Брюссель – Чи є в України шанс стати регіональним лідером із поваги до засадничих прав? Чи українська столиця могла б, як Амстердам, завдяки «Маршу рівності» притягувати сотні тисяч глядачів і туристів? Та й чому режим Путіна перетворив гомофобію на інструмент політики протиставлення Росії Євросоюзу? Про це в інтерв’ю Радіо Свобода розповіла одна з учасниць недільного «Маршу рівності» в Києві Софі Інт Велд, євродепутат від Нідерландів, яка віддавна бореться за рівність прав усіх груп населення в Україні та за її межами. За даними організаторів, «Марш рівності» – «мирна хода на підтримку ідей особистої і суспільної безпеки, прав людини та недискримінації» – відбудеться 12 червня. Керівник Національної поліції України Хатія Деканоїдзе заявила, що до охорони громадського порядку буде залучено 6 тисяч правоохоронців.
– З одного боку, це справа дуже делікатна та ще й у дуже складному контексті. З іншого боку, я бачу дуже багато позитивних і сприятливих сигналів. Бачу, що влада докладає багато зусиль для організації «Маршу рівності», що справді є підставою для гордості України. Якщо це вдасться, то я дійсно вважаю, що у сенсі поваги до засадничих прав людей Україна може стати лідером цілого регіону.
– Що Євросоюз радить Києву робити у справі поваги до ЛГБТ-спільноти?
– Насамперед, навести лад у антидискримінаційному законодавстві та законах, спрямованих проти риторики ненависті. По-друге, свою роль відіграє і поведінка самої влади. Якщо влада буде підтримувати й популяризувати розмаїття й толерантність, то це впливатиме на населення. Це допоможе долучитися й видатним спортсменам, телезіркам чи іншим лідерам громадської думки до відкритої підтримки ЛГБТ-спільноти. Саме сприйняття розмаїття покращиться. Основний аргумент такий: розмаїте суспільство є більш квітучим та стабільним, це ми бачимо у світі всюди. Отже, йдеться про не лише моральні, а й матеріальні аргументи на підтримку розмаїття.
«Марш рівності» у Києві. 6 червня 2015 року
– А як щодо того аргументу, що покращення толерантності й поваги серед українського суспільства вплине й на зближення України із ЄС?
– Звичайно, і не лише з ЄС, але й із Радою Європи, де українці є членами і де є основне правило: не можна дискримінувати людей через їхню сексуальну орієнтацію. Будьмо відвертими, у державах ЄС теж є багато гомофобії. Однак влада в цих країнах робить все можливе для захисту й поваги до фундаментальних прав і різноманітності. Дивлячись на сусідні квітучі держави, доходиш висновку, що повага до різноманітності – це добра модель і це краще за культ гомофобії, ненависті й інших форм нетолерантності. Я вважаю, що якщо Україна хоче бути лідером у європейській та міжнародній спільноті, то саме тут вона може покращити свій імідж.
– Деякі статистичні дані свідчать, що тільки невелика частина українців вважає, що ЛГБТ-спільнота може вільно жити й працювати, де їм заманеться. Чи з часом змінюватиметься така громадська думка?
– Я сподіваюся, (що так), і саме тут урядові є над чим працювати. Населення чомусь боїться цих спільнот, бо вони оповиті численними міфами. Влада може докласти зусиль для розвіювання цих міфів, проводячи освітні заходи, надаючи адекватну інформацію. Молодь вже є більш спокійною та відкритішою щодо існування й сприйняття різноманітності. Ми це бачимо на всіх континентах, ставлення людей змінюється. Це станеться і в Україні.
Але ми бачимо й держави, де гомофобію зробили частиною національної та зовнішньої політики. Зокрема, режим Путіна. Я не впевнена, що сам Путін дуже цим переймається, але він використовує гомофобію як політичний інструмент, зокрема, як протиставлення Європейському союзові. Він пов’язує права ЛГБТ-спільноти із підтримкою Євросоюзу. Тож це стало не лише соціальним, але й політичним питанням.
– Прямуючи до Києва для участі у «Марші рівності», що б Ви порадили як його учасникам, так і тим, хто висловлює спротив цій ініціативі?
– Мені смішно, бо я бачила багато супротивників «гей-прайдів» у державах, де це залишається дуже проблематичною справою. Спочатку, коли такі марші відбуваються, їх приходить дивитися чимало людей, які налаштовані бачити лякливі й потворні речі. Зрештою, усвідомлюючи, що там ідуть нормальні люди, з друзями, сім’ями, усміхнені, святкові, думки змінюються. А візьміть ще й такий аспект: я з Нідерландів, де в Амстердамі щороку гей-прайд відбувається на човнах через міські канали. Видовище настільки незвичне, що щороку його приходять дивитися півмільйона людей. Підрахуйте, скільки це приносить коштів міському бюджетові й популяризації міста.
Тож кияни мають себе запитати: який імідж я хочу для мого міста? Чи це має бути відкрите, толерантне й розмаїте місто, де панує креативність на винахідливість. Чи, може, ми хочемо сказати: «наше місто – столиця гомофобії, де немає місця для людей з іншими поглядами, ідентичностями й думками»? Тобто йдеться про міський маркетинг, про те, як ти демонструєш себе світові. Тому є міста, де ще якихось десять років тому на цих маршах було багато насилля й спротиву. Нині «гей-прайд» для них – це саме те, про що йдеться, а саме: про святкування розмаїття, про захід щасливих людей, де участь беруть не лише спільноти геїв та лесбійок, а й представники всіх верств населення. Тому я звертаюся до українців: приходьте й святкуйте різноманітність. Права ЛГБТ, як на мене, – це тест на демократію. Тут йдеться загалом про стан усього суспільства.