Цього тижня у Києві старує VI міжнародний фестиваль «Книжковий Арсенал». У програмі фестивалю запланована участь відомих письменників, філософів, літературних діячів та митців із більш ніж 10 країн. Одну з подій фестивалю вже активно обговорюють у соціальних мережах – йдеться про презентацію книги Олеся Ульяненка «Яйця динозавра» видавництва «Люта справа», яка відбудеться в рамках фестивалю книги. Одним із упорядників цього збірника маловідомих оповідань Ульяненка є всесвітньо відомий кінорежисер Мирослав Слабошпицький. Саме йому належить й інша ідея – видати за кордоном книжки цього письменника у перекладі. І вже у цьому році чеське видавництво Větrné mlýny видало чеською мовою книгу Олеся Ульяненка «Там, де Південь».
Мирослав Слабошпицький розповів Радіо Свобода, чому саме він так багато присвятив себе творчості Ульяненка і чому чеське видавництво почало саме з перекладу «Там, де Південь» – чи не тому, що ця книжка може здатися на перший погляд автобіографічною?
– Як на мене – всі книжки Ульяненка автобіографічні до певної міри, і всі вони вигадані. І навіть біографія самого Ульяненка – вона частково автобіографічна, а частково вигадана, оскільки він доволі такий монашеський спосіб життя вів, у тому розумінні, що – з одного боку – всі були з ним знайомі, а з іншого – так толком про нього мало хто що знав. Є багато легенд, але вона (біографія) теж є до певної міри така вигадана, в усякому разі немає там якихось достеменних даних...
– Даних немає, але відомо, що він сам себе декомунізував, можна сказати, адже справжнє його ім’я було Олександр Ульянов?
Автограф Ульяненка до книжки «Там, де Південь»
– Це він, так, але він казав, що насправді у нього було прізвище Ульяненко в якомусь там поколінні, а потому паспортистки переплутали – так він казав... Правда це чи ні – ми вже не дізнаємося достеменно, але в паспорті він був Олександр Ульянов.
– Повертаючись до «Там, де Південь» – останньої, виданої за життя Ульяненка, книжки, у мене склалося враження, коли я її читала, що саме вона могла Вас надихнути на ідею з Вашим фільмом «Плем’я», бо, власне, і там, і там йдеться про якесь виживання такого собі племені підлітків, про їхню особливу жорстокість, яка веде до злочину…
Ульяненко здорово вплинув взагалі на формування моєї особистості і на творчість, звичайно
– Ну що стосується якоїсь жорстокості, криміналу і таке інше, то, власне, я думаю, що всі книжки Ульяненка – так чи інакше – вони про це. У мене є ця книжка з автографом, він мені її подарував у 2010 році. А що стосується якогось прямого безпосереднього впливу на «Плем’я» – я не знаю, чи вплинула саме ця книжка, але в будь-якому разі я переконаний, оскільки ми були друзями і Ульяненко був старший за мене десь на 12 років (ми десь в кінці 90-х багато часу тусувалися разом), то відповідно – так чи інакше – я думаю, що Ульяненко здорово вплинув взагалі на формування моєї особистості і на творчість, звичайно.
Молоді Слабошпицький і Ульяненко – фото з колекції режисера
І в фільмі «Плем’я», якщо ви пам’ятаєте, там є одна сцена – такий hommage (посвята – ред.) – там група підлітків проходить повз стіну величезну і там величезними латинськими буквами написано «STALINKA» – тобто я зняв, власне, як такий привіт йому, хоч його, звичайно, вже не було на той момент. І напис цей я не інспірував, він написаний був кимось із школярів – просто я його побачив і був дуже радий, що він є у мене в фільмі.
Кадр з фільму «Плем’я»
Це історія до певної міри універсальна, бо так чи інакше це історія дорослішання, як і фільм «Плем’я». У той же час, оскільки є ця універсальна історія про дитячу жорстокість і про перше кохання, в той же час є в книзі і якийсь, на мій погляд, можливо, специфічний український колорит, і колорит цього східного міста, який робить її доволі цікавою для широкого загалу.
– Чи у Вас є в планах більш конкретна посвята Ульяненкові, можливо, екранізувати його твір, чи зробити стрічку, навіяну саме ним?
Насправді, на мій погляд, це на жаль значно недооціненний поза межами України, та й в Україні письменник в силу низки об’єктивних причин
– Я думав про це багато разів. Сподіваюсь, що коли-небудь це станеться. Я жартував, що ніколи не буду писати мемуарів про Ульяненка, тому що – це, звичайно, жарт – але воно до певної міри (російською) або «общественно порицаемое или уголовно-наказуемое». Але насправді, на мій погляд, це на жаль значно недооціненний поза межами України, та й в Україні письменник в силу низки об’єктивних причин, одна з яких це, певною мірою, важкий стиль письма доволі такий. Стилістично інколи треба продиратись через хащі слів, щоб дійти до фабули, до історії... Це, власне, не стосується роману «Там, де Південь», – можливо це одна з причин, чому чехи почали саме з цього роману, бо це такий найбільш романтичний, найбільш атрактивний і найбільш такий читабельний роман Ульяненка. Канадійці його називають бароковим письменником, він інколи дуже літературний, інколи доволі складно там непідготовленій людині читати і продиратися навіть через це.
– Продиратися через хащі слів не завадило комісії з моралі, яка заборонила його книжку «Жінка його мрії» – історія з забороною цього роману тоді напевно додала своєрідної слави письменникові? (У 2009 році роман «Жінка його мрії» за рішенням Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі був визнаний порнографічним і вилученим із продажу. У 2010 році письменник відстояв цей роман у суді, а 18 серпня того ж року письменника знайшли мертвим у його помешканні – ред.).
Це напевно перший дійсно культовий український письменник нашого часу
– Був час, коли Ульяненко гіпотетично за законом міг отримати три роки тюрми за зберігання рукопису власного роману «Жінка його мрії». Це була дика ситуація. Лауреат Шевченківської премії (малої Шевченківської премії – ред.) і таке інше, але тут немає тіні перебільшення – це дійсно так. Він суміщає в собі все – як називається, «правило 5 с»: і біографія, і смерть при дивних обставинах, і вища літературна нагорода держави, і заборона книжок як порнографічних…
Це напевно перший дійсно культовий український письменник нашого часу.
– Як Ви гадаєте, чи переклад Ульяненка – ось як у Чехії – дасть поштовх ширше знайомитись з його творчістю, адже його мало знають – і не тільки за кордоном, а й в Україні?
– Коли Олесь помер – мені дуже хотілось, щоб його переклали, тому що за життя перекладали окремі новели, які виходили в антологіях – у Канаді, США, в Німеччині, у Вірменії. Шматки виходили, але не було книжки. І я дуже щасливий, тому що я сподіваюсь, це стане проривом і дуже радий, що чехи це своєму читачеві дали, і сподіваюсь, що вони не зупиняться на цьому романі і країна не зупиниться. У будь-якому разі це дуже велика допомога і дуже велика справа. Правда.
У 2009 році Олесь Ульяненко написав «Замість післямови» до збірки «Сім дощів» письменниці Надії Степули:
«У складності часу ми не помічаємо свого життя, його тремтливої скороминучості. Наповнюючи його, ми ще сподіваємося на завтра. Завтра, виявляється, ніколи може не настати. Спрацює стоп кадр, але повторного дубля ніколи не буде, а якщо і відбудеться, то тільки лише для того, щоб показати наші нікчемні потуги і претензії.
Справжнє життя проходить повз нас швидким весільним чи похоронним поїздом. Ріка тягне свої води до кінця, і ми можемо споглядати її береги, але де кінець, де вона зливається з тисячами і тисячами людського не прикаяного гумусу?»...