(Рубрика «Точка зору»)
Святкувати 9 Травня – це тепер взагалі непроста історія. По-перше, тому що будь-яка розмова про минулу війну завжди буде впиратись у війну сучасну. По-друге, тому що це свято, в якому етика безпосередньо пов'язана з естетикою, і зберегти перше, не торкаючись другого, – завдання не з простих.
Поки що все більш-менш зрозуміло лише з «георгіївськими стрічками» – їм на зміну в Україні прийшов червоний мак. Винахід Моїни Мішель – викладачки з університету Джорджії – спочатку був символом жалоби за полеглими у Першій світовій. Тепер він розширив свої тимчасові рамки і географію, заступивши на символічне чергування в Україні. Втім, не маком єдиним – ще минулого року Україна зробила червоним днем календаря і 8 травня.
Нічого випадкового в цьому немає – нацбілдінг може бути більш-менш дієвим лише в тому випадку, якщо держава не відзначає одне з чільних свят за системою «Вся країна +1». До нещодавнього часу в ролі цього самого «плюс один» була Західна Україна, для якої війна почалась не в червні 1941-го, а у вересні 1939-го – коли радянські частини за пактом Молотова-Ріббентропа увійшли на територію Галичини. Історія цих земель не вкладається в концепт «Великої вітчизняної» – і тому Україна розширила рамки. Офіційно країна відзначає саме перемогу над нацизмом у Другій світовій.
Радянський концепт про «Велику вітчизняну» був покликаний зшивати докупи колишні радянські республіки, вводити зовнішній ментальний кордон, стираючи внутрішні окопи. А події «кримської весни» укупі з війною на Донбасі цю саму карту ментальних кордонів перелицювали. Відтепер, чим більше Москва буде намагатись бути схожою на Радянський Союз, тим сильніше Київ буде від цієї репліки дистанціюватись. А будь-яке «завтра» починається з переосмислення «вчора» – тому й перемога не над фашизмом, а над нацизмом; не у «Великій вітчизняній», а у Другій світовій; не дев'яте травня, а восьме; не танки, а оркестри; не «георгіївська стрічка», а червоний мак.
Більше того, в Україні сьогодні триває період переосмислення самої себе і своїх кордонів. Ще в квітні 2015-го Верховна Рада ухвалила закон, який приєднує бійців найрізноманітніших організацій до числа тих, хто боровся за незалежність країни у ХХ столітті. Серед них – і ОУН, і УПА. Такий крок Києва теж можна зрозуміти – будь-який нацбілдінг починається з окреслення зовнішнього кордону, зі створення системи загальних термінів і смислів для територій, що розташовані всередині прикордонних стовпів. І немає нічого дивного в тому, що Україна намагається звести різнорідні числівники до якогось єдиного знаменника.
Зрозумілим є те, що річниця перемоги перестала бути об'єднавчим фактором у взаєминах Києва і Москви. Складно говорити про загальні тріумфи в той момент, коли колишні союзники перебувають у стані війни, нехай навіть це війна «гібридна» або неоголошена. Цьогорічне свято виявило ще одну відмінність у підходах двох країн. Воно в тому, що Москва шукає в минулому відповіді на сьогодення, а Київ шукає в цьому відповіді на минуле.
Росія не вважає себе учасницею війни, яка триває на Донбасі – як мінімум в офіційній версії. Тому для російського обивателя українські події – це справжній історичний ревізіонізм. Зі звеличенням ролі націоналістів, з відходом прорадянського історичного концепту, з дистанціюванням від формату святкування Дня перемоги, який став звичним за десятиліття. Звідси розмови про «перемогу бандерівщини» і «фашизм, який піднімає голову». Москва вдивляється в минуле, щоб пояснити власному виборцеві, що, власне, відбувається в Україні – з якою ніби як билися пліч-о-пліч, а святкує вона при цьому особняком.
А для України немає дискусії про роль Росії у війні на Донбасі. І для Києва саме події новітньої історії є ключем до розуміння Другої світової. Адже якщо Мюнхенська змова – це погано, то як бути з Кримом, який, можливо, і хотів у Росію, але точно в так само, як хотіли до Німеччини судетські німці? І як співвідносяться розмови про захист прав німців і захист прав росіян? У який момент держава стає агресором і як виглядає буденність зла? Поки Москва тицяє Київ носом у підручники історії, Київ тицяє Москву носом у стрічки новин.
Втім уся дискусія про те, як святкувати День перемоги, давно вже вийшла за рамки власне історичної суперечки. В останні роки концепт «Великої вітчизняної» в Росії остаточно став громадянською релігією. А у будь-якої релігії є свої символи віри і своя обрядовість. Відступ від яких навіть у дрібницях сприймається як єресь.
Цей диспут про традиції і відступництво повторює будь-яку іншу релігійну суперечку. Західний обряд відзначення перемоги у цьому сенсі сприймається в Росії як такий собі «великовітчизняний католицизм». Тобто фундамент однаковий, ключові віхи схожі, але дати в календарях інші й іконостас мучеників різниться. Із близькими іновірцями іноді можна навіть загальну службу провести, але кордони двох вір чітко окреслені і будь-яке порушення конвенції сприймається як зазіхання.
І саме тому українське поновлення сприймається в Москві як віровідступництво. Як таке «великовітчизняне уніатство», коли обряд може бути і східним, але самоусвідомлення – західним. А то, що було колись «нашим», а потім стало «чужим», сприймається завжди болючіше, ніж те, що від початку «нашим» ніколи не було. Тому на адресу Києва звучать ті слова, які на адресу Парижа або Лондона ніколи не скажуть.
Час має здатність перетворювати реальну пам'ять на символічну. Покоління змінюються, цифри потроху стають статистикою, естетика все частіше підміняє собою етику. Але два роки тому до старої дискусії про те, хто успадковує у Радянського Союзу, додалась нова – про те, хто успадковує у Німеччини, яка програла. І саме на це запитання Київ і Москва навряд чи зможуть знайти однакову відповідь.
Павло Казарін – оглядач «Крим.Реалії»
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції
Оригінал – на сайті «Крим.Реалії»