Проект «Якби не війна»: побачте солдата!

Київ – Якби не агресія Росії проти України, байкер Тетяна Грубенюк спокійно б працювала і подорожувала з друзями по Україні, а спеціаліст зі зв’язків з громадськістю Юлія Волкова опікувалася б родиною і дбала про кар’єрне зростання. Але російські військові вбивають і калічать українців на Донбасі, і дівчата своїм завданням на сьогодні вважають підтримувати поранених бійців і родини загиблих військових. А ще – знайомити українців з їхніми захисниками, чому присвячений фотопроект «Якби не війна», який ініціювали Волкова і Грубенюк.

У розмові з Радіо Свобода вони розповідають про історію цього проекту і про свій волонтерський досвід.

Юлія Волкова

​Тетяна Грубенюк: Був американський фотопроект з військовими. Можливо, Ви теж його бачили: біля дзеркала стоїть людина у військовій формі, а з дзеркала на неї дивиться її відображення у цивільному. Це погляд на солдата як на людину, представника певного соціуму.

– А як український соціум, точніше, Ваші друзі поставились до Вашої ініціативи?

​Юлія Волкова: Позитивно. Більшість друзів мене підтримали, і у нас таким чином виникла творча команда. Наразі наш проект «Якби не війна» має кілька блоків: до дня Святого Валентина ми показали наших бійців із їхніми коханими, на 8 березня підготували блок – історії дівчат, жінок, які боронять Україну, ми їх фотографували у святковому (вечірньому) вбранні, дуже жіночними.

Потім були історії та фотосесії звичайних українських солдатів, у яких вони розповідали про свої мрії і плани у мирному житті.

​
До Дня матері (8 травня) ми підготували блок історій солдатів та їхніх матерів.

Тетяна Грубенюк

​
Тетяна Грубенюк: Ми якраз підбили підсумки по блоку історій про солдатських мам. І зрозуміли, що продовжуємо ним жити – так само, як і попередніми трьома блоками, збагачуючись кожного разу: неймовірні емоції; нові у нашому житті хороші люди, що долучились до нашої справи; старі друзі, з якими побачились і завдяки проекту. Я думаю, блок з мамами містить найбільше любові, відданості, мужності, героїзму, вдячності, щирості, самопожертви, краси. Мами наші і цікаві історії з дитинства своїх синів згадували, і примудрялись і їх, і нас по ходу фотосесій «підгодовувати», турбувались, чи ми не голодні і чи ми не втомились. Отакі просто вселенські мами, яким я хочу подякувати за те, що виростили і виховали таких синів! Дякуємо, що розповіли про них! Дякуємо хлопцям за героїзм і звитягу!

– А які плани має проект «Якби не війна» надалі?

​Юлія Волкова: Ми жодним чином не намагаємось у нашому проекті показувати негатив – мовляв, люди, дивіться, у нас війна, не будьте байдужим. Ні, ми розказуємо історії наших родичів, друзів, сусідів, хлопців з сусіднього двору або дівчат з вашої вулиці, котрі захищають кожного з нас. І головне – не фотографія, а історія, щоб українці збагнули, що людина, яка сидить поруч з нами у вагоні метро або розплачується на касі у супермаркеті – ця людина може бути звідти, вона повернулася з лінії розмежування, з лінії вогню. І на цьому акцентує увагу блок, який ми виставляємо цими днями – про бійців, які повернулись з війни у наше з вами мирне повсякденне середовище.

​Тетяна Грубенюк: Починаючи з перших фотосесій і з перших блоків нашого проекту, ми чітко розуміли, що центром уваги буде людина, її життєві перипетії, її почуття. Коли ми робили історії закоханих, а потім їх фотографували, – Ви би бачили, яке щастя в їхніх очах світилось! Потім вони зізнались, що після роботи з нами і фотографами вони знову поринали у своє кохання: влаштовували побачення і романтичні вечірки, тощо. А дівчата – військовослужбовці і добровольці – потім нам дякували, що мали змогу не лише розповісти свої історії, а що їх «зробили красунями» – макіяж, зачіски, стильне вбрання, модне взуття. Наразі ж працюємо з бійцями, цей блок, про який Юлія Волкова казала, має назву «Я є!», ми розповідаємо солдатські історії і фотографуємо хлопців у публічних місцях: спортивний зал, вулиця, супермаркет. Ці хлопці – одні з нас і поміж нас.

– А ви пригадуєте свій перший волонтерський досвід?

​Юлія Волкова: Звісно. 30 травня 2014 року я вперше прийшла до центрального клінічного військового госпіталя. У мене є родина, дитина, є хороша робота, але я не могла і не можу інакше, тому ходжу до шпиталю, допомагаю пораненим, підтримую їхні родини. Допоки останній наш хлопчик не вийде з госпіталю або на своїх двох ногах, або на своїй «старій» і на «новій» – я туди буду ходити. Це не звичка, це обов’язок і моє особисте рішення. Ці хлопці та їхні рідні стають рідними і для мене, я на сьогодні маю сотні таких знайомих: ми спілкуємось, пишемо і телефонуємо одне одному, тримаючи одне одного у курсі життєвих подій. І це – сотні життєвих історій оборонців України, кожна з яких заслуговує на те, щоб її знали українці.

Тетяна Грубенюк: Наприкінці серпня 2014 року ми з друзями-байкерами вирішили підбадьорити поранених бійців, зробивши для них «мото-пікнік». Розіслали пропозицію по Facebook, домовились, хто що купує – і приїхали до шпиталю. Просто у сквері поміж корпусами розпалили вогнище, засмажили м‘ясо з овочами, розлили сік і компоти, – на смак шашликів не лише поранені позбирались, а й медичний персонал, рідні бійців, які з ними у госпіталі перебували. Ми тоді рознесли по різних відділеннях і по палатах порції шашликів і тим хлопцям, хто не міг пересуватись. І от, коли я побачила тих бійців, прикутих до ліжок – збагнула, що буду приїздити до шпиталю постійно. Приїжджаю досі. І мої друзі на мотоциклах приїжджають.

– А як байкери відкрили сезон 2016 року?

​Тетяна Грубенюк: Цього року сезон пікніків ми відкрили у квітні – і я була приємно здивована, що до моїх старих друзів долучились нові, дуже багато байкерів приїхали. На тлі серйозного зменшення підтримки волонтерів з боку суспільства, і через волонтерів – зменшення народної армії, гвардії, поранених бійців – така допомога дорого коштує. Дякую моїм друзям на «залізних конях»! До речі, мене турбує, що люди, слухаючи про перемир’я, вважають, що це означає кінець воєнних дій. На жаль, це не так, позиції Збройних сил України сепаратисти і російські найманці обстрілюють щодня, щодня до лікарень і госпіталей прибувають «борти» з пораненими. Розумію, що люди через зростання цін і падіння рівня життя не мають можливості підтримати захисників України, але маємо це робити. Адже справді: солдати – одні з нас, і вони живуть поруч з нами.