Світовому православ’ю бракує духовного лідерства й відповідальності – релігієзнавець

Тим, що на Всеправославний Собор на Кіпрі не приїдуть представники багатьох впливових у православ’ї церков, світова православна спільнота пропустила шанс показати свою єдність та спроможність до внутрішнього церковного діалогу і модернізації, вважає український релігієзнавець Віктор Єленський. На його думку, православні мають широкий порядок денний, який їм би слід було обговорити, щоб не відстати безнадійно від сучасного життя, але на Соборі навіть на обговорення ці питання не були поставлені.

– Насправді, Всеправославний Собор у такому вигляді, в якому його порядок денний сформувався на початку 2016 року, не мав вирішити жодного принципового питання для повноти православ’я. Коли він замислювався, тоді в його порядку денному було понад 100-120 питань, які дійсно треба було осмислити православній повноті за 1300 років. Але в міру того як Собор готувався, від нього відпадали головні питання, і залишилося те, що треба було продемонструвати – принаймні єдність православного світу, але не вдалося зробити і цього.

Так, як замислювався цей Собор, він відразу був дуже вразливим. І я просто хочу два слова нагадати, що було з Другим Ватиканським собором. Вважалося, що він збирався для того, щоб проштампувати вже готові рішення. Але насправді все пішло інакше. І єпископи стали обговорювати дійсно нагальні проблеми. Собор затягнувся на три роки, але він зсунув церкву з мертвого якоря.

– Церкви – за своєю природою не дуже відкриті організації. Але за відмовою Антіохійської, Болгарської, Грузинської, Сербської церкви їхати на цей Собор, який мав відбутися спочатку в Константинополі, потім через суперечки Росії та Туреччини він вже мав відбутися на Кіпрі, багато людей бачать за цим якусь «руку Москви». Чи насправді Російська церква настільки впливова серед православних церков, там є дійсно суперечки внутрішні, незалежні від Росії?

– У нескликанні Собору є декілька рівнів. Там дійсно є гра Москви, яка змагається за першість із Вселенським Константинопольським патріархатом, її геополітичні інтереси. Відомо, що Московська патріархія дуже послідовно іде у фарватері кремлівської політики. Але в цьому нескликанні є колосальна питома вага відсутності справжнього духовного лідерства. І відсутності відповідальності.

По суті справи, я собі не дуже уявляю, як може зараз вийти якийсь архієрей і сказати: «Ми не зібралися на Собор, тому що не домовились про те, хто і як буде сидіти». А питання про те, хто перший, хто другий, хто п’ятнадцятий, тобто питання про так звані диптихи – це дійсно було таке питання, яке роз’ятрювало православну повноту впродовж багатьох років. І як це пояснити людям? Мені здається, це дуже важко.

По-друге, взяли гору найбільш фундаменталістські, найбільш навіть не консервативні, а маргінальні елементи, які вийшли з тим, що, мовляв, наші отці, праотці, прапраотці жили без цього, без всяких змін, і ми з цим поживемо.

І, звичайно, те, що вони відмовляються називати інших християн церквами, тільки спільнотами чи єретичним зібраннями, – це неможливо після того, як християнство розвивалось 13 століть.

І от така послідовність небажання брати на себе відповідальність, вона разом із геополітикою, разом з всілякими примхами, разом з такою річчю, як, наприклад, боротьба за парафію одну (прописом: одну!) в Катарі між Єрусалимом і Антіохією – все це призвело до нескликання Собору в такому вигляді, в якому він замислювався.

– Критика Собору лунає з боку як тих церков, які відмовилися в участі, так і з боку тих, яких не запросили. Зокрема, Православну церкву Америки або православну церкву, яка представляє більшість православних в Україні – Українську православну церкву Київського патріархату. Чи є сенс проводити Собор в цих умовах, якщо не досягнуто головної цілі – єдності церков? І кого в такому випадку представлятиме цей Собор?

– Цей Собор, очевидно, є необхідність проводити. Хоча б для того, щоб підкреслити, що православ’я принаймні готове розглядати ті питання, які назріли.

– Москва і Константинополь суперечать одне одному в питанні наслідків Собору, його результатів. Константинополь наполягає на тому, що рішення Собору будуть обов’язковими для всіх, а Москва говорить, що тільки для тих церков, які будуть присутні, які будуть голосувати. Як, на Вашу думку, ця суперечка буде вирішена?

– А вона не буде вирішена. Вона може зависнути на століття. Тобто для одних церков це буде Всеправославний Великий Святий Собор, а для інших це буде Всеправославна нарада. Відповідно до політичної кон’юнктури, вони будуть розглядати ті чи інші питання: в одному випаду будуть говорити про те, що це обов’язкові речі, а в інших випадках, коли це невигідно, будуть казати, що це речі необов’язкові.

Як, наприклад, у питанні про етнофілетизм. Зараз Москва через кожні три речення цитує постанову Константинопольського собору 1872 року, який засудив етнофілетизм, тобто створення церкви за етнічною ознакою, за племінною ознакою. Вони натякають, звичайно, на Україну. А в 1989 році журнал Московської патріархії писав, що засудження етнофілетизму не має ніякого значення і має виконуватися тільки Константинопольською церквою, яка прийняла цю ухвалу. Я думаю, що так само буде розвиватися ситуація із рішеннями Собору.

– Чи потрібна єдність для оновлення православ’я, чи кожна церква може рухатися в своєму напрямку, в своєму темпі?

– Ну, бачте, якщо єдність непотрібна, то тоді всі богословські конструкти, які говорять, що є одна православна церква, яка виражена в різних локальних, так би мовити, помісних церквах, які просто адміністративно інакші, але в цілому вони з’єднані і об’єднані, тоді це просто відпадає, виходить, що є набір і конфедерація якихось церков, які визнають якийсь доктринальний мінімум, а в іншому не знаходять ні єдності, ні навіть любові.

На цю ж тему:

16.06.2016
Москва неминуче визнає автокефальну церкву в Україні – Зоря
«Законним в Україні є не Московський патріархат, а незалежна автокефальна православна церква» далі