Ради, обл- і міськрад, тому що їм за громадянську позицію були пропозиції. Я ці пропозиції ніколи не приймала і поки не збираюся. Я – не політичний активіст, себе в політиці не дуже бачу, мені в ній некомфортно.

– Гаразд, просто активіст, без прикметника.

– Активіст – безумовно, хоча мені не подобається слово, це приблизно, як «експерт». Дивишся спікерів: якщо не експерт, то активіст, ну і політолог, звичайно.

– Хочете повернутися в Донецьк? Багато виїхали, кажуть, що не хочуть повертатися ні за яких умов.

– Дуже хочу повернутися, але на моїх умовах. Принаймні, мені потрібно відчувати себе більш-менш безпечно. Якщо Донецьк стане українським, то я, звичайно, хочу повернутися. Тому що розумію, що я могла більше зробити для міста. У мене жахлива ностальгія.

– А Ваш будинок цілий?

– Не всі мої будинки цілі. Того, який мама з любов’ю будувала останній рік перед всією цією історією між Пісками і аеропортом, – немає. Не найвдаліше було вибране місце. Між Пісками і аеропортом будинки вам будувати не рекомендую. А квартира в Донецьку ціла.

Під час футбольного чемпіонату 2012 року

– Хто винен у всьому? Путін? Губарєв? Янукович?

– Ця дискусія – вже позавчорашній день. Два роки тому збиралися по суботах на кухнях: хто винен? Винен, звичайно, «совок» насамперед. Винна інертність і патерналізм індустріальної провінції. Парадигма така: поки на заході мітингують, Донбас працює. Ви там ходите на свої протести, а у нас немає на це часу. Треба було виходити на протести, висловлювати свою думку.

– Це Ви себе зараз лаєте?

– У тому числі, звичайно. Напевно, загальну себе. Тому що я звинувачую тих, хто не вийшов тоді на стотисячний мітинг в Донецьку, а вийшли на десятитисячний. По телевізору дивилися, душею з нами, а могли б вийти. Кількість була вирішальною. Насправді за кілька місяців до цього я була такою ж. Я точно так само пасивно сиділа і думала: чого виходити? Холодно, врешті-решт, а так – душею з вами. Я себе лаю.

– І тільки лише фізіономія Губарєва Вас перетворила на активістку...

– Губарєв – зрозуміло, що це була лялька. Але сам факт, що під час засідання облради прийшов лівий чувак і сказав, що я – тепер «народний губернатор»... Це, звичайно, зачепило мене. Потім все просто закрутилося, як сніговий ком. Думати, розмірковувати, рефлексувати взагалі часу не було. Поки ми не поїхали, ми не могли сісти і подумати: а хто винен в цьому? Ні, нам потрібно було щось робити. Потім, коли ми виїхали з Одеси до Львова, тому що в Одесі теж виявилося небезпечно після 2 травня, зависли у Львові на кілька місяців, вже пішло якесь осмислення всієї цієї історії.

– Ви говорите, що запитання «Хто винен?» застаріло. А яке запитання найважливіше, яке Ви обговорюєте?

– Як це не банально звучить, але – «Що робити?».

– І що ж робити?

– Потрібно не зациклюватися, злізти з голки патріотизму – а це дуже потужний наркотик, припинити бездумно махати прапорами. У багатьох, хто зараз себе дійсно вважає активістом, була лакуна десь у свідомості, пуста пляма, яка не була заповнена, і раптом раз, і ось же – любов до країни, патріотизм, волонтерство. І на цьому всі залипли, на два роки зациклилися, з цього циклу вискочити не можуть. Потрібно думати про те, як жити далі, не зупинятися. Людина – це не об'єкт, це процес, нам потрібно трансформуватися, потрібно робити те, що ми можемо на нашому рівні, – людському, не на рівні олігархії або якихось еліт.

Діана Берг у центрі Маріуполя. 12 червня 2016 року

– І ось Ви вийшли 12 червня з двома прапорами – українським і веселковим…

– Я це зробила про всяк випадок, якщо зовсім якась божевільна біда, щоб прапор не спалили, як це робили з українським прапором в Донецьку. Я попросила маму, яка до мене приїхала на один день, щоб вона їх мені пошила по контуру. З вивороту був український, а ззовні був веселковий. Мене ніхто не побив і не кидався, фізичних не було погроз, і мені не довелося ці прапори перевертати.

– Це тому, що Ви жінка.

– Безумовно. Набагато небезпечніше було б на моєму місці чоловікові. Хоча не можу сказати, що це стовідсотково закінчилося б погано. Тому що там було дуже багато поліції, багато патрулів, на цьому параді був Аваков. Цілком можливо, що з чоловіком на моєму місці не сталося б якоїсь трагедії, але, безумовно, це було б сприйнято набагато гірше. Можна сказати, я скористалася своїм становищем, своїм гендером і своєю дружбою з «Азовом». Тепер, можливо, вони зі мною вже і не захочуть дружити. Крім того, мені ніхто не може сказати: «Як же ти можеш, не за те Майдан стояв, не за те патріоти за Україну боролися». Вибачте, це я боролася за Україну. Може, я використовувала свою репутацію суперпатріота, який боровся за Донецьк до кінця. І свою дружбу з «Азовом» використовувала хоча б в тому, що вони мене не калічать. І свій гендер: на жінку не будуть нападати. Нехай так, так.

– У короткому фільмі, який я бачив, все дуже спокійно, одна людина Вам дорікає, але ніхто не ображає. За лаштунками було таке?

– Так, звичайно. Було від старшого покоління. Звичайно, від «азовців». Говорили: «Що це за ганчірку ти на себе начепила?», в тому числі знайомі «азовців» підходили, не розуміли, як це так, більше ніж рік ми один одного знаємо, і тут раптом таке. Хтось більш в різкій, хтось в більш м'якій формі намагався донести: що ти взагалі робиш, як ти можеш? Хтось говорив, що нашій дружбі кінець. Їх намагалися урезонити однополчани, відводили в сторону і говорили: взагалі не розмовляй, інакше засвітишся десь на фотках, потім тебе під***сом назвуть. Це не смішно, досі мені дзвонять зі словами: прибери, будь ласка, фотографії, де стоїмо ми і ти в веселковому прапорі, з усього інтернету прибери, будь ласка.

– Як Ви подружилися з «Азовом» і чи будете засмучені, якщо вони від Вас гомофобно відвернуться?

– З «Азовом» подружилася на хвилі загального тренду любові до них, в Маріуполі неможливо не любити «Азов». Я потрапила тут в компанію фанатів полку і перейнялася, зрозуміло. Ми робили спільні проекти на перетині патріотичної та культурної діяльності, допомагали один одному, дружили і підтримували. Безумовно, я засмучуся, якщо гомофобія в підсумку буде сильнішою, ніж особисте ставлення і здоровий глузд.

Разом із «Азовом» Фото: Павло Змій

– Діано, чому Ви єдина людина на весь Маріуполь зважилися на таку акцію?

– Мені це запитання теж не дає спокою. Тут є ЛГБТ-спільнота. Я знаю особисто деяких представників, але, мабуть, я – найголовніший гей тут. Мабуть, мені більше за всіх треба. Мені не страшно захищати права меншин. А багатьом, напевно, страшно. У всіх, хто хоче висловити свою громадянську позицію, гештальт закритий: всі вже розповіли, які вони проукраїнські, це було свого часу модно і круто. Тепер цікаво, куди піде далі ця доріжка. Потрібно захищати права переселенців, потрібно захищати права ветеранів АТО, потрібно захищати права величезної купи соціально вразливих груп. Ставлення до ЛГБТ – це такий маркер. У місті – 400 тисяч населення, мені теж цікаво, чому ніхто не проявляє громадянську позицію, ніхто не бореться за права гомосексуальних чоловіків і жінок.

– Через страх. У Києві геїв набагато більше, ніж в Маріуполі, і все одно на «Марш рівності» вийшла тисяча осіб.

Два прапори і кішка Діани Берг

– Тим не менше, це дуже круто, що вийшла тисяча. Я в березні була у Львові, коли був зірваний «Фестиваль рівності». Мене це так зачепило, я від Львова такого не очікувала... Ті ж самі люди, що і в Донецьку, особи один в один, які нападали з російськими прапорами на нас за те, що у нас були українські стрічки. І ось тут я зрозуміла, що це те, що потрібно педалювати зараз, щоб ми в підсумку були вільнішим, більш цивілізованим суспільством, – веселковий прапор.

– Чи можна уявити, що щодо прав ЛГБТ Україна в осяжному майбутньому наблизиться до Європи?

– В умовно доступному для огляду – можливо. Тоді, коли суспільство зрозуміє важливість боротьби за права меншості. Простіше кажучи, чим більше натуралів будуть ЛГБТ-активістами, тим ближче ми підійдемо до цивілізованого суспільства. А в цілому прорив буде тоді, коли ми позбудемося метастазів «совка», страху перед інакшістю, рудимента у вигляді тюремної романтики, табуйованості одностатевих відносин, звички все уніфікувати. І від радикального православ'я само собою, яке взагалі в світській державі неприйнятне.

– Чи помітний в цій сфері прогрес впродовж останніх двох років, крім поліцейської охорони «Прайду»?

– Прогрес після Майдану безумовно є. У сенсі готовності відстоювати права і протистояти дискримінації ми стали набагато активніші. Але це палиця з двома кінцями, звичайно. Радикали і мудаки теж встали з колін.

– Парадоксально, що найлютіші вороги Путіна, той же батальйон «Азов», солідарні з Кремлем, який зробив ставку на гомофобію. Ось що засмучує в новій Україні.

– Дуже засмучує. Раніше ти, знайомлячись з людиною, думав: патріот України чи ні? Патріот – відразу означає хороша людина за замовчуванням. Тобто для тебе це був маркер: свій – чужий. Ти не дивився на інші погляди. Зараз вже питання немає, свій чи чужий, вже, за замовчуванням, всі свої. Всі, з ким ти спілкуєшся, – за Україну. І вже в цьому середовищі ти розумієш, що це теж зріз суспільства, теж є мудаки, теж є тупі, теж є абсолютні фанатики в середовищі проукраїнських патріотів. По суті, це взагалі ніяка не індульгенція: раз ти за Україну, значить ти хороший чувак, свій в дошку. Ні, ти можеш бути таким самим мудаком, таким же радикальним, як і наші дорогі опоненти. Не люблю цих термінів, але тим не менше, «ватник» і «вишиватник» – це по модулю одне і те ж, просто різниця в знаку мінус і плюс.

– Але треба віддати належне українській владі, яка «Марш рівності» підтримує. Поліція захищає «Прайд», а не розганяє, як в Москві.

– Поліція робить свою роботу – це головне. Я впевнена, що більшість поліцейських на стороні протилежній. Але вони роблять свою роботу. Нова поліція в цьому плані, мені здається, – це крутий ривок.

– Ви після цієї акції, напевно, набули чимало нових френдів?

– Так, підписників додалося. Просто мало «азовців» сидять в «Фейсбуці». А з «ВКонтакте» вони від мене пішли.

– Погрози є?

– У мене хвилями погрози йдуть. Після параду найяскравіше враження було від чувака, який написав мені: «С*ка, згори в пеклі, відповіси за наших хлопчиків в Бутівці». Це якраз e той день, коли загинули українські військові. Виявилося, що це – священик, святий отець. «С*ка, гори в пеклі» – таких загроз мені ще не надходило від священиків, у мене новий рівень вже.

– Маріуполь – для Вас тимчасовий притулок?

– Тимчасовий, але немає нічого більш постійного, ніж тимчасове, як ви розумієте. Я тут опинилася дивним чином. Ми після Одеси поїхали до Львова, все літо 2014 року провели з Катею у Львові. У цьому чудовому красивому культурному місті, абсолютно українському, ми просто чахли, незважаючи на те, що жили в центрі з видом на Ратушу. У цей момент у нас дупа абсолютна на Донбасі відбувалася. Ми просиділи там чотири місяці, потім плюнули, сіли в машину і поїхали ближче до дому. Найближче – це був Маріуполь. Приїхали сюди, не знаючи міста, і вирішили, що треба нам щось робити. І почали щось робити. Я тут займаюся культурним активізмом, відкриваю першу арт-платформу в Маріуполі. Вірю, що через творчість, культуру, соціокультурний пласт можна щось змінити.

– Чув, що це місто, окуповане Партією регіонів, тобто «Опозиційним блоком», і варто з'явитися черговому Губарєву, як Маріуполь йому здасться. Це правда чи ні?

– Звичайно, більшість депутатів у міськраді від «Опозиційного блоку» – 45 з 54. Новий мер, який змінив колишнього, який був на посаді 20 років, молодий топ-менеджер. Тому зміни почалися. Безумовно, як в будь-якій індустріальній провінції, тут є пласт бюджетників, заводчани і пенсіонери, і їх більшість, тому що на заводах працює ледь не чверть населення. Це прошарок пасивних служителів якогось господаря. Патріотична меншість настільки активна, що взагалі не видно ніяких проявів любові до «ДНР» або Росії. Принаймні, я не бачу, щоб хоч хтось пискнув, що в Росії може бути краще. Місто два місяці було під окупацією «ДНР». Напевно, багато хто зрозумів, що це не зовсім те, чого вони хотіли б, навіть ті, хто на «референдумі» за них голосував. Я сюди приїхала восени 2014 року і побачила, що Маріуполь – це місто професійних патріотів і волонтерів. Що не подія – то мітинг український. Якась трагедія, обстріл – це реквієм, але теж під українськими прапорами. Тут монополія на патріотизм, на проукраїнськість, на допомогу АТО, все дуже на піку.

– Маріуполь зовсім недалеко від Донецька. Чи може Донецьк схаменутися?

– Я дивлюся на Придністров'я і уявляю, що там буде саме так, – про всяк випадок, щоб зайвий раз не тішити себе ілюзіями. Виходжу, про всяк випадок, з того, що нічого там не буде, треба вчасно зафіксувати збитки і виходити. Я перерізала пуповину давно, стало жити після цього легше. Коли ти відчуваєш, що тебе щось тягне, у тебе є багаж, ти не можеш зірватися і поїхати кудись... А кішки, як же кішок перевозити? Ви знаєте, нічого, кішки переїхали, і не треба було сильно заморочуватися: жити захочеш – і кішок забереш, знайдеш можливість віддалено все розрулити. Це насправді крута трансформація. Я зрозуміла, що у мене нічого немає, немає квартири, немає накопичень, але все попереду.

Повний текст матеріалу – на сайті Російської редакції Радіо Свобода