(Рубрика «Точка зору»)
У монографії про свого вчителя, актора і режисера Мар’яна Крушельницького (М.: Искусство, 1974 р.) Лесь Танюк наводить діалог між ним і Крушельницьким: «– У Вас така ясна голова, а Ви до цих пір нічого не зробили! «Березоля» не створили, «Лиха з розуму» не написали, навіть ще не одружилися! Це ж марнотратство! Вам скільки років? – Двадцять п’ять. – З чого Ви тішитесь? Адже у Вас залишилось якихось нещасних тридцять! Вже нічого не встигнете! Скандал! Котра година? – За чверть дванадцята. – Ось! Замість того, щоб спати, йдіть і придумайте до ранку ще один спектакль… Тоді, може, й устигнете щось у житті зробити…»
Слава Богу, доля відміряла Лесеві Танюку більше і не помилилася. Він до останнього подиху життя ретельно дотримувався настанови Крушельницького, тому й встиг залишити свій вагомий лицарський слід на культурній і політичній карті України. До своєї титанічної праці ставився як до буденної речі і з гумором відповідав на запитання, як усе встигає: «Як не п’ю, то гуляю, а без діла не сиджу». Перед відходом у вічність видихнув «Закінчую»…
Одним словом означити, ким був Лесь Танюк, неможливо. Він належить до когорти тих діячів, які не лише знають, що треба робити, але й діють – незалежно від обставин, а то й наперекір обставинам. Як сказано в одному з його віршів, «Не буде вітру. Слід гребти руками». І гріб невтомно. Людина, готова заради України до співпраці, не йшла на компроміси з честю і совістю, тому в нього був постійний конфлікт із системою, тому й вистави його закривали, затримували, а то й не виплачували зарплати, звільняли з роботи.
Будучи одним із засновників Клубу творчої молоді (КТМ), він зміг у цьому об’єднанні реанімувати духовні й інтелектуальні сили української нації, яка відходила від трагічного лихоліття Голодомору, цілеспрямованих репресій і Другої світової війни. Це було своєрідне міністерство культури, альтернативний український уряд – хоча без фінансування, але з ідеями та спробами їх утілити. Лише у мистецькій секції, яку очолювала Алла Горська, нараховувалося, як згадував Лесь Танюк, близько 800 осіб. Членами КТМ були знакові діячі непідлеглого українського світу, чимало з яких режим пізніше кине у в’язниці, а декого «ліквідує». Так, Василя Симоненка й Аллу Горську вбили «на волі», а Василя Стуса – «в ув’язненні».
У 1962 році комісія КТМ у складі Танюка, Горської та Симоненка вирішила перевірити інформацію про масові поховання жертв сталінських репресій у Биківні. Те, що вони побачили там, їх шокувало: діти грали у футбол дитячим черепом, у потилиці якого зяяв отвір від кулі. Невдовзі Василь Симоненко відгукнеться віршем «Пророцтво 17-го року», де є такі рядки: «На цвинтарі розстріляних ілюзій Уже немає місця для могил».
Можливо, биківнянська експедиція була останньою краплею, яка переповнила чашу терпіння комунопартійних бонз УРСР. І до заборон вистав, які створював Лесь Танюк (наприклад, за п’єсою Миколи Куліша «Отак загинув Гуска» у Львові зі сценографією Алли Горської), постійного тиску і залякувань (в Одесі на нього був замах, як він розповідав в одному з інтерв’ю) додалася вимушена еміграція до Москви. Ще залишаючись у Києві, на початку 1964 року він записав: «Для мене минулий рік був роком випробувань і поразок. Зняли три вистави, заборонили дві збірки поезії, вкрали з сейфу готову (майже) монографію про театр, розігнали студію, погроза незахистом диплома… Крім усього, 1963 – рік смерті Крушельницького, і таким увійшов у моє життя – назавше…»
У Москві атмосфера була не такою, як в УРСРівському заповіднику. Він ставив спектаклі в Центральному дитячому театрі (ЦДТ), МХАТі, театрах імені Станіславського та імені Маяковського, але і там недремне око КГБ пильно стежило за його діяльністю. Як наслідок – зміна театрів, але не принципів.
Завдяки чи всупереч переслідуванням, вставлянням палиць у колеса Лесь Танюк реалізовував себе і як поет, і як перекладач із низки мов, і як упорядник та популяризатор творчої спадщини Миколи Куліша, Леся Курбаса, Мар’яна Крушельницького, Йосипа Гірняка, і як сценарист, і як автор сотень публікацій та циклу телефільмів про репресованих діячів культури «Розстріляне відродження».
Справжнім подвигом було ведення впродовж 50 років щоденників, задуманих на 60 томів, що стали, за словами Мирослава Мариновича, «хронологічним «зрізом» епохи», «цілими пластами золотоносної руди, які раптом вийшли на поверхню на зрізі гори». Пригадую, як Лесь Танюк ретельно збирав матеріали для своїх записів. Наприклад, будучи головою Комітету з питань культури та духовного відродження, він щодня робив копії всіх листів, які надсилав за своїм підписом, і всіх важливих відповідей. І щовечора (чи щоночі) знаходив час робити детальні нотатки за день.
До речі, за допомогою Леся Танюка та його «Щоденників» я встановив дату, коли познайомився з дружиною. За плином часу точний день забув, але пам’ятав, де і за яких обставин це трапилося. А діялося це в Будинку вчених у морозному січні 1988 року на одному з «Київських театральних вечорів», які вів Лесь Танюк і де він читав чотири заборонені тоді вірші Василя Стуса. Точну дату нашого з дружиною знайомства вказав щоденниковий запис…
Я мав щастя працювати роки пліч-пліч з Лесем Танюком і розкіш спілкуватися з ним упродовж десятиліть. Коли вивчав французьку у Дрогобичі, він запропонував мені листуватися французькою мовою. Я радо це підхопив, бо сам у роки «залізної завіси» намагався створити довкола себе мовну атмосферу, для чого намагався розмовляти французькою не лише на парах, але й у коридорах, навіть у гуртожитку. Здається, Лесь Степанович запропонував мені тему для курсової роботи на третьому курсі «Українські і російські переклади П’єра-Жана Беранже», яка на міжвузівській конференції у Львівському університеті імені Івана Франка була відзначена якоюсь грамотою. Він стимулював мене, щоб я доопрацював цю роботу і навіть дзвонив у журнал «Всесвіт», щоб її опублікувати.
Ми познайомилися, якщо пам’ять мені не зраджує, у серпні 1974 року, в моєму рідному Яремчі. Мене, тоді зовсім юного студента Дрогобицького педінституту, вабила до нього постійна присутність духу, переконаність у нашій національній рації, оптимістична налаштованість, яка не залишала часу на вагання і сумніви. Він ніколи не панікував, навіть коли кагебісти вели стеження. Казав – треба виставити чати і не звертати уваги, але робити своє. Часто любив повторювати: якщо замахнувся, то вдар (і це «р» в кінці було тверде і переконливе), а як не можеш вдарити, то не замахуйся.
Кілька разів бував у їхній московській квартирі. Пригадую, у 1976 році на 4-му курсі мене заїла хандра, не хотілося жити. Я вирішив зникнути, нічого нікому не сказавши. Взяв квиток на поїзд «Трускавець-Москва» і вирушив туди. Відразу до Танюків – попри несподіваність візиту, планка їхньої гостинності була настільки високо піднята, що я не відчував дискомфорту. Тиждень, проведений у Москві, фактично, у дисидентських колах, у перегляді його постановок, до яких він сам писав гострі сатиричні вірші з прямим натяками на радвладу, не забудеться ніколи. А у 1981 році побував на поставленому Лесем Танюком у МХАТі мюзиклі «Принц і жебрак» за Марком Твеном, до якого він написав гостросатиричні куплети… У ті часи лише в кількох приватних квартирах (крім нашої батьківської хати) я міг обговорювати заборонені теми – від мови до майбутньої незалежності України. І серед таких опозиційних кухонь була квартира Танюків, здається, біля стадіону «Локомотив» на Большой Чєркізовской...
Наша київська зустріч сталася несподівано десь восени 1986 року. Цей чорнобильський рік став роком нашого приїзду до Києва: він, власне, повернувся з Москви у червні, а я приїхав із Закарпаття, де тоді працював, – у жовтні. Я мало що очі не протер – чи це справді Танюк у самісінькому центрі Києва, у скверику між Хрещатиком, Прорізною і Пушкінською, де пізніше з його ініціативи і зусиль буде встановлений пам’ятник Лесеві Курбасу.
Лесь Танюк мав надзвичайну здатність довіряти людям. Не знаю, може, в комусь і помилився, але багатьох-багатьох людей така довіра підтримала і вивищила – до самих себе справжніх. Коли він запросив мене в Комітет з питань культури, в якому я почав працювати ще за СРСР, але при першому демократичному скликанні Верховної Ради – з 4 вересня 1990 року, я сам собі менше довіряв, ніж він мені. Я думав, чи справлюся з роботою. А він у мене вірив – і не тільки, а просто терпляче вчив мене і пояснював всяку всячину як мудрий наставник.
Період роботи з ним позначений великим наповненням і самореалізацією. Крім усього сказаного (і не сказаного) не можна не згадати про його послідовний антикомунізм. Він був одним із ініціаторів заборони КПУ в 1991 році, а в 1995 році очолив Всеукраїнський комітет з підготовки суду над КПУ «Нюрнберґ-2».
Як голова парламентського Комітету у кількох скликаннях, докладав максимум зусиль, щоб оборонити статус української як державної. Це окрема велика тема. Зазначу лише, що парламентські слухання 2003 року під назвою «Обережно – мова», які ініціював Лесь Танюк, залишаються на сьогодні найкращими на цю тему.
Бо ми – завжденні. На віки.
Бо змаг вдихнули в нас батьки,–
Ми з вами, Курбаси й Шекспіри,
Бо знак доби – вогонь офіри.
Саме такою, як у вірші 1965 року, є доба Леся Танюка. Це і наша доба.
Тарас Марусик – журналіст, публіцист, перекладач із французької.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції