Люди від Чорнобиля йшли пішки до Києва – Галина Менжерес про катастрофу

Нещаслива субота 26 квітня 1986 року і перші тижні після Чорнобильської аварії. Що про неї знало керівництво міста, які вказівки надходили з ЦК КПРС. Чому не скасували першотравневу демонстрацію, а на параді всі були з непокритими головами? Чому партквиток був дорожчим від власного здоров’я? Події 30-річної давнини згадує тодішній заступник голови столичного міськвиконкому Галина Менжерес.

– Дізналася вранці. Я повинна була проводити засідання районної ради на Оболоні. Я жила в будинку на дві сім’ї разом із секретарем міськкому партії. Тобто я жила по той бік площі Шевченка. Водій заїхав за мною і каже: «Ви знаєте, я насилу до вас пробився. Подавав документи різні, доказував, що я зараз повертаюся. Міліція перекрила площу Шевченка і нікого не пускає». Туди не пропускали машини. Він показав, що йому їхати близько, і його насилу пустили. Коли їхали вже зі мною, зупинилися, запитую: «У чому справа?». Мені відповіли: «Кажуть, на Чорнобилі пожежа».

«Відомо було тільки про пожежу, нічого більше ми не знали»

– Це трапилося десь о першій годині ночі проти суботи, й про це ніхто не знав. Я приїхала у виконком. Вони теж так знали, як я. Всі ходили, як у воду опущені. Що сталося, не знали. Я дзвоню голові міськвиконкому. Його не було на місці. Черговий сказав, що там пожежа. Але більше нічого не знав. Сесію райради провели. І ніхто не хотів розходитися. Всі розуміли, що додому йти не можна. Щось трапилося, а що саме, ніхто не знає. Я ще раз зателефонувала голові. Нікого немає. Черговий відповів те ж саме. Я говорю: «Розумієте, не хочеться розходитися. Всі хочуть дізнатися, що сталося, а це можливо тільки через мене». Я кажу: «Знаєте що? Давайте поїдемо на вулицю Богатирську». Там тоді будували дитячий комплекс, дитячу міську лікарню й корпус інституту. Я запропонувала поїхати й подивитися, як іде будівництво. Але ж, розумієте, дорогою не було ніяких розмов. Завжди тріщать з обох боків, а тут було так, ніби хтось помер, ніби щось сталося. Відомо було тільки про пожежу, нічого більше ми не знали. Коли повернулася, то я нічого не довідалася.

Приїхавши додому, ми чули, як літають вертольоти. А поруч жили секретарі міськкому партії, заступники – ми всі жили разом. Запитую у них, що відбувається – вони теж нічого не знають. Потім почали літати вертольоти й зависати (це ж треба було додуматися) над соплом, сиплючи туди гравій. Принаймні, так говорили. Інакше гасити пожежу не можна було. Це відбувалося без кінця. Вертольоти літали через нашу територію. Ми сиділи й дивилися, що вони гасять.

Знезараження території Чорнобильської АЕС, 26 квітня 1986 року

Потім увечері ми зібралися у міськвиконкомі (уже нас скликав офіційно голова). Він каже: «Щось сталося. Пожежа, яка нічим не гаситься. Будемо чекати». На другий день вранці прилітає комісія з Москви. Атомна станція була підпорядкована Москві. Часто нарікають, що Щербицький (перший секретар ЦК Компартії України Володимир Щербицький ред.) нічого не говорив. А Щербицький у нас усіх запитував, що трапилося, може, комусь щось відомо. Але ніхто нічого не знав, навіть як побудована та станція.

Чекали комісію. Вона там побувала, зайшла до Щербицького, а потім – на літак і в Москву. І так кілька разів. Вони жодного разу не ночували в Києві. Ніхто нічого не казав.

«Дозиметри на другий день почали зашкалювати»

– Наш голова – покійний Згурський – працював до цього на об’єднанні імені Корольова. Вони робили начинку для підводних човнів, космічних кораблів. Він дещо знав про те, що викидає в разі небезпеки атомна станція. Він казав: «Треба все змивати водою». Що Згурський казав, те ми робили. Наш будиночок був цегляний. Ми його поливали водою зі шланга. З вечора до ранку текла вода. Біля ЦУМу лежала волога ганчірка, на яку всі ставали перед тим, як заходити. Більше того, почали видавати дозиметри. На другий день вони почали зашкалювати. Я зрозуміла, що його можна викинути. Це ж був квітень. Було так тепло, було таке сонце. Ми вже роздягнуті повністю були. Я дозиметр носила в сумці. І він на другий день зашкалював. Я запитала в Згурського: «Дозиметр зашкалює, його можна викинути?». Він каже: «Це нічого не дасть, є він чи немає. Можете викинути».

Документ Національного музею «Чорнобиль». Допустимі дози опромінення для населення

«Дітки були, як заморожені»

– Люди від Чорнобиля потім йшли пішки навалом до Києва. Я була на Вишгородській, у штабі громадянської оборони. Виходжу – іде старий із коровою. Я думаю, де ж він її взяв. Запитую: «Ви звідки?». Він голову опустив і назвав якесь село. Каже: «Іду, треба рятувати корову». Я запитала, де він її буде рятувати. Він каже: «Може, у Києві десь прилаштую». Потім ішли жінки з дітьми прямо в Олександрівську лікарню (тоді — Жовтневу). Мені на другий день після обіду зателефонував головний лікар Катерина Степанівна Паламарчук і каже:

«У мене повен двір народу. Що з ними робити?» – «Чекай, я зараз приїду».

Приїжджаю – жах. Під кожним корпусом стояли люди.

Ми питали: «Що в тебе болить?» – «Нічого». Тільки в них були скляні очі. Дітки були, як заморожені. У них нічого не боліло, але вони були, як сонні. Що робити? Я викликала заступника начальника цивільної оборони. «Їдьте сюди й візьміть з собою дозиметри». Вони приїхали. Ми до кого не приставляли – дозиметри зашкалювали. Чи такими були дозиметри, чи рівень радіації дійсно зашкалював, ніхто не розумів.

Документ Національного музею Чорнобиль. Дані Міністерства охорони здоров'я УРСР про гамма-фон у Києві в травні 1986 року

Згурський каже: «Роздягайте людей, мийте й поселяйте в корпуси». Ми з Катериною Степанівною це робили. Переодягали їх у нічні сорочки й халати. Були тільки жінки й декілька старих чоловіків. Ми цим займалися увесь день. Це був понеділок. Згурський запитував: скільки людей, вимагав з мене дані. 25-а лікарня на Нивках. Звідти головний лікар мені дзвонив і запитував, що робити. Я говорила: приймати, мити і, якщо є можливість, одягати.

«Я знаю, що всім писали «вегето-судинна дистонія»

Документ Національного музею «Чорнобиль». Формулювання діагнозів для опромінених

– Міністерство охорони здоров’я УРСР, як усі, шукало, хто що знає. Одягу в лікарнях більше не було. Згурський тоді сказав іти в ЦУМ, брати, скільки є, ситцевих халатів і сорочок. І говорив брати рахунок. Я пішла й набрала. Дзвоню Катерині Степанівні й кажу, щоб дала машину довезти одяг. Вона виділила декілька машин. Одяг для переодягання вже був.

Десь на четвертий чи п’ятий день хтось дзвонить із Ради міністрів і каже: «Людей не поселяйте в лікарні. Це неправильно. Їх треба вести в міські лазні, там мити й одягати». – «Куди потім?» – «Давайте селити в готелі». Ми почали це робити.

Потім коли люди лягали в лікарні (не ті, які просто приходили, а ті, в яких були ознаки опромінення), я знаю, що всім писали «вегето-судинна дистонія».

Я вже потім десь через тиждень запитувала Анатолія Юхимовича (Романенка – ред.), міністра охорони здоров’я. Він дуже хороший міністр був, довго працював, допомагав Києву. «Кажуть, треба йод пити, щоб захистити щитоподібну залозу». Він каже: «Треба було зразу, сьогодні це вже нічого не дасть».

«Повідомлення офіційного до 30 числа не було»

Галина Менжерес з Раїсою Горбачовою, дружиною генерального секретаря КПРС Михайла Горбачова. Київ, 1987 рік

– Ніхто нічого не знав. Члени комісії приїжджали, подивляться і їдуть, подивляться і їдуть. Вони нічого не казали. На станції спрацював людський фактор. Повинні були ставити на профілактику. Вони знали. І десь мали на наступний день поставити. І черговий вирішив спробувати. Мені потім пояснювали вчені одного інституту, що там була порушена система поршнів. Руками нічого зробити не можна було.

Щодо питання евакуації: 27 квітня почали зі станції людей евакуювати, з Прип’яті, Чорнобиля. Вони приходили сюди. Повідомлення офіційного до 30 числа не було.

Горбачов говорив: «Ні, ви панікуєте»

– Відомо було, що там – небезпека, аварія. Це відомо було. Пожежа – це небезпека. Першого травня була демонстрація. Чи можна було сказати, що не треба йти на першотравневу демонстрацію? Казали, і не раз. Щербицький казав Горбачову. Горбачов говорив: «Ні, ви панікуєте. У Києві паніка».

Нам заборонили. У міськкомі партії сказали: «Якщо хтось із вас або родини буде виїжджати за межі області, то ви покладете партійні квитки й кар’єра на тому закінчиться». Потім нас розподілили по районах. Ми поїхали збирати активи в районах. Там те ж саме говорили.

Все йшло від Горбачова. Він залякував, без кінця дзвонив. Коли я дзвонила Валентині Семенівні Шевченко, яка була членом політбюро і головою президії Верховної Ради, я хотіла звернутися до неї як до простої людини. Дзвонила, плакала, розумієте, коли дивилася на Хрещатик з вікна свого. Я їй говорила: «Валентино Семенівно, ви як член політбюро, одна жінка, переконайте». Вона казала: «Я вже двічі піднімала питання. Щербицький згоден, але Горбачов забороняє» (щодо першотравневої демонстрації – ред.)

Щербицький прийшов з онуками, і жінка його була – всі абсолютно. Начальник управління електрифікації казав: «Я б порекомендував жінкам не хизуватися зачісками, а одягати косинки». Коли я прийшла й подивилася, хто одягнув косинку, то побачила, що це зробила одна жінка – заступник міністра освіти. Всі стояли з непокритою головою. Одягти косиночку й стояти, бо шкода голову?

Михайло Горбачов під час візиту до Чорнобильської АЕС. 1989 рік

Це була загальна атмосфера. Всі так думали, всі так хотіли, всі так робили. З усього міста, 12 райкомів партії, не знаю я жодної людини, яка б мислила інакше. Всі діти наші тут були. Чомусь так хочеться заднім числом говорити, що треба було робити інакше.

Пізніше мене викликав Згурський. Я зайшла, а він весь час був на прямому зв’язку. Він зв’язувався зі станцією. Йому сказали, що біда може бути ще більшою. Якщо не введуть туди азот, якщо не підкопають і не ввійдуть туди шахтарі чи метробудівці, не охолодять реактор, то (було зроблено розрахунки) до 9 травня може тривати така пожежа. Потім –вибухне. Не витримає. А реактори споріднені, тому якщо вибухне один, вибухнуть усі блоки. Що буде? Накриється вся Європа, уявляєте собі? Коли я про це дізналася, я не могла нікому сказати. Він зі мною поділився. Мабуть, ще Щербицькому сказав. Я так думаю, що він мав би сказати Щербицькому те, що йому передавали зі станції.

Я зайду в свій кабінет, гляну – цвіте все. Люди йдуть сім’ями, морозиво їдять. Де там та пожежа? Я стою й думаю: «Люди, завтра може нікого не бути. На цій землі може цілком бути пожежа».

Ніхто тоді не ставив на ваги партквиток чи посаду й родину. Ніхто так не розмірковував. Це було одне й те ж – робота й родина. Коли мені стало відомо про те, що до 9 травня може все вибухнути, я прийшла додому й думала про те, що треба попередити родину. Дочка якраз вийшла заміж. Чоловік був татарин. Вона навчалася в університеті. Я їй говорю: «Може, кудись поїдете?». А вона: «Що з містом, те й з нами».

Ніхто нікуди не їхав. Потім, коли все вже трохи заспокоїлося, ми знали, що треба робити. Ми почали з дитячих садків вивозити пісок, усі продукти в магазинах накривали плівкою, усе без кінця мили.

Говорили про те, що евакуюють Київ. Куди можна вивезти місто з 2-мільйонним населенням? Розмови припинилися.

«Для малих дітей і матерів були звільнені всі профілакторії»

– Для малих дітей і матерів, вагітних жінок профспілками були звільнені всі профілакторії. Тих, кого евакуювали з районів біля Чорнобиля, розподіляли в Бучі. Це робило Міністерство охорони здоров’я разом з профспілками.

Документ Національного музею «Чорнобиль». Підготовка піонерських таборів до прийому евакуйованих дітей

Породіль – у Бучу, Ірпінь, приміську зону. Народжували всі у Києві, в пологових будинках. Медицина тоді дуже слідкувала за тими мамами, за тими породіллями. За першими відомостями, не було жодних відхилень. Мені довелося евакуювати дітей з Києва. Я очолювала міський штаб з вивозу дітей. 120 тисяч дітей 1-7 класів було вивезено. Вивозили всіх дітей абсолютно. Ми готувалися до цього. Тривалий час не давав згоди Горбачов. Але вже після демонстрації 1 травня, я добре пам’ятаю, як пішла в Раду міністрів. Там тоді був Масик Костянтин Іванович, який доставляв поїзди – «товарняки». Їх треба було мити.

Діти їхали товарними потягами

– За тиждень вивезти 120 тисяч – як можна було інакше? Ніяк. Але ці «товарняки» вимивали, видраювали, кожному видавали постіль. Згурський говорив, що знає, що робити, але не знає, як вивезти дітей. Я сказала, що я знаю, тільки попросила, щоб мені ніхто не заважав і дали мені людей. У мене були автобусні станції, залізниця, міліція, санепідемслужба й громадське харчування. Потім я вирішила так: евакуювати дітей треба по школах. Усі області України одержали листа від Укрпрофради й Ради міністрів, в якому було написано, що цього року місцеві діти всі відпочивають, де завгодно. Було звільнено всі табори. Ми знали про кількість місць в кожній області, вирішували, куди яку школу відправити. У школу батьки приводили дітей. Приходив автобус, там діти прощалися з батьками й більше з ними не зустрічалися. На вокзалі не було жодної мами. Вони знали тільки, в яку область поїдуть. Більше нічого. Адреси давати не можна було. У кожному районі був вокзал. Їх обладнали. Інакше ми б ніяк не могли вивезти. Таку кількість за 5 діб було неможливо вивезти. Міліція мала звільнити перон, щоб на ньому не було жодної людини і щоб не ходили потяги. На цей час все припинялося. Приїжджав автобус, висаджував дітей. Один клас – один вагон, інколи два. З дітьми їхав класний керівник або заступник. Директор школи ставав керівником потягу.

Приходили технічні працівниці, стояли з відрами, ганчірками, вимивали потяг настільки, що важко було сказати, що це був товарняк. Тільки фарби не було. Вимивали все. Кожній дитині мили взуття і давали їй взутися тільки після цього. Кожна дитина одержувала на дорогу запаяну дорожню їжу. Батьки нічого не могли дати.

Я пам’ятаю такий випадок: колишній перший секретар міськкому партії Ботвин Олександр Платонович дзвонить мені й каже: «Я вас прошу, дозвольте свасі приїхати на вокзал, провести двох онук. Я йому сказала: «Вам оце треба?». Він слухає: «Та ні». Я кажу: «Не треба цього робити. Не треба, щоб для першого секретаря міськкому партії був виняток. Щоб одна-єдина мама з’явилася на очах у всіх – і ніхто не поїхав».

Школа їхала, розміщалася. Там зустрічали профспілки, комсомол і партія. Усіх опікали й везли по піонерських таборах. Розселяли кожну школу. Вчителька, яка поверталася назад, привозила точну адресу. У школі на третій день було оголошення, де саме перебувають діти. Але батьків попереджали, щоб не їхали, не розвозили радіацію. Діти були там усе літо. До вересня.