Діана Колодяжна
Щодня лінію розмежування на Донбасі перетинають приблизно 30 тисяч людей. За два роки конфлікту процес проїзду істотно ускладнився і… подорожчав. Свої нововведення пропонують як українські прикордонники і співробітники СБУ, так і бойовики. Подолати 117 кілометрів зі Слов’янська до Донецька зараз можна щонайменше за чотири години.
Маршрутка зі Слов’янська до Донецька стоїть біля залізничного вокзалу. Сергій, водій автобуса, чекає на прибуття поїзда «Київ-Костянтинівка» о 12:13, щоб забрати пасажирів, які раніше записалися. Маршрутка розрахована на вісім людей і називається «пряма». Тобто водій намагається провезти пасажирів в об’їзд завантажених блокпостів і довгих черг.
Сьогодні Сергій вирішує перетинати лінію розмежування недалеко від Мар’їнки. Каже, що там має бути менше машин. Перша половина шляху минає більш-менш спокійно. Пасажири дрімають під теплими променями сонця, а водій обережно об’їжджає нечасті ями від снарядів і військової техніки.
– Куди їдете? – запитує військовий на одному з проміжних українських блокпостів.
– У казкову країну, – неохоче відповідає Сергій і киває головою в бік Донецька.
Біля себе Сергій поклав блок цигарок: на кожному посту він віддає пачку-дві військовим. Це – своєрідний знак поваги. У бардачку лежать і кілька пачок дорожчих цигарок – для особливих випадків. Цього разу водій діставав ці презенти тільки на «митницях»: українській та підконтрольній угрупованню «ДНР».
На першому ж українському посту боєць просить шофера вийти з документами і пройти до вагончика. Сергій бере водійське посвідчення, паспорт, майже непомітно вкладає в нього кілька купюр і йде. Повертається дуже швидко. Про гроші нічого не говорить.
– Ну що, дав? – Тихо запитує пасажирка у свого чоловіка.
– Та біс його знає, не видно ж нічого.
Черга, міні-ринок і сліди війни
– Ну, зараз побачимо, всунемося туди чи ні, – каже Сергій перед перетином блокпосту в Мар’їнці. – Напарник дзвонив, так його не пустили «зеленим» (коридором). Там зараз нові патрульні стоять, бояться ще пускати. З того ж блокпоста вже «нульовий» видно, ось вони і не хочуть проблем.
«Нульовий» блокпост – це остання точка, яку контролює українська армія, далі – окуповані території.
Біля повороту в бік Мар’їнки на дорозі з’являється все більше слідів від снарядів. На узбіччі – іржавий вже корпус розбитої машини. Колеса давно зняті. Всі дорожні покажчики і знаки зрешечені уламками. На перехресті стоїть пост Держслужби з надзвичайних ситуацій. Поруч – розтрощена, наче після аварії, «сімьорка». Біля намету рятувальників розтягнутий банер: «Даруємо добро».
Метрів за 600 від українського блокпосту починається черга автомобілів. Вона переривається перед наступним перехрестям. Там стоять постові і бронемашина з кулеметом. Водії називають цей маленький пост просто «Броня». Військові, які чергують тут, видають талони – таку собі перепустку для машин безпосередньо на блокпост.
Водій маршрутки одразу під’їжджає до них. Розмова з військовими триває недовго. Сергій повертається менше, ніж через дві хвилини, і розвертає маршрутку:
– На 20 хвилин не встигли. Тут до цього знайомі стояли, вони б пустили.
– Так що тепер, в загальну чергу? – Запитують пасажири.
– Так. Новенькі стоять, автоматами махають.
Біля дороги – стихійна торгівля. Продавці зручно розташували прилавки з редискою, яблуками, сушеною та в’яленою рибою. З багажника однієї машини люди вибирають різні батончики та снеки, також тут можна випити каву або чай. Пасажири виходять: купити щось поїсти і розім'яти ноги. Тільки довго стояти на вулиці не вдається – від сильного вітру тут не захищає нічого. На узбіччі стоять невеликі, оббиті металом, будки. Від кожного пориву вітру листи заліза сильно трясуться, і звук цей нагадує віддалену стрілянину. Багатьом некомфортно дивитися на ці пейзажі і з іншої причини.
– Я ж тут недалеко жила, в Петровському районі, – каже Світлана. Майже з початку бойових дій вона перебралася до дітей у Київ. Зараз їде перевірити квартиру. – Як дивлюся зараз на ці напівзавалені ЛЕП, дірки в асфальті, так сумно стає. Це ж мій будинок, а тепер і приїхати сюди нормально не можу.
За годину починають лунати віддалені вибухи. Цього разу – справжні. Однак пасажири сильно не переживають – звикли до такого. Хто і куди стріляє, зрозуміти неможливо: занадто близько одна від одної позиції української армії і бойовиків. Зрідка, в перервах між артилерією, чути автоматні черги.
– А чого боятися? – каже Іван, один із пасажирів. – По блокпосту навряд чи вдарять. Буває, звичайно, і таке, але рідко. Вони там між собою домовилися: необхідну кількість снарядів і патронів треба вистріляти. Так що ми можемо бути спокійні.
Небезпечна професія
– Раніше тут мало машин було, – каже водій Сергій, щоб хоч якось згаяти час у черзі. – Всі загалом на Новотроїцьке їздили. Ще приказка така була в нас: «Не знаєш куди їхати – їдь на Новотроїцьке». А потім все змінилося. На «митниці» «ДНР» біля Оленівки стали так ганяти... Ну, всі на Мар’їнку й «ломанулися»: тут їхньої (бойовиків – ред.) «митниці» взагалі майже немає.
Через кілька днів після того, 27 квітня, блокпост в населеному пункті Оленівка, яке контролює угрупування «ДНР», обстріляли. Загинули і були поранені мирні жителі, які стояли на блокпосту вночі, чекаючи на його відкриття.
Your browser doesn’t support HTML5
В Оленівці на КПП загинуло 4 цивільних (відео)
Водій розповідає, що зараз скрізь непередбачувані ситуації. Можна проїхати швидко і спокійно, а можна застрягти в черзі без певної на те причини.
– Нещодавно взагалі в таку плутанину потрапили. Їхали ми з напарником разом. Заїхали на модулі одночасно з ним. Мене за 20 хвилин перевірили і я виїхав. Дзвоню йому, а він ще стоїть. Ну, я погнав вперед. Так він зміг вирватися тільки через годину. У військових база з перепустками зависла – і все: вони перевірити нікого не можуть, відповідно, стоять всі.
Пасажири дивуються, що сьогодні на дорозі немає активістів. Це – люди, які інколи перекривають дорогу перед блокпостом. Так вони намагаються завадити водіям, які хочуть проїхати без черги.
– Сергію, а як ви, до речі, боретеся з активістами? – запитує водія хтось із пасажирів.
– Та ніяк, йдемо на таран. Он у мене машина побита вся, вони ж кидаються на нас. Вже стільки разів без бічних дзеркал їхав. Я кажу їм, що якщо мені потрібно – все одно проїду, і вони мене не зупинять. На Майорську один раз військові втихомирили активістів, так вони тепер і не лізуть. Хоча і тут раз ці пройдохи таке влаштували, що солдати не витримали і пальнули в повітря.
Водій упевнений, що активісти, які йому заважають, – це люди, які мають від своїх дій зиск: приватні перевізники, «обмінники» валюти і ті, хто знімає готівку з банківських карток. Однак часто це – звичайні автомобілісти. Вони стоять в черзі в середньому впродовж 4-6 годин, деякі залишаються ночувати на блокпостах, бо не встигають проїхати. Через тих, хто дає хабарі за позачерговий проїзд, вони вимушені стояти ще довше.
– Небезпечна у вас професія, – каже хтось із пасажирів водієві після його розповідей про активістів-блокувальників. Водій заперечує: мовляв, звикли. І розповідає: бувалий, тим паче, що вже не раз потрапляв під обстріл. 25 березня, коли на блокпості в районі Артемівська вибухнула машина, він теж був там.
Вже біля «броні» до маршрутки підходить постовий, дає талон. Цей аркуш потрібно заповнити та передати разом із документами на контрольному модулі. Знову водій просуває через вікно пачку цигарок. Залишилося менш ніж половина блоку.
Вже за 20 хвилин маршрутка проїжджає блокпост і рушає на «нульовий». Черга цього разу забрала лише дві години.
По той бік лінії розмежування
– Так, зараз швидко віддзвоніться всі, кому треба, та ховайте телефони, – каже водій, тільки-но маршрутка від’їжджає від «нульового» поста української армії. – Вони (бойовики – ред.) зараз дуже нервові стали: їм скрізь коригувальники та навідники артилерії ввижаються. Тому краще не ризикувати. Коли заїдемо в Донецьк, я скажу, тоді й будете телефонувати.
На блокпостах «ДНР» немає чіткої системи контролю. На звичайних блокпостах бойовиків ніхто часто навіть не перевіряє салони автомобілів. Зрідка хтось допитливий може заглянути через вікно. Зовсім інакше все відбувається на «митних пунктах» «ДНР». Тут щосили перевіряють паспорти, документи перевізників і навіть іноді доглядають речі.
– Зараз швидко пройдемо, – розвертається до пасажирів Сергій. – Тут завжди і народу мало, і системи перевірок старі, прості. Ось в Горлівці, Оленівці – там так: все ускладнили, поставили свої «модулі», всіх перевіряють ретельно, а тут...
На під’їзді до «митниці» бойовиків водій пригальмовує біля маршрутки, що їде назустріч. Це його напарник.
– Ну що там?
– Та все нормально. Їдь відразу до постових, кажи, що ти «до старшого, Василя». Там уже сам розберешся.
Цей пароль – «до старшого, Василя» – допомагає без значних проблем перетнути пост і рухатися далі. Сильно розігнатися не виходить – дорога перерита гусеницями танків, подекуди асфальт розбитий осколками снарядів.
Знову блокпост. Знову та ж схема: куди-звідки, цигарки. Однак цього разу до постового підходить ще один і каже, що хоче перевірити маршрутку сам. Він заходить у салон і просить зібрати документи. Один за одним перевіряє паспорти.
– Ірина Миколаївна, – голосно читає чоловік і піднімає очі в пошуках власниці документа.
– Це я, – озивається молода дівчина, років 23-х.
– Звідки їдемо?
– Зі Слов’янська додому. Я там вчуся.
Постовий просить її показати студентський, але у дівчини його немає – вона вчиться на заочному відділенні.
– І як ти їздиш отак? Не знаєш, що у нас в «країні» (в «ДНР» – ред.) «воєнний стан»? Чи, може, ти на 15 діб захотіла у «відділок» – для з’ясування особи? Чи, може, ще краще – «на яму»?
Він говорив і щось менш зрозуміле ще хвилини три. Весь цей час перелякана дівчина просто мовчала. Зрештою, він усе ж віддав їй паспорт і вийшов із автобуса. Тільки-но двері маршрутки зачинилися, водій звернувся до пасажирів:
– Та ви не переживайте, все нормально. Він просто п’яний був.
Минає година – і маршрутка вже розганяється вулицями Донецька. Майже шоста вечора. До війни перевізники робили за день приблизно чотири-п’ять поїздок в один бік. Зараз вони їдуть тільки раз. Ночувати залишаються в тому ж місті, куди приїхали.
Водії скаржаться, що з кожним місяцем їздити стає все складніше. Процес перетину лінії розмежування постійно ускладнюється з двох боків: кожен воліє не допустити проникнення противника на свою територію. Пасажири скаржаться, що вартість проїзду постійно зростає. Зараз дістатися зі Слов’янська до Донецька можна в середньому за 300 гривень.
– Хто його знає, що далі буде, – каже Сергій. – Завтра ще щось придумають нове – ті чи інші. Може, нам через кілька місяців ця поїздка ще раєм видаватиметься.