Європа має зрозуміти: імперіалізм Росії – це проблема для всіх нас – Варфоломеєва

«Органи держбезпеки» «ДНР» та «ЛНР» часто порівнюють зі сталінською репресивною системою. Потрапити у підвал сепаратистів можна за будь-яку дрібницю, а звинувачення схожі на ті, що висувалися ворогам народу в СРСР: «шпигунство», «диверсія», «зрада батьківщині». 14 місяців провела в полоні «ЛНР» молода журналістка Марія Варфоломеєва, яку оголосили «коректувальницею вогню» і «диверсанткою» за те, що вона зробила кілька фотографій будинків, в яких жили бойовики. Їй загрожувало 15 років позбавлення волі, але в березні Марію обміняли на російського снайпера. Свою історію вона розповіла Радіо Свобода.

– Я завжди була патріотом України, для мене була важливіше цілісність країни. Так просто з точки зору здорового глузду «республіка» не може економічно бути в ізоляції. Здорові люди там теж це прекрасно зрозуміли. Але є люди, які будуть відмовлятися, до останнього ігнорувати реальність. Кумедно, один «майор» «ЛНР» мені доводив: «Маріє, ти нічого не розумієш, у нас життя налагоджується, у нас все добре». Я йому кажу: «Товаришу майоре, у вас життя налагоджується, а у людей – ні». Потім ця людина моєму знайомому, який там був у полоні, пояснювала: «Ти краще перейди на нашу сторону, у нас в «ЛНР» добре живуть тільки військові». Тобто люди доводять, що у нас все прекрасно, але потрібно розуміти, що добре живуть тільки ті, хто воює.

– Ви відчували себе на самоті чи у Вас були друзі, які виступали за Україну?

– Так, у нас були проукраїнські активісти, були мітинги, ми були однодумцями. Стояли в Луганську біля пам'ятника Шевченку. Намагалися людей підняти, щоб вони показували, що в Луганську дві різні позиції, що не всі підтримують відокремлення Донбасу. Багато людей проходили, кричали, що підтримують нас, машини сигналили. Часто було видно, що нам сигналили в основному дорогі машини, дешеві машини були з іншого боку. Але це не так важливо, а важливо те, що в Луганську була підтримка нашого руху. Але, на жаль, люди були пасивні, чекали, що якось само собою вирішиться. Багато з моїх однодумців, на щастя для них, поїхали. Коли почалися військові події, я в Луганську залишилася практично одна з тих, хто був за цю ідею.

– А чому Ви не поїхали?

– У мене була хвора бабуся. Я не могла її кинути і не могла виїхати разом з нею.

– Часто мої співрозмовники з Луганська говорили, що тепер при «владі» опинилися низи суспільства, чернь, гопники. Ви погодитеся з цим чи занадто жорстко так говорити?

– «ЛНР» – це «хто був ніким, той стане всім». Це не кар'єрне зростання. Якась перукарка, дівчина, ні в чому не розбиралася і по блату стала помічником «міністра економіки». Це не секрет ні для кого, вони самі це прекрасно розуміють, що прийшли люмпени, які абсолютно ні в чому не розбираються. Коли я потрапила в полон, я говорю: у вас «міністри» хоч читати вміють? У нас в Україні ми розмовляємо про те, що крадуть – не крадуть, чесно – нечесно. А там питання стоїть про елементарні знання «міністрів».

– Коли вони прийшли до «влади», Ваші друзі поїхали, Ви залишилися наодинці. Ви якось ховалися, вони стежили за Вами?

– Я жила своїм звичайним життям, ніде не висовувалася. Ніхто і не знав, що я в Луганську маю таку позицію. Потім вони розповідали, що шляхом складної роботи «спецслужб» «ЛНР» вдалося затримати небезпечного злочинця. Але на момент, коли було затримання, вони навіть не знали про мене. Тобто для них було великою удачею знайти такого активіста, як я, вони були дуже щасливі, але про мене не знали нічого абсолютно.

– А Ви займалися журналістською роботою?

– Я знімала відеорепортажі для українських телеканалів, а до цього працювала в луганській газеті. У моїй «кримінальній справі» як обтяжлива обставина зазначено, що я «неправильно» висвітлювала події в Луганську своїми репортажами.

– І всі проблеми у Вас почалися з того, що Ваш знайомий запропонував Вам сфотографувати казарми? Навіщо це він зробив?

– Я думаю, що він не хотів мене підставляти. Він – луганський журналіст, поїхав ще на самому початку. Хотів отримати фотографії, не кажучи мені про те, що це. Потім він засмутився, звичайно, що так мене підставив. Він попросив мене сфотографувати казарми «ополченців», але я дізналася, що це таке, вже після затримання. Я його запитувала: «Юро, для чого це?» – «Просто потрібно для моєї роботи».

– А насправді для чого було потрібно?

- Мабуть, він з якимись спецорганами співпрацював, я не знаю.

– І ці фотографії Ви нікому не передали, вони просто залишалися у Вас в фотоапараті?

– Так, це в телефоні було. У моїй так званій «справі» мій так званий «слідчий» мені ставив замах на злочин, тобто недоведений до кінця. Я фотографії не відправила. Мене затримали на місці так званого «злочину».

– Вас затримали прямо біля цих казарм?

– Прямо на місці. Я стою біля цього будинку, фотографую абсолютно свідомо, не напружуючись, не думаючи, взагалі не турбуючись. Проходжу далі, тому що не можу зрозуміти – це той номер будинку чи не той, далеко вже відійшла від цього місця. Тут люди з одного будинку виходять. Я до них підходжу і запитую: підкажіть, будь ласка, це той номер будинку? Вони від мого нахабства просто розгубилися. Дивляться і не можуть зрозуміти, як я настільки нахабна, що знімаю казарми «ополченців» і ще до них сама підходжу, з ними спілкуюся. Після цього мене і затримали.

– Звичайний житловий будинок, який вони зайняли під казарми, не якийсь секретний військовий об'єкт за колючим дротом?

– Три приватних двоповерхових будинки в одному дворі, з ремонтом, хтось там жив. Мабуть, ці будинки «віджали». Зрозуміти, що це військові об'єкти, неможливо. Ні прапорів, ні табличок, ні колючого дроту, ні вартових.

– Вони обшукували Ваш будинок?

– Звісно, у мене був обшук. Забрали все, що було корисного, цінного, техніку. Гроші, навіть намети.

– Вкрали просто?

– Так, все винесли з дому.

– І куди Вас помістили? Як кажуть в Луганську, «на підвал»?

– Це був підвал «управління МВС». Там я була місяць, і мої батьки не знали, де я перебуваю. Тільки потім вони побачили, що так званий «міністр», несправжній «міністр» несправжньої «держави», виступає по телевізору і каже: завдяки успішній роботі «спецслужб» затриманий небезпечний «злочинець». І показує на моєму планшеті мої фотки. Тільки таким чином мої батьки дізналися про моє місцезнаходження.

– Вони, напевно, божеволіли від жаху?

– Звичайно, батьки дуже сильно переживали. Не знали, де я, куди я поділася, думали про найгірше. Я просила: дайте просто батькам подзвонити, я при вас подзвоню, вони пообіцяють нікому не розповідати, просто скажу, що я жива. Якщо ви розповідаєте, що ви за справедливість, що ви прийшли, щоб не було, як в «укропів», якщо ви для цього тут, то давайте ви зараз дасте моїм батькам дізнатися. Чому мої рідні повинні страждати, раз ви такі чесні і справедливі? Я не кажу про адвоката, я не кажу про дотримання КПК, який говорить про те, що не може людина місяць перебувати у в'язниці просто так, я не говорю про порушення прав людини, про утримування у підвалі без туалету, кілька днів навіть не було світла, не кажу про те, що ви мене годуєте тільки раз на день, я прошу тільки – дайте рідним зателефонувати. Ні – цього не можна. Я стала таким небезпечним «злочинцем», що не можна було моїм рідним розповісти, де я.

– А після того, як «міністр» виступив по телевізору, Вам дозволили спілкуватися з родичами?

​– Тільки з мамою. Я жодного разу з татом не поспілкувалася. Один раз тато стояв десь далеко, я його побачила мимохідь. Батько приїжджав щотижня, він живе за сто кілометрів. Каже, що за цей час, поки їздив, накатав відстань до Владивостока. Коли я потрапила в «СІЗО» – це звичайна в'язниця, там телефони є у всіх, мене посадили в таку камеру, щоб дівчата, які перебувають там, стежили, щоб я ні з ким не могла контактувати. Максимально постаралися ізолювати від будь-якого зовнішнього світу.

У мене в камері було три людини – я і двоє дівчат по криміналу. Одна з них – наркоманка 15 років. Такий був пресинг перебувати з людьми, у яких зовсім інші життєві принципи. Люди агресивні, постійні провокації, постійно йде війна з цими людьми, постійна тривога, не розслабитися, ти завжди повинен відбивати цю атаку.

– А як до Вас ставилася охорона?

– Дивлячись де, в різних місцях по-різному. Десь було нормальне ставлення, десь негативне. Тому що ці люди судили про мене з того, що чули, що я «коректувальниця», винна у всіх смертях в Луганську. У в'язниці ставлення було дуже погане, тому що вони вважали мене винною у масових вбивствах.

– Скільки разів Вас переводили?

– З підвалу мене перевели в ізолятор тимчасового утримання, там я була півтора місяці. Там уже був туалет, чисто, більш-менш нормальні умови. Після цього мене перевели в СІЗО, там я була близько п'яти місяців, там теж був туалет, принаймні, умови більш-менш придатні для життя. Потім, коли зірвався у мене обмін, мене перевели в підвал «міністерства держбезпеки», там я була протягом півроку. Там не було ні туалету, ні вікна, нічого. Харчування один-два рази на день. Після «МДБ» була комендатура, де утримуються люди перед обміном. Там я провела півтора місяця. Там жахливо було, страшенно брудно, холодно. Дуже смерділо від туалету у всьому приміщенні.

– А чому перший обмін зірвався?

– Не знаю, говорили, що зірвався через якісь обстріли. Увесь час щось зривалося. Я знала, що я – перша в списку, 26 лютого повинні були мене поміняти, я вже чекаю. Потім «солдат» прийшов, трьох людей вивів на обмін, а мене – ні. Я на них дивлюся і не розумію, що відбувається. Виявилося, що людину, яку повинні були на мене міняти, засудили, він отримав термін, потрібно було помилування від президента для того, щоб його відпустити. Коли через тиждень Петро Олексійович підписав його помилування, його змогли поміняти на мене. Це був снайпер, громадянин Росії, якого звинувачували в тому, що він проводив навчання для снайперів так званої «ДНР».

– Інших політв'язнів Ви зустрічали чи Вас тримали тільки з кримінальниками?

– У «МДБ» було дуже багато людей в статусі обвинувачуваних, когось відпускали, когось далі переводили. Якщо людина потрапляє в «МДБ», там займаються так званим розслідуванням, потім її або переводять до в'язниці, або відпускають, якщо вважають ні в чому не винною. Там конвеєр великий людей, що прибвають з «МДБ», підвалів, «СІЗО».

«МДБ» займається в основному «політичними справами», тобто це військові, але насправді політичні статті – або «шпигунство», або «зрада батьківщині», або, як у мене, «диверсія». Також у них є затримані за торгівлю наркотиками, якщо це рівень організованих злочинних угруповань.

– Що на кшталт правосуддя існує? Слідство, суд?

– Легка імітація. Насправді людину не можуть затримувати на період більше ніж дві доби, без санкції «суду» і «прокурора». Є якісь принципи, які у них же прописані в «конституції», в «КПК», вони нічого не дотримуються. Не дають людині спілкуватися з адвокатом. Вони катують, б'ють струмом, душать людей для того, щоб отримати свідчення. Людина була затримана протягом трьох з половиною місяців, її рідні не знали, де вона знаходиться, не було адвоката, їй навіть як слід не висунули звинувачення. Багато людей знаходяться там без санкції «суду».

– Коли Вас нарешті відпустили, Вас попередили заздалегідь, що поміняють на снайпера?

– Ні, я не знала нічого, за кілька годин до обміну дізналася. Після першого обміну 26 лютого, який зірвався, я втратила надію. Думаю: ну, напевно, чекати місяць, два, три, а може, взагалі тепер не поміняють. Але за день до того, як мене поміняли, я відкриваю Біблію, і мені трапляється вірш: «Скоро полонений буде звільнений. Не буде сидіти і в ямі, і не потребуватиме хліба». Уявляєте? Через день до мене приходять і кажуть: «Готуйся». Я кажу: «До чого готуватися?» – «До чого, до чого – до розстрілу». Я кажу: «У сенсі?» – «Те, чого ти чекаєш, до того і готуйся». Я думала, може, вони просто жартують. Виходить, за один день у мене надія зародилась у серці, що скоро станеться щось хороше.

– Марія, Ви говорите, що людей б'ють, катують, б'ють струмом. А Вас?

– До мене було більш м'яке ставлення, вони самі говорили: ти – дівчина, тебе шкода бити. Спочатку могли штовхнути, вдарити, але не так сильно, як хлопців. Іде людина ціла, неушкоджена, приходить з синцями, поламаними ребрами, розбиті брови, розбите обличчя. Я все це бачила.

– Як Ви думаєте, якби не втручання Росії, що б зараз було в Луганську і взагалі на Донбасі?

– Не було б конфлікту. Тому що люди не знали б про те, що їм це треба, тільки Росія змогла їм пояснити, що, виявляється, вас тут «утискають». Я розмовляла з колишнім викладачем луганського вишу, він зараз працює в Києві. Він запитував своїх колег: «Скажіть, вас гнобили за російську мову, ви хоч один раз лекцію проводили українською? Ні? Тоді в чому вас утискають?». Тобто людям проблему штучну вживили в мізки. Якби не Росія, в принципі конфлікту не було б. Громадяни Росії приїхали і ситуацію розхитали штучним шляхом.

– До арешту і після Ви зустрічали кадрових російських військових?

– Я бачила тільки «добровольців». Іноді мені вдавалося поговорити з охоронцями. Вони були незадоволені тим, що з Росії приїжджають російські військові, якісь офіцери, так звана «ПВК» – «приватна військова компанія». Ці офіцери відбувають кілька місяців на службі в «ЛНР», потім повертаються в Росію, і там у них вже є статус через те, що вони – учасники військових дій. Це мені розповідали самі «ополченці». Це їм не подобається, тому що люди, які приїжджають на кілька місяців, дбають не про «республіку», а тільки про себе.

– Зараз Ви берете участь в кампанії зі звільнення заручників, нещодавно їздили до Брюсселя з членами правозахисної організації «Людина в біді»...

– Ми їздили для того, щоб Європа розуміла, що якби не Україна, то можливо, війська Росії були б уже на кордоні Польщі або Балтійських країн. Європа повинна розуміти, що це не тільки наша проблема. Імперіалізм Росії – це проблема для всіх нас. Я розповідала, як порушуються права людини. Ми показували фільми про те, скільки помирає людей, про те, як помирають російські військові на території Донбасу, щоб в Європі теж це знали і пам'ятали, що це стосується всіх.

Повний текст матеріалу – на сайті Російської редакції Радіо Свобода