(Рубрика «Точка зору»)
Ну який, який же мені відеоряд придумати на пісню?.. – гризла я колись голову знайомому генієві маркетингу.
– А ти чого хочеш досягнути? – позіхнув у відповідь він.
– Ну як чого – максимум переглядів у ютубі, гарного запам’ятовування... Цю музику ж не покажуть ні по телевізору, ні по радіо не пустять. Сильно вона якась... незрозуміла місцевому населенню.
– Ну тоді знімай щось або дуже красиве, або дуже смішне. Це дві речі, на які народ ведеться на сто відсотків.
Минуло чотири роки. Я тоді питала про відео для альтернативної музики, надто не схожої ні на нащадка радянської естради, ні на шароварне гопца-дрица, ні навіть на вторинні переспіви західного рок-н-ролу. Тексти – українські чи англійські, що теж не зовсім радіоформат. Коротше – нема шансону, нема й шансу. Але ж треба було викручуватися. Продати слухачу щось, що в нього, вибачте за тавтологію, не на слуху, доволі важко. Важче буває продавати хіба те, що було на слуху занадто довго. Намозолило й очі, і вуха за компанію.
Коли я сьогодні в Парижі від різних людей чую фразу, котра вже починає ставати кліше – «Тут вже втомилися від України» – мене не тіпає. У мене не виникає бажання ні опускати руки, ні хапатися цими руками за голову. Я спокійно розумію, які з цього робити висновки і що з оцим робити взагалі. Головне – без паніки.
І що важливо – нас таких, хто розуміє, стає усе більше і більше. «Україна – це більше ніж війна» – сказала колись одна з волонтерок Гоголь-Фесту в Києві, і це в’їлося мені в пам’ять. Експонуючи роботи Дондюка, Гляделова, Білака, ми розуміємо, що йдеться про війну перед усім. Однак ці фото – значно більше, ніж простий репортаж з гарячої точки. Це мистецтво. Це композиція, це погляд за лаштунки людської трагедії, котрою за всі часи й за всіх умов війна й була.
Привозячи до Франції множинний культурний продукт – будь то фестиваль кіно, музика чи візуальне мистецтво – варто завжди пам’ятати, що величезна кількість людей є апріорі аполітичною. І вони прийдуть «красиву картинку дивитися». Мистецтво куратора – разом із «красивою картинкою» проштовхнути і глибокий зміст. І тоді не доведеться вкотре говорити в лоба про свої актуальні проблеми – глядач, захоплений загальною естетикою, сам ними поцікавиться. Зрештою, це лише одна зі стратегій, я далеко не майстер аксіом. Так, емпірик і споглядач.
Фільм молодого львівського режисера Остапа Костюка «Жива ватра» став особисто моїм естетським та когнітивним шоком. Документальне кіно, показане парижанам під час «Docu Days» виявилося неймовірно мистецьким. З таких речей відтак будується база національної культури. Це відчуваєш якось інтуїтивно, без десятків рішень експертних рад. При цьому надпотужна етнічна складова фільму – власне, він весь про це, про життя останніх поколінь карпатських пастухів – не віддаляє європейського глядача, а провокує його шукати подібності. «Ваш цей старий гуцул – він як Дон Хуан!» – захоплено розказував котрийсь із апологетів Кастанеди. «Це неймовірна мудрість..» – витирали сльози елегантні старі пані. «Мій дідо й досі має кіз у горах Центрального масиву... Це як повернутися в дитинство!» – дякував організаторам паризький хіпстер.
Із красивого й кумедного водночас найкраще з функцією культурного експорту України вже кілька років поспіль справляється фрік-кабаре «Dakh Daughters». Їх шоу повсякчас збирають у Франції повні зали. І байдуже, що мова «дика і незрозуміла» – субтитрів ніхто не відміняв, а правильна енергія і якісна музика, як і режисура, перекладів не потребує.
Щось я надто заглибилася у «звіт із практики», а пишу ж вам, власне, заради анонсу. Бо раптом будете днями в Парижі, то ще точно встигнете якщо не на показ «Події» Сергія Лозниці в Центрі Помпіду, то на виставку «25 неприємних малюнків» художниці-карикатуристки Юлі Носар точно.
Мені дуже до вподоби філософія печально відомого і нескореного Charlie Hébdo – «сміятися можна з усього». Не буває священних корів. Найсмішніші жарти – це ті, що без претензії на політкоректність.
Юля Носар, українка, блискучий графік, випускниця однієї з найіменитіших світових мистецьких академій, Beaux Arts, вже десять років живе і працює в Парижі.
Інформаційна війна, в яку Україну затягнули 2 роки тому, диктує свої правила на французькому фронті. Юля Носар своєю зброєю обрала політичний малюнок, карикатуру – класику французької преси. Минуло року нашим посольством і Юлею було запущено сміливий проект «La Plume du Jour» (як колись писав журнал «Перець» – «страшне перо не в гусака»).
Отже, тепер в Парижі буде представлено 25 таких жорстких і влучних малюнків, інспірованих актуальними сюжетами міжнародного, французького та українського контексту. Русофіл Жерар Депардьє, французькі сенатори, які так люблять окуповані кримські пляжі, Марін Ле Пен в образі типового російського ватніка – для митця не буває поганих людей, бувають цікаві персонажі.
Всі пам’ятають скандал із академічним словником видавництва «Ларусс», що в 2015 році позначило на мапі Крим як територію Росії. З маленькою зірочкою – «rattachée» – знову приєднана. Себто, найменшою мірою не анексована. Юліна відповідь... носила валянки, ватник і напис «Меджік бук», адже саме так, магічним чином територія українського півострова взяла собі і «приєдналася» до великої російської землі.
І ще навздогін про смачне і корисне.
Наразі наш сайт www.culture-ukraine.com приймає заявки на участь у мистецьких резиденціях. Силами небайдужих меценатів уже відкрито дві такі програми для письменників, кінематографістів та художників. На півдні Франції і третю – дуже хочеться вірити – в не надто далекому майбутньому вдасться відкрити на базі Культурного центру України в Парижі. У моїх прекрасних мріях фінансуванням подібних речей таки займається держава, донісши до свідомості кожного задіяного чиновника просту істину: культура це soft power дипломатії.
Вернісаж виставки «25 неприємних малюнків» Юлі Носар:
28 березня о 19:00
Espace Jour et Nuit, 9 Saint Michel, 75006 Paris
Ірена Карпа – письменниця
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода