Львів – 9 вересня 1944 року була підписана міждержавна угода між УРСР і Польським комітетом національного визволення про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР. Цей документ передбачав переселення на територію України всіх українців, які проживали у повітах Холмщини у Польщі, а також евакуацію у сусідню державу всіх поляків і євреїв, які мали польське громадянство до 17 вересня 1939 року, тобто жили в Україні. Переселення було на початках добровільним, під тиском пропаганди, а потім примусовим. Польська влада була зацікавлена у стабільній мононаціональній державі, а Кремль шляхом примусової депортації українців хотів покінчити з українським питанням у Польщі і ліквідувати найбільший осередок українського визвольного руху. Депортація українців із Лемківщини, Холмщини, Надсяння, Підсяння тривала з 1944-го до червня 1946 року, внаслідок цієї акції було переселено, за офіційними даними, понад 500 тисяч українців.
У 1946 році, у другу хвилю переселення, родину Майковичів з лемківського села Репедь депортували в Україну. Тоді Степанові Майковичу було сім років, але він добре пам’ятає це жахливе переселення, важкий емоційний стан його батьків.
Степан Майкович
«Тато запряг коня, ззаду корову, взяв дві вівці, два вулики. Чекаєм, чекаєм. На чотири родини дали два товарні вагони. В одному половина – для однієї сім’ї, інша – для другої. В іншому вагоні були тварини. Мені запам’яталось, що мама, сестра, ще одна жінка, пішли в село, я потім вже дізнався чому. Вони пішли, щоб з нашої церкви забрати Євангеліє, хрест, чашу та образ Святого Миколая. Сховали і вже в 1956 році, після смерті Сталіна, сказали», – розповідає Степан Майкович.
Церковні речі родина передала у храм у селі Комарно, що на Львівщині, де оселилась. Донині вони там і зберігаються. Спершу Майковичі потрапили на Тернопільщину, але потім вдалося перебратись на Львівщину. Депортовані сім’ї старались оселятись ближче до польського кордону, сподіваючись на повернення на рідну землю.
«Батько працював на пилорамі. Хату нам дали під солом’яним дахом, наполовину глиняну. Потрохи тато все зробив, накрив черепицею, яку сам робив. Нам дали чотири гектари землі, у Польщі мали вісім. Ми весь час порівнювали, що було у нас вдома. Потім почався колгосп, тут у Західній Україні з 1947 року, нам давали ще два роки відтермінування», – каже Степан Майкович.
Ярослав Козак з батьками був переселений на Самбірщину з села Босько. Тут із 700 будинків 400 належали українським родинам, решта – польським. Українцям повідомили, що на їхнє місце поселятимуть поляків з України, а вони мають покинути свої домівки і виїхати. У 1945-му були депортовані 354 родини з села. За півтора тижня відправили три ешелони зі станції. Дорогою на людей нападали польські банди і грабували.
Ярослав Козак
«Виселяли якраз, коли треба було урожай збирати. Все залишилось. Мали старі запаси, їх – на фіру. Ми мали церкву, і з неї все забрали, навіть іконостас. Збили скриньки. Переїхали на Самбірщину. Цих 120 кілометрів із Боська до Самбірщини ми їхали три тижні. Коли туди доїхали, знедолені, без їжі, попросились, щоб нас вивантажили, щоб могти знайти місце для проживання. Не було такого села, щоб усім разом туди оселитись, розселились по сусідніх селах. Спочатку до нас ставились погано, мовляв, питали, чому приїхали, бо ніхто не кликав. Наша мова іншою була, але потім побачили нашу господарність і вже все налагодилось, вже допомагали навіть», – пригадує Ярослав Козак.
Правового статусу – жодного
Згідно з документами Управління у справах евакуації українського, польського, чеського, словацького населення при Раді міністрів УРСР, які зберігаються у Львівському обласному архіві, українців із Польщі переселяли в Україну найбільше у Львівську, Тернопільську, Волинську, Івано-Франківську, а також у Луганську, Донецьку, Полтавську, Херсонську, Одеську області.
Депортовані мали отримати від УРСР гроші за майно, але ніхто нічого не отримав. Люди приїжджали з евакуаційними листами, де поляками був описаний перелік майна і його вартість. У середньому його оцінювали від 1 до 25 тисяч карбованців за тодішніми цінами. Земля у загальну вартість майна не входила. Кожна депортована родина залишила у Польщі в середньому 7 гектарів землі. А оцінити психологічну травму у свідомості людей взагалі не реально.
Дослідники говорять про те, що внаслідок депортації українців були не лише порушені права людей, чимало осіб загинули, були пограбовані, намагались знищити культуру та мову, традиції. Донині переселені українці не мають правового статусу депортованих. Переселенці з Закерзоння українці говорять про те, що досі перед ними не вибачилась українська влада за дії своїх попередників у минулому столітті. Нещодавно Всеукраїнське товариство «Лемківщина» ухвалило чергове звернення до керівництва держави.
З 1996-го чи 1997 року всім нам дали учасника війни, були пільги на комунальні послуги, проїзд, але з приходом цього уряду – все це скасувалиСтепан Майкович
«З 1996-го чи 1997 року було таке, що всім нам дали учасника війни, були пільги на комунальні послуги, проїзд, але з приходом цього уряду – все це скасували. Скільки ми не писали, починаючи від президента, щоб визнали для нас статус депортованих. Навіть немає цього питання на порядку денному. Навіть на це не відповідають», – каже Степан Майкович.
На сьогодні депортованим українцям і членам їхніх родин хіба спростили процедуру отримання багаторічної шенгенської візи у польському консульстві. Однак вона коштує 35 євро.
Втрачені сторінки історії
Достеменної кількості людей, якими обмінялись СРСР і комуністична Польща, немає. Дослідники називають різні цифри. У 1940 році радянська влада провела масове виселення з Західної України у Сибір та Середню Азію, за її оцінкою, «соціально небезпечних елементів», а це була польська еліта – адміністрація, політичні і військові діячі, підприємці, офіцери польської армії, поліцейська жандармерія, біженці з території Польщі. За рік у спецпоселення вивезли майже 300 тисяч поляків. Коли у 1945 році розпочався обмін населенням Польщі та України, то в Галичині люди чекали рідних з заслання. Втім спершу поляків розселяли по всій території України, їм не дозволяли повертатись у рідні домівки у Західну Україну і вони, відповідно, як польське населення, чекали на переселення у Польщу. Тобто репатріація на етнічні землі людей, які до війни були польськими громадянами, була частиною міждержавної угоди між СРСР і Польщею. За даними комісії з питань репатріації у 1945 році налічувалось близько 34 тисяч поляків і євреїв, які підпадали переселенню у Польщу. В цілому у 1944-1946 роках з УРСР прибули до Польщі, згідно з припущенням польських дослідників, понад 780 тисяч осіб, з них понад 740 тисяч поляків і понад 33 тисячі євреїв. За офіційними даними, з Польщі депортували майже півмільйона українців.
Остаточним переселенням українців з етнічних українських земель на Закерзонні була операція «Вісла», яка розпочалась у квітні 1947 року. Під час цієї акції примусово виселили приблизно 150 тисяч українців на західні та північні землі Польщі, які до 1945 року належали Німеччині.
«Під час акцій переселення жертвою стали не лише українці, але й поляки і євреї, які були виселені, примусово були змушені до певних робіт. Їхні долі складались по-різному. Виселяли, щоб створити мононаціональні держави. Так сталося, що пограниччя було повністю виміняне за населеним принципом, тому що більшість українців переїхали в Україну чи на західні та північні землі Польщі. Все ж таки на цих територіях залишилась певна кількість людей, яка намагалась зберегти культуру, традицію, але це частинка втраченої історії. Ми на основі своїх досліджень, маємо стимулювати і знайти втрачені сторінки», – зауважив Ігор Куць, студент Українського католицького університету, який пише магістерську роботу про депортацію з Польщі.
Ігор Куць брав участь у студентській експедиції, яка з 2013 року, відбувається у Польщі на колишніх етнічних українських землях. Під час якої молодь впорядковує місця спочинку українців, вивчає архітектурну і мистецьку спадщину українсько-польського пограниччя, шукає сліди української присутності. Студенти впорядкували у селі Гораєць 300 поховань греко-католиків від 1807-го до 1947 років. У 1944 році це село спалив відділ безпеки польської армії, шукаючи криївку УПА.
«6 квітня 1944-го загинули майже 200 мирних мешканців села. Під час акції «Вісла» українців вивезли на західні землі. Це село донині не відродилось, там живе приблизно 50 родин. Наше завдання полягало в тому, щоб зберегти це місце пам’яті. Це унікальне місце, тут поширювалась відома «брусницька каменярська школа». Ми також зберігаємо цю мистецьку спадщину української культури в Польщі», – наголосив професор історії Українського католицького університету Ігор Скочиляс.
Сьогодні важливо, щоб нащадки депортованих українців пам’ятали свою історію і були носіями ідентичності. Водночас важливо шукати не лише своє коріння, але й вшановувати спільні місця пам’яті українців і поляків, каже Ігор Скочиляс.