Фінський Інститут міжнародних справ, заснований парламентом цієї країни в 2006 році, опублікував доповідь під назвою «Туман брехні. Російська стратегія обману і конфлікт в Україні». 300-сторінкова наукова робота аналізує не тільки пропагандистські прийоми, які використовує російська влада від початку української Революції гідності, скільки загальну стратегію тотальної дезінформації, взяту на озброєння російськими державними і навколодержавними ЗМІ, а також чиновниками.
Автори доповіді сфокусувалися на російській пропаганді в Європі – Естонії, Фінляндії, Швеції, Угорщині, Польщі, Словаччині, Чехії та Німеччині. Значна частина роботи присвячена офіційним заявам російських чиновників, орієнтованим на зовнішню аудиторію. Головний термін, який використовується в доповіді, – «метанаративи». Це тези, які наполегливо і системно просувалися російською владою в ключові моменти російсько-українського конфлікту – під час підготовки «референдуму» щодо приєднання Криму, після початку війни на Донбасі, під час розслідування катастрофи «Боїнга» Малайзійських авіаліній під Донецьком.
Пропагандистський плакат часів Першої світової
З одного боку, прийоми пропаганди не сильно змінилися з часів Першої світової війни, наголошується у вступі до доповіді. Як приклад наводиться фейкова історія «розіп'ятого канадського солдата», що дозволила залучити додаткових солдатів-добровольців в армію союзників. Минуло рівно 100 років, і вже Росія використовує з тією ж метою образ «розіп'ятого хлопчика» – саме сюжет про «звірства карателів в Слов'янську», за спогадами деяких добровольців, змусив їх взяти зброю і виїхати на війну до України. З іншого боку, за сто років багато що змінилося – з'явився інтернет (хоча соцмережі не були об'єктом дослідження авторів доповіді), інші засоби комунікації. Це багато в чому і породило нову стратегію, яку використовує Росія, – не тільки просувати за будь-яку ціну ті чи інші ідеологічні тези, але й заплутати споживача інформації, посіявши в ньому сумніви безліччю версій і пояснень тієї чи іншої події, які суперечать одна одній.
Розповідає один з авторів доповіді, доктор наук, співробітниця фінського «Інституту міжнародних справ» Катрі Піноніемі:
– Для мене та інших авторів цієї доповіді в процесі її підготовки стало сюрпризом усвідомлення того, наскільки системною є в Росії практика використання певних метанарративів. Політики і чиновники використовують в своїх офіційних заявах ті ж терміни і образи, які використовуються в підконтрольних владі ЗМІ. Причому ці образи спочатку впроваджуються для внутрішньої аудиторії, всередині Росії, а потім – для зовнішньої. У зовнішньому середовищі вони діють не так сильно, як у внутрішньому, але все ж працюють, оскільки багато західних ЗМІ подають це як «другу точку зору» на конфлікт.
– У назві вашої доповіді говориться про стратегічний обман. Що мається на увазі? Ви вважаєте, що у Росії з самого початку конфлікту з Україною була якась стратегія дезінформування?
Я не думаю, що від російської пропаганди варто чекати прямолінійності
– І так, і ні. «Стратегічний обман» – це широко вживаний термін. Він використовується і на Заході, але найсильніше він укорінився в російському мілітаризованому мисленні, тому, як мені здалося, він найбільш пасує для використання в нашій роботі. Окрім того, цей термін, безумовно, підкреслює, що певна координація є, що ставляться конкретні цілі. Однак, це зовсім не означає, що все завжди виконується на найвищому рівні, що механізм працює ідеально і злагоджено. Також важливо відзначити, що посили, наративи, які просуває пропаганда, часто суперечливі. Це, з одного боку, було б проблемою для такої стратегії. З іншого боку, якщо поглянути ширше, це і створює потрібну плутанину. У будь-якому випадку, я не думаю, що від російської пропаганди варто чекати прямолінійності.
– Виходить, що головне знаряддя російської пропаганди, якщо порівнювати її з пропагандою в СРСР, – її калейдоскопічність?
– І знову – і так, і ні. Як мені здається, головна відмінність лежить в області суто ідеологічного контенту, якого тепер не так багато. З іншого боку, у радянської і російської пропаганди багато спільного, наприклад, часто використовуються ті ж наративи, що і за радянських часів. Наприклад, Росія, як і СРСР, подається як мирна і неагресивна країна, в той час як Захід постає агресивним і войовничим. Для того щоб розібратися, які елементи радянської пропаганди зараз використовуються в Росії, і як це відбувається, потрібно окреме дослідження.
– Які основні метанаративи російської пропаганди? Як вони влаштовані?
Таких метанаративів кілька, і я ще не згадую про ті, в яких буквально демонізували українську владу, всю Україну в цілому
– Вони влаштовані за принципом активної/пасивної дихотомії. Якщо брати історію з Кримом, є метанаратив про «геополітично агресивний Захід», «який намагається створити хаос». А поруч – історія про Росію, яка права, дії якої є легітимними. І все це доповнюється ключовим поняттям «референдуму», волевиявлення народу. Жителі Криму показуються як суб'єкт політики, що має власну думку. Пізніше схожа структура була використана на Донбасі, де ключовим словом стала «федералізація», а головним наративом – «Новоросія», яка «історично тісно пов'язана з Росією». Загалом, таких метанаративів кілька, і я ще не згадую про ті, в яких буквально демонізували українську владу, всю Україну в цілому.
Луганськ, 29 березня 2014 року
– Після катастрофи «Боїнга» під Донецьком російські ЗМІ стали висувати одну за одною найсуперечливіші теорії про причини того, що сталося. Це теж було частиною стратегії – заплутати, відбити бажання з'ясувати правду, викинувши на стіл кілька суперечливих і часом очевидно неспроможних теорій?
– Так, їх основним завданням було переконати людей, що ніякої основної версії немає, наповнити інформаційний простір абсолютно неймовірними історіями. Іноді ці історії химерно комбінувалися з елементами основної версії, поширеної на Заході. У будь-якому випадку, головною і єдиною метою всього цього було показати, що так чи інакше в катастрофі винна Україна.
Місце падіння «Боїнга», липень 2014 року
– Чи можна говорити, що Росія досягла успіху у використанні цієї стратегії?
Варто подивитися, чи могли санкції проти Росії бути більш суворими, якби не російська пропаганда, призначена для країн Заходу
– Якщо врахувати, як довго тривала ця війна, – то так. Про цей успіх говорить і той факт, що Росії досить довго вдавалося зберігати пасивне ставлення багатьох країн до цього конфлікту. Я не хочу сказати, що все було б добре, якби всі західні країни відразу б надали Україні зброю, наприклад. Це складна історія, і вона не вичерпується такими простими поясненнями. Але на вплив пропаганди в подібних ситуаціях варто подивитися пильніше в наступних дослідженнях. Наприклад, спробувати зрозуміти, чи могли санкції проти Росії бути більш суворими, якби не російська пропаганда, призначена для країн Заходу. Ми лише побачили, проаналізувавши газети і телебачення (ми не брали до уваги соціальні мережі), що у західних журналістів відбувся процес «самонавчання». У якийсь момент вони стали помічати ці російські метанаративи, співвідносити їх з реально усіма цими подіями і, відповідно, брати це до уваги в своїй роботі, мати це на увазі при використанні тієї чи іншої інформації. Особливо при аналізі і цитуванні офіційних заяв представників російської влади.
Радянсько-фінська війна, грудень 1939 року. Бійці Червоної армії обстрілюють фінські укріплення з артилерії
– Ваша робота закінчується свого роду рецептами захисту від російської пропаганди, від стратегії обману і заплутування. Які вони?
– На жаль, швидкого способу покінчити з цим і повністю позбутися її впливу не існує. Довгостроковий рецепт – покращувати свою освіту, приміром, цікавитися історією країн, які тебе оточують. Тоді вам не потрібен буде експерт, ви і так відразу зрозумієте, що справи йдуть не так, як вам вселяє пропаганда. Я хочу сказати, що на Заході мало знали взагалі про Україну, про те, що там відбувається, поки не почалися всі ці події. Це один з факторів, який дозволив людям з легкістю повірити в те, у що інакше вони б ніколи не повірили. Але це повинно починатися зі школи, це вимагає змін в самій системі освіти, тож це не швидка справа.
Повний текст матеріалу – на сайті Російської редакції Радіо Свобода