Я не бачу сенсу в існуванні Міністерства культури – Марина Скирда

Про дні народження і весілля в музеях, мистецькі ідеї, зароджені на барикадах Майдану, та консервативність поглядів як головну проблему музейної справи в Україні – саме про це говорили з заступником генерального директора Національного художнього музею України Мариною Скирдою, як вона сама себе називає, «музейною бабусею».

– У мене є улюблені музеї, і де б я не була, в музеї завжди відчуваю себе, як удома. Однак музеї – як люди: у кожного музею своє обличчя. Всі колекції – унікальні, жодна не повторюється. І в цьому, власне, принада музеїв. Звичайно, люблю Національний художній музей України, де я працюю, бо найбільше часу проводжу там. І люблю цей музей ще й як просто людина-відвідувач, а не як професіонал. Саме тому, що це – мій простір, мій світ, де є ті речі, від яких я отримую насолоду й задоволення.

Я вважаю, що музеї, особливо художні, для того й існують, щоб чуттєве щось розвивати, розвивати почуття. Якщо запитуєш у наших відвідувачів українських, навіщо люди ходять до музеїв, то вони, як правило, відповідають: «для того, щоб дізнатися, навчитися, пам’ять, історія» тощо. Це все – правда, але коли в Нідерландах проводили опитування, то люди давали такі відповіді: «я ходжу в музей, бо я там ховаюсь від негоди», «я призначаю в музеї побачення з друзями, з коханою». Тобто вони не сприймають похід до музею, як щось пафосне. Ми орієнтуємося на європейські музеї, американські, ізраїльські, бо там людина дійсно може прийти й провести цілий день. Мама з немовлям не мусить йти з музею, бо є нагальна потреба доглянути за дитиною. Є спеціальні для цього місця. І з цього починається культура – побутова, якщо завгодно. А якщо в людини задоволені ці «низові» потреби, то вже далі вона може переживати щось духовне, високе і наближатися до важливих речей.

– А де краще почуваєтеся: у великих чи малих музеях?

– Є такі музеї-монстри, великі музеї, де завжди стоїть черга. Вони трошки втомлюють, бо саме через чергу, натовп дуже важко пробитися для того, щоб одержати насолоду. У всіх враження після відвідування Лувру схожі: і стомився, і ноги натер, а нічого більше не побачив, окрім Джоконди і Венери Мілоської. А маленькі музеї саме тим і приваблюють, що створюють таку камерну атмосферу, відчуваєш його, як своє, рідне, почуваєшся, як удома.

– Якщо говорити про закордонний музей, який би хотілось виділити?

– Я аналізую музеї з точки зору саме роботи з публікою, щоб колекція постала перед глядачем зрозумілою, привабливою. Відповідно, назву музей Metropolitan. Те, як можна «споживати» їхній інтелектуальний продукт, навіть не відходячи від власного комп’ютера, – абсолютно блискучий сайт і блискуча подача колекції.

Проблема сучасних музеїв полягає в тому, як працювати з колекцією, щоб вона стала близькою відвідувачу. Треба зрозуміти, хто цей відвідувач. Між іншим, ми також намагаємося розуміти нашого відвідувача, намагаємося дослідити, хто ця людина, яка приходить в музей. Це – люди активні, достатньо освічені, як правило, з вищою освітою, люди, які шукають якихось нових способів дізнатися про світ, люди громадсько активні. Вони відчувають свою відповідальність. Вони ходять до музеїв не лише для того, щоб їх розважали, а тому, що вони люблять музей і піклуються про нього. Хтось просто залишає гроші в скриньці, а хтось своєю роботою бере участь в музейному житті. І ця традиція в нашому музеї склалася від початку.

Фортеця Косий капонір: тюрма, де катували смертників (відео)

– Якщо говорити про проблеми, з якими стикається Національний художній музей України: перед початком нашої розмови Ви мені сказали, що гроші – це не головне.

– Гроші – це лише інструмент. У першу чергу, мають бути ідеї. Коли музей розвивається в якомусь напрямку, є певна ідея, певна стратегія, як досягнути результату. Якщо ця мета переконлива для суспільства, то завжди знайдуться люди, волонтери, поціновувачі мистецтва, які внесуть свій вклад в це процес. От буквально на День музею ми робили такий собі перед показ, генеральну репетицію, а Ніч музеїв присвятили презентації проекту нового архітектурного освітлення музею. Це зроблено і з ініціативи волонтерів, за гроші волонтерів. Це громадське об’єднання New Vision Production, Наталя Манжалій. Це просто люди, які люблять музеї.

Я вважаю, що це – просто доказ того, що ми займали переконливу позицію щодо публіки. Адже наша репутація не сьогодні склалася. Наш музей, а йому 117 років, створювався з ініціативи київської громади. І київська громада ніколи не забувала про те, що цей музей існує на мапі міста. Ми відчували це, коли була революція, коли сиділи позаду палаючих шин за барикадами в оточенні «Беркуту». Це було дуже неприємно, навіть страшно.

– Я знаю, доводилося спускати експонати на нижчі поверхи.

–Так, ми евакуювали колекцію з експозиційних поверхів у фондівські приміщення. Ідея одного з останніх проектів «Ідентичність» теж складалася на барикадах, тому що до нас не могли завітати чиновники з Міністерства культури, просто боялися. Але наші друзі приходили провідати нас. Вони знали, що ми там живемо, по черзі чергуємо.

– Чому доводилося чергувати? Щоб нічого не сталося?

– Так. Ми розуміли, що від влади є загроза. Велика спокуса була використати музей як блокпост, як штаб, як місце для снайперів. Але тому, що ми перебували в музеї 24 години на добу, нічого такого не сталося.

Саме тоді до музею завітала посол Латвії в Україні Аргіта Дауце. Вона прийшла просто по-людськи запитати, чи є у нас їжа, вода, як ми взагалі живемо. Вони сиділи з Марією Задорожною і думали про те, що колись це пекло скінчиться і нам треба буде дбати про майбутнє. Саме через культуру ми можемо примирити суспільство, пов’язати різні регіони, країни між собою. Потім ми прозвучали з великим проектом ​«Герої. Спроба інвентаризації».

Це була дуже актуальна тема, яка розгорталася на матеріали класичного українського мистецтва. Міхаель Файер, наш німецький куратор, якого ми запросили для цього, казав, що в Німеччині цей проект був би майже неможливим, настільки він революційний. Потім гостя з Франції, яка опікується всіма музеями Франції, казала, що в художньому музеї у Франції це також майже неможливо.

– З якими проблемами стикається інші музеї України? Регіональні, невеличкі, місцеві?

– Я думаю, що головна проблема – це консервативність поглядів і нестача ідей. Тож ми будемо думати про те, як організувати систему навчання і самонавчання музейних кадрів, бо без тієї нової свідомості не буде креативності, якої від нас чекають. Я навпаки думаю, що маленький музей, на місцевому рівні дуже близький до громади, а відтак і до влади легше достукатися, бо всі знайомі в маленькому місті, тим більше у селі. Там більше можливостей активізувати тих, хто поруч, зібрати цю громаду.

Єдиний у світі музей книги «Кобзаря» безкоштовний для відвідувачів (відео)

Наприклад, у такому музеї, як наш, національного рівня, не є проблема з жителями Києва, але є проблема спілкування з міською мерією. Чому? А тому, що ми не в підпорядкуванні мерії, а підпорядковані Міністерству (культури – ред.). А мерія помічає лише ті музеї, які є в неї в головному управлінні культури. Це, між іншим, засвідчила й програма освітлення культурних об’єктів. На мапі Києва була просто суцільна темрява, де музей. На мапі Києва була просто суцільна темрява там, де музей. Світилися готелі, Верховна Рада, Кабмін, а там, де музей, вночі панувала темрява. Тому активісти й замислилися над тим, що ж цим робити. І зараз це нове освітлення – не просто свято, а ще й метафора інша – висвітлити проблеми, бо коли це все засяяло, бачимо, що музей потребує реставрації, і якогось пристосування до сучасних потреб. Бо дуже багато проблем із тим, щоб люди з особливими потребами потрапили до музею. Я маю на увазі сходи. Музей будувався Городецьким як храм, і треба дійсно підніматися, тобто долати дорогу до храму, а не для всіх це доступно.

«Навіть у Стокгольмі є лише 2 кораблі, а в нас їх уже 4» – керівник проекту реставрації човнів заповідника «Хортиця» (відео)

– Як можна залучити до музеїв більше молоді?

– Ми пропонуємо нашим відвідувачам дуже багато програм, починаючи від 4-х років і далі, вікових обмежень немає. Відповідно, так виникла ідея сімейного лекторію, де кожна група на своєму рівні вивчає один і той самий матеріал, потім отримує домашнє завдання і далі це заохочує до того, щоб після відвідин нашого музею, піти до інших музеїв, прогулятися містом, щось знайти з тієї теми, що ми розглядали, гортати разом книжки. Тобто це об’єднує родину вже вдома в очікуванні наступного візиту. Вже є ті діти, які виросли з 6-ти років і народили своїх, приводили їх до музею. Я вже, можна сказати, музейна бабуся. Тобто такі програми є привабливими, бо люди призвичаюються ходити до музею, відчувають його вже, як свій рідний дім.

У нас є таке свято «Граємо в музей», коли діти мають можливість приміряти на себе якусь музейну професію: дослідника, реставратора, екскурсовода, експозиціонера. Склалася традиція святкувати день народження в музеї. Можна навіть зробити весілля в музеї. Тобто ми можемо все з усім пов’язати, а головне – що в такий нібито непрямий спосіб ми досліджуємо мистецькі твори з нашої колекції.

– Які б поради, ідеї Ви запропонували, щоб підняти музейну сферу України до світового рівня?

– Ви знаєте, зараз я висловлюватиму думку свою – особисту, як людини. Спілкуючись багато років поспіль із різними чиновниками, я переконана, що цю галузь потрібно не просто реформувати докорінно, а взагалі змінювати всю систему. Я буду радикальною. Я не бачу сенсу в існуванні такої структури як Міністерство культури, яке є радянським нащадком, а воно – нащадком Комітету у справах мистецтва, який створювався задля того, щоб усіх творчих людей загнати в певну систему творчих спілок і їх контролювати. Тобто це – контролююча і дозвільна система. Я вважаю, що творчим людям не потрібен контроль, ідеологічний контроль, цензура і таке інше. Потрібна допомога, але Міністерство культури в тому вигляді, в якому воно існує дотепер, не вміє це робити. Не для того воно створювалось.