(Рубрика «Точка зору»)
Отже, сталося те, що було неминучим ще наприкінці минулого року. Арсеній Яценюк, чий особистий рейтинг (як і рейтинг очолюваного ним Кабміну) останнім часом, за даними всіх опитувань, сягав лише кількох відсотків, подав у відставку. Ця відставка, якщо не станеться дива, юридично буде оформлена на пленарному засіданні Верховної Ради 12 квітня. Негайно (знов-таки, якщо не станеться щось екстраординарне) постане нова урядова коаліція, що висуне у прем’єри Володимира Гройсмана та швиденько проголосує за нього, а Гройсман так само поспіхом назве нових міністрів. Бо ж, схоже, повідомлення про наявність 230 «багнетів» у складі нової коаліції є правдивими, крапки над «і» розставлені, а місця в Кабміні розподілені.
На перший погляд, ця подія знаменуватиме закінчення кількамісячної урядової кризи, що фактично зупинила проведення тих небагатьох реформ, які реально, а не на словах, здійснювалися в Україні, і мала наслідком відстрочення вкрай потрібних українській економіці чергових траншів з боку МВФ, Світового банку та інших міжнародних фінансових установ. Можливо, що ці транші тепер надійдуть в Україну, а новий уряд здобуде визнання на Заході як реформаторський. Проте в самій Україні навряд чи багато хто має ілюзії щодо здатності нового Кабміну й особисто його очільника перемогти багатоголову гідру корупції, крадійства та беззаконня, яка нівелює всі спроби громадянського суспільства і не надто численних некорумпованих політиків творити справді оновлену країну. Бо ж Володимир Гройсман на чолі Верховної Ради неодноразово відверто порушував регламент, а останнім часом у вже проголосовані закони на шляху залу засідань до президентської адміністрації незрозуміло як вписувалися дуже специфічні «поправки». Тож рейтинг довіри до голови парламенту не набагато перевищує рейтинг поки що чинного голови Кабміну. А як із таким рейтингом проводити реформи?
Зліва направо: прем'єр-міністр Арсеній Яценюк, президент Петро Порошенко і голова Верховної Ради України Володимир Гройсман на розширеному засіданні уряду. 8 вересня 2015 року
Відтак, схоже, Україною з 12 квітня керуватиме справжній «уряд камікадзе», бо навряд чи якийсь Кабмін в останні два десятиліття починав роботу за такого рівня загальної недовіри до владних структур. Причому недовіри з боку саме тих, хто цій владі дав у руки важелі керування державою, спершу усунувши попередній кримінально-олігархічний режим, потім захистивши країну від зовнішньої агресії, а потім на президентських і парламентських виборах легалізувавши режим нинішній. І цю довіру повернути дуже важко.
Ґанджі уряду Яценюка
І президент Порошенко, і новий прем’єр, якщо вони переймаються передусім інтересами країни, а не власними забаганками, мусили б осмислити головні ґанджі діяльності уряду Яценюка та зробити належні висновки. Згадаймо: Яценюк задекларував «непопулярні реформи», які мали би привести до оздоровлення української економіки, понівеченої як політикою попереднього режиму, так і російською агресією. Такі реформи всюди призводять до тимчасового падіння добробуту більшої частини населення, що значною мірою компенсують нещадна боротьба з корупцією, подолання непотизму (в українському варіанті – кумівства) при розподілі посад, бездоганна в усіх сенсах поведінка членів уряду і їхніх сімей тощо. Ще одна важлива деталь: падіння добробуту більшості громадян не повинне супроводжуватися різким збагаченням великого бізнесу (в українському варіанті – олігархів), який ще й намагається мінімізувати податки, виводячи кошти в офшори. «Власність зобов’язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству» – ці конституційні норми мають стати принципами прямої дії.
Натомість найуспішнішими царинами діяльності уряду Яценюка стали продукування гучних фраз і негучних, але дієвих кроків зі збагачення багатих і переведення в розряд злидарів більшості середнього класу та незаможного люду. Як сталося, що понад 80% українських громадян, за даними ООН, опинилися за межею бідності, причому, ясна річ, «знизу», а не «згори»? Яким чином злидарями за два роки стали ледь не всі освітяни, медики та науковці? Як поєднуються «економічні реформи» і помітне зменшення внутрішнього ринку (у Польщі на початку 1990-х цей ринок за рік реформ почав стрімкий ріст)? І, нарешті, як це може бути – задекларований урядом захист держави від російської агресії – і десятки мільйонів доларів прибутку від постачання до Росії продукції ВПК України?
На загал, за часи прем’єрства Яценюка недоторканними залишилися основи політичних й економічних проблем України у ХХІ столітті – створений за часів президентства Кучми кланово-олігархічний лад. Ба більше: привільно почуваються та «стрижуть купони» навіть ті олігархи, які сприяли «русской весне» 2014 року та публічно відмовилися підтримати відсіч російській агресії. Тож не дивно, що в країні діє «п’ята колона», яка відкрито виступає під гаслами «миру на Донбасі понад усе», тобто капітуляції перед Кремлем.
Нарешті, без відповіді залишаються запитання, які стосуються початку прем’єрства Яценюка: чим була здача Криму – наслідком некомпетентності влади чи чогось іншого? Бо якщо Україна не мала можливості втримати півострів, слід було евакуювати звідти війська, техніку, матеріальні цінності. Поки не будуть розслідувані тодішні події – довіра до влади не зростатиме…
Проблеми уряду Порошенка
Іншими словами, фактом є не власне урядова криза, а криза всієї владної системи. Не стану обтяжувати читачів безліччю цифр, але, за даними різних соціологічних служб, відносно успішними українці вважають дії влади у забезпеченні вільних місцевих виборів, створенні поліції, підвищенні (від нуля) обороноздатності та початку досягнення енергетичної незалежності країни. Разом із цим близько 90% і більше українців не бачать успіхів влади у таких сферах, як економічний ріст, стабільність гривні, соціальний захист населення, боротьба з корупцією, обмеження впливу олігархів на політику, охорона здоров’я, реформи ЖКГ та судової системи. Причому тут майже ніхто з громадян не розділяє сфери відповідальності – мовляв, у цих ґанджах винен уряд, у цих – президент, а в цих – його адміністрація…
Володимир Гройсман (архівне фото)
Саме за цих обставин Петро Порошенко вирішив сконцентрувати у своїх руках майже всю повноту влади у державі (ні для кого не таємниця, що Гройсман – висуванець чинного глави держави). Але вся така повнота – це ще і вся повнота відповідальності. Тому, оскільки новий уряд в силу згаданих причин фактично буде не урядом Гройсмана, а урядом Порошенка, то і всі провали й успіхи нового Кабміну напряму відбиватимуться на рейтингу глави держави. Ризикований крок? Так. Адже в Україні, на відміну від Росії та Білорусі, реально існує громадянське суспільство, здатне суворо спитати з тих, хто перебуває при владі та використовує її не на користь країни. Те, що не було масових виступів із вимогою відставки уряду Яценюка, якраз і є свідченням зрілості цього суспільства (а не його слабкості, як вважає дехто), адже такі виступи під час війни припустимі тільки у разі крайньої потреби. Чи виникне така потреба, чи новий уряд зуміє зробити щось позитивне і завоювати бодай мінімальну довіру громадян, покаже найближчий час.
Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода