Путін розглядає успіх України як загрозу власному режиму – Фоксолл

Журнал Economist в своєму березневому випуску опублікував статтю «Пустотіла наддержава». Стаття починається такою фразою: «Не дайте обдурити себе Сирією. Зовнішня політика Володимира Путіна народжена слабкістю і призначена для телебачення». Потуги президента Путіна уявити Росію новою наддержавою, стверджує журнал, – блеф, не підкріплений ні економічною, ні військовою міццю. Всі його зовнішньополітичні авантюри, пише «Економіст», – не більш ніж популістські пропагандистські жести, розраховані на внутрішнє споживання. Один з провідних британських фахівців з Росії, директор Центру російський досліджень Товариства Генрі Джексона, політолог Ендрю Фоксолл в інтерв'ю Радіо Свобода аналізує зовнішню політику Росії.

– Для мене очевидно, що з моменту, коли президент Путін повернувся на президентську посаду в 2012 році, жодне його економічне або політичне починання всередині країни не могло знайти легітимності і народного схвалення без успіхів у зовнішній політиці. Російська зовнішня політика повністю зумовлена внутрішньою необхідністю і формується на її основі. Без анексії Криму, без вторгнення в східну Україну, без військового втручання в Сирії, без зимових Олімпійських ігор в Сочі в 2014 році, без проведення чемпіонату світу з футболу в 2018 році президент Путін не отримав би такого високого рейтингу і не знайшов би необхідної легітимності для реалізації своєї внутрішньої політики.

Російська економіка перебуває в глибокій рецесії з кінця 2013 року, причому ця рецесія лише частково обумовлена західними санкціями. Це стало певним каталізатором зовнішньополітичних авантюр. Значною мірою зовнішня політика Москви розрахована на подальшу телевізійну пропаганду, яка визначає політичний клімат в країні і формує підтримку президента Путіна. Навіть прорахунки і помилки у зовнішній політиці останніх років замовчувалися або подавалися як перемоги російською телепропагандою. Переконаний, що зовнішня політика Кремля визначається перш за все його слабкістю на внутрішньому фронті.

Ендрю Фоксолл

​– Чи є у Володимира Путіна якийсь стратегічний план у зовнішній політиці або ж рішення ухвалюються спонтанно?

– Не думаю, що якась довгострокова стратегія у Путіна є. Швидше за все, справа обмежується серією окремих цілей і тактичних завдань. Російська зовнішня політика спрямована не стільки на те, щоб виставити Росію в кращому світлі, скільки на те, щоб представити Захід слабким і некомпетентним. Путін прагне звести Захід до російського рівня, а не підняти Росію до рівня Заходу. На цьому будується російська зовнішня політика, яка спрямована перш за все на підрив західних моральних цінностей, його демократичної системи, його зовнішньої політики. Роблячи це, Кремль тим самим зміцнює владу президента Путіна і забезпечує безпеку його нечисленному вузькому колу.

– Вам не здається, що зовнішньополітична стратегія Путіна включає також прагнення контролювати весь пострадянський простір, перетворити його на зону російського впливу?

– Зовнішня політика президента Путіна, без сумніву, спрямована на набуття або, точніше, відновлення впливу на всій території колишнього Радянського Союзу. Щоправда, не йдеться про територіальний контроль, швидше, про політичний та економічний вплив в колишніх республіках СРСР. Результатом цього стали, зокрема, війна з Грузією в 2008 році і нещодавня інтервенція на сході України у 2014 році.

– Проте Ви згодні з західними аналітиками, які стверджують, що зовнішньополітична тактика Путіна спрацьовує?

– Такі коментарі лунають в основному з приводу російського втручання в громадянську війну в Сирії. Якщо ми проігноруємо твердження президента Путіна і російської пропаганди, що військова акція в Сирії спрямована на ліквідацію «Ісламської держави», і розглянемо, чим в реальності обернулася російська інтервенція, то виявимо, що ця її зовнішньополітична акція виявилися успішною виключно для неї самої. Чого Росія домоглася в Сирії? Перш за все, зміцнення власної військової присутності там: поряд з базами радянських часів виникла військова база в Латакії.

Окрім того, втручання Росії в сирійський конфлікт різко схилило хід військових дій на користь президента Асада. Воно також сприяло зміні позиції Заходу щодо Сирії. Зараз там говорить вже не про повалення режиму Асада, а про політичний перехід влади, в якому президент Асад буде чи не буде одним з основних гравців. В результаті Росія у величезній мірі пом'якшила свою міжнародну ізоляцію, перетворившись на одного з учасників обговорення майбутнього Сирії, яке тепер не може вирішуватися без неї. Москва не добилася офіційно проголошеної мети знищити «Ісламську державу», але отримала вигідні лише для неї самої політичні дивіденди.

– Восени минулого року Барак Обама передбачав, що Сирія стане для Росії «болотом», в якому вона загрузне. Наскільки справдилося пророкування американського президента?

– Промову Обами, в якій він передбачав, що Росія загрузне в Сирії в «болоті», потрібно розглядати в контексті сирійської ситуації. Обама припускав, що російське військове втручання в громадянську війну в Сирії має на меті зберегти цілісність сирійської держави або прагнення хоча б вплинути на хід подій. І що російські війська залишаться там до кінця – до політичної реорганізації в країні. На мій погляд, це говорить лише про наївність президента Обами. Західна інтервенція в Сирії лише частково має на меті вплинути на формування нового сирійського режиму, її головна мета – «Ісламська держава». Якщо для Путіна втручання в сирійський конфлікт – можливість проведення військових навчань, то для Обами російське вторгнення – частина проекту зі створення національної держави. Що, звичайно ж, не відповідає дійсності.

– Що, на Ваш погляд, стоїть за амбітною програмою Путіна з модернізації збройних сил вартістю 720 мільярдів доларів?

– Програма модернізація російських збройних сил не має аналогів в світі за останні роки. На Заході нічого подібного не відбувалося протягом життя нинішнього покоління. Частково поява цієї програма викликана неефективністю російської армії, що залишилася з радянських часів. Війна з Грузією, хоч і закінчилася перемогою Росії, виявила проблему неефективності управління військами і армійської структури. Однак, на мій погляд, президент Путін керується ще й ідеєю довести міць своєї армії до рівня радянських часів. Тут присутня свідома або несвідома ностальгія за потужністю радянської військової машини. Це не означає, що Путін має намір застосувати цю міць, але, без сумніву, він хоче використовувати її як загрозу сусіднім колишнім радянським республікам, якщо вони відмовляться від заступництва Москви. Однак я не виключаю і можливості військової інтервенції. Ми це бачили в Грузії в 2008 році і в Україні в 2014-му.

– Російські дипломати і коментатори звинувачують Захід у тому, що він не розуміє справжніх цілей і намірів Володимира Путіна. Наскільки це відповідає дійсності?

– Мені не здається, що можна зрозуміти, в чому полягають наміри Путіна. Мабуть, лише президент Путін знає свої справжні цілі і наміри, знає, наскільки вони незмінні або схильні до змін. Багато залежить від того, в якому контексті – національному чи міжнародному – вони розглядаються. І все ж мені здається, що західні країни вважають, що знають хоча б частково путінські цілі і наміри. Перш за все, це – прагнення принизити Захід і перетворити Росію на могутню державу. Однак незалежно від того, розуміють це на Заході чи ні, незалежно від того, формують вони зовнішню політику з урахуванням цього знання і розуміння чи ні, справжня відповідь на це запитання залишається за сімома печатками.

– Є думка, що російська інтервенція на сході України викликана побоюванням Путіна, що, перетворившись на процвітаючого члена Європейського союзу, Україна може опинитися спокусливим прикладом для росіян. Чи можна сказати, що не допустити цього – одна із стратегічних цілей Путіна?

– Так, думаю, що так це і є. Путін вважає, що якщо він упустить Україну, якщо вона остаточно позбудеться російського економічного і політичного впливу, то це призведе до дестабілізації його власного режиму. У цій ситуації народ Росії може сприйняти успіх України як можливий для нього шлях до ліберальної демократії. Упевнений, що президент Путін розглядає успіх України як потенційну загрозу власному режиму і майбутнього Росії. Звичайно, це – одне з пояснень російської інтервенції в Україну.

– Чи готовий Захід чинити серйозний тиск на Путіна з метою змусити його обміняти або помилувати Надію Савченко?

– Увесь процес Савченко був ганебною пародією на правосуддя. Не думаю, що президент Путін не розуміє тієї ціни, яку доведеться заплатити Росії за незаконне викрадення, суд і тюремне ув'язнення Надії Савченко. Хочеться сподіватися, що Путін все ж позитивно відповість на пропозицію президента Порошенка обміняти її на двох російських військовослужбовців. Однак навіть якщо він піде на це, на російський режим можуть накласти нові серйозні санкції. Захід не може дозволити Путіну так себе поводити. Це можуть бути, зокрема, і персональні санкції проти суддів і прокурорів, які залучені до ганебного суду над Савченко.

– Наскільки оптимістично Ви дивитеся на можливість еволюції Росії до ліберальної демократії в осяжному майбутньому?

– У Росії економічна і політична ситуація продовжує постійно погіршуватися. Не краще і становище з правами людини. Президент Путін продовжує використовувати успіхи у зовнішній політиці для накачування рейтингу і легітимації режиму, що вимагає продовження політики зовнішньополітичних авантюр. На командних економічних і політичних посадах продовжують залишатися люди з найближчого оточення Путіна. Рівень життя погіршується. Незмінним залишається обмеження демократичних свобод. У мене немає ніякої надії на краще майбутнє для Росії при збереженні нинішнього режиму.

Повний текст матеріалу – на сайті Російської редакції Радіо Свобода