Київ – Запоріжець Сергій Дашевський протягом місяця захищав Донецький аеропорт у складі 93-ї окремої механізованої бригади восени 2014 року. Він розповів Радіо Свобода про те, чим завдячує своїм командирам, який позитив побачив у відмовах їхати у ДАП, а також про поранення і дзвінок від матері під час обстрілу.
– У Донецький аеропорт наш підрозділ потрапив 14 чи 15 серпня. Я пробув там до 22 вересня, бо отримав поранення і мене евакуювали. Підрозділ же залишився виконувати завдання, і його вивели звідти на початку жовтня.
Сергій Дашевський
Особисто я не знав, що їду в аеропорт, хоча це й не було «сюрпризом». Перед цим ми штурмували Авдіївку і отримали 10 днів відпустки – випросили, вибили. Особисто мені ніхто не говорив (про аеропорт – ред.), навіть серед товаришів по службі. Було відчуття, що ніхто про це не знав, окрім, може, командира. Але ж те, що знає командир, необов’язково повинно стосуватися особового складу.
Ми входили у ДАП ще без проблем, але пізніше робити це стало дуже складно. Приблизно наприкінці серпня супротивник зайняв висоту навпроти аеропорту (зараз її контролюють наші війська) й обстрілював дорогу і наші конвої.
Увечері того дня, коли сонце йшло на захід, було видно, що скло Донецького аеропорту ще здебільшого ціле, а на ранок уже все було розбите
Замінили ми 72-у окрему механізовану бригаду, і скажу так: з нашої бригади почалося все «найцікавіше». Наприкінці серпня і на початку вересня ставало дедалі «веселіше». Я пам’ятаю, як ми перебули всю ніч під обстрілами. Увечері того дня, коли сонце йшло на захід, було видно, що скло Донецького аеропорту ще здебільшого ціле, а на ранок уже все було розбите.
Коли ми заїхали в аеропорт, там була розвідка 3-го полку Кіровоградського спецназу. Коли ж ситуація почала загострюватися, до нас приїхали добровольці із «Правого сектору». Перші приїхали, день посиділи й поїхали, а потім замість них приїхала заміна й залишилася там до кінця. Крім того, із 3-го полку спецназу приблизно 30 людей прибули на підкріплення.
З мого підрозділу, слава Богу, ніхто не загинув, а от поранень було багато. Втрат зазнав 3-й полк Кіровоградського спецназу, але у них були особливі задачі.
Все свистить, вибухає, а мені мама дзвонить
– Коли ми приїхали, командир нас вишукував, дав інструкції і розподілив на пости. Тож ми заступили на чергування.
Наша позиція була за злітною смугою, під відкритим небом. Ті, хто тут був до нас, викопали окопи, й нам було де сховатися.
Спали ми хто де, бо наметів не було. Я особисто спав у БМП. На початку служби, коли ми ще стояли на блокпостах, то спали у наметах, бо тоді з нами нічого серйозного не було. Це потім ми потрапили у Піски, Авдіївку й аеропорт.
З кожним днем у кінці серпня усе частіше обстрілювали зі стрілецької зброї та артилерії. Оскільки наша позиція була за ДАПом, то нас обстрілювала винятково артилерія. Прямого контакту із супротивником ми не мали, а коли обстрілювали снайпери, то ми ховалися за БМП.
Особливо «цікаво» було, коли спиш у БМП і прокидаєшся від свисту мін
Траплялося, що стріляли з гармати по гаражах, а потім тиждень «мовчали». Особливо «цікаво» було, коли спиш у БМП і прокидаєшся від свисту мін. Чуєш, як упала й поки не приземлилася наступна – біжиш ховатися деінде.
На посту я був оператором-навідником БМП-2. Якщо щось траплялось, мені потрібно було вчасно зайняти позицію у вежі й вести вогонь, прикриваючи товаришів, поки вони не сядуть у БМП.
Your browser doesn’t support HTML5
Захисник ДАП про дзвінки під час обстрілів
Ми були на тій «точці» приблизно до середини вересня. Вдень відпочивали, перечікуючи у «затишній» кімнаті старого терміналу, а вночі нас вивозили на пост. У крайніх випадках ми виїжджали й виглядали: раптом там з’явиться танк.
Потім цю позицію ми вже не контролювали, й нашу машину використовували для евакуації поранених, як безпосередньо з терміналів, так і з сусідніх позицій, наприклад, «Зеніту» (позиція ЗСУ на території колишнього зенітно-ракетного дивізіону).
Ті, проти яких ми воювали, цілеспрямовано займали позиції, обстрілюючи нас із артилерії. Ми контролювали невелику висоту на схилі, й стрілецька зброя там не мала особливих шансів.
Відповідно, наша артилерія нас теж прикривала. Ми виконували функцію на «фішках» – у випадку чого коригувати артилерію.
Ми тримали зв’язок по раціях і, в основному, проблем зі зв’язком не було. Хоча несправності є завжди, навіть коли кажуть, що немає. Хлопці, які були у терміналах, слухали частоти сепаратистів.
Спочатку хлопці наші з терміналів нас просто відвідували, привозили їжу, воду, боєприпаси, але коли ситуація загострилася, то вже ми до них приїжджали. Нестачі харчів ми не відчували.
У нас час для того, щоб поїсти і поспати був. Не тому, що було багато вільного часу, але коли людина втомлюється, то треба спати у будь-якому випадку, бо звідкись сили брати треба.
Під час обстрілів ми спали у мінометних щілинах. Від осколків щілини й окопи рятують
Під час обстрілів ми спали у мінометних щілинах. Від осколків щілини й окопи рятують, а от при прямому влучанні може пощастити, а може й ні.
У кінці вересня вже було прохолодно. В аеропорту було багато усілякого робочого одягу, в тому числі й теплого.
Телефонувати рідним і друзям ми могли, хоча й знали, що телефони усі прослуховуються. Потрібно ж було якось дати знати рідним, що з тобою усе нормально після того, як тиждень не зв’язувався. Хоч я зайвий раз дзвонити не хотів і родичів просив цього не робити. Та, однак, було таке, що в усьому озброєнні тягну кулемет, треба стріляти, аж тут мама дзвонить. Все свистить, вибухає, а мені мама дзвонить!
«Я відвіз поранених, а вже наступною партією поїхав сам»
– 22 вересня я отримав поранення, й мене евакуювали. Ротація ж усього мого підрозділу відбулася на початку жовтня, коли знайшли підрозділ, який зміг нас замінити.
Ми отримали наказ вивезти поранених. Колона поїхала – два БМП і танк, якщо я не помиляюся. Виїхали, забрали поранених, чекали, доки нам привезуть харчі. Коли підвезли, завантажили й поїхали. Ми одразу ж заїжджали на пости й роздавали, що кому було потрібне. Як тільки ми під’їхали до старого терміналу, почався артилерійський обстріл. Припаркували ми свою машину, десант виліз, і ми з ними. Нас трьох: мене, механіка-водія та ще одного хлопця з нашого підрозділу з позивним «Отець Анатолій» – поранило. Механіку-водію через руку навиліт пройшов осколок, іншого нашого товариша зачепило, а мені осколок потрапив під лопатку. Тож вийшло, що я відвіз поранених, а вже наступною партією поїхав сам.
Спочатку нас відвезли до Пісків, а потім за нами заїхала Яна Зінкевич (волонтер, яка була пізніше важко поранена в ДТП у зоні АТО – ред.) ЇЇ всі знають. Пізніше, завдяки волонтерам, нас направили до обласної лікарні імені Мечникова у Дніпропетровську, а звідти дніпропетровські волонтери відвезли нас до госпіталю при частині – у Черкаси. Слава Богу, поранення несерйозні, нічого страшного, все загоїлося.
Я повністю пройшов курс лікування, відновився й продовжив службу. Але проблеми зі здоров’ям у мене виникли ще у перші місяці служби. Умови перебування там були, скажімо так, несолодкі. Через це я захворів на бронхіт. Після лікування, у лютому, я приїхав до свого підрозділу у село Водяне й перебував там до кінця березня. Потім звільнився у запас.
«Добре бути з тими, у кому певен»
– Навіть якщо ти офіційно служив у Збройних силах України, то міг відмовитися їхати у Донецький аеропорт. Таких історій було більше ніж достатньо. Траплялося, що туди потрапляли деякі «люті воїни», а потім ледь не рюмсали й намагалися будь-якими шляхами поїхати звідти.
Під час служби я зустрічався з такими хлопцями. Люди ж усі різні. Таких було відсотків п’ятдесят особового складу. У когось їх більше було, у когось менше. Той склад, який сформувався одразу, не відмовлявся нікуди їхати – поїхав і в Піски, і в Авдіївку. Ці люди, в принципі, до кінця й залишилися.
Добре, що хтось відмовлявся їхати в аеропорт, бо тоді ти залишався з тими, у кому міг бути певен
Думаю, добре, що хтось відмовлявся їхати в аеропорт, бо тоді ти залишався з тими, у кому міг бути певен.
Ми не могли залишити свою позицію просто так. У будь-якому випадку тобі потрібно чекати, доки хтось приїде і тебе замінить. Це не той випадок, коли з однієї бригади батальйон взяв і помінявся. Це зовсім інша історія.
«Наші командири нами дорожили»
Якби не наші командири, то ми, можливо, й не повернулися б
– Командир нами командував грамотно, обережно, коректно. Він дійсно нами дорожив. Його позивний «Редут». Усі, хто був у аеропорту, його знають. Він досвідчений командир, до цього він отримав поранення на Савур-Могилі. Якби не наші командири, то ми, можливо, й не повернулися б.
Конкретно наш командир – Кирило «Доцент». Був ще у нас командир роти – Сергій Колодій. Він загинув на початку жовтня, царство йому небесне. Виїхав обстріляти «зеленку» в посадці біля ДАП і наразився на танк.
Особисто мені доводилося виїжджати нечасто. Командир нас розподілив таким чином, що наша машина використовувалася частіше для евакуації поранених. Тож ми вивозили, харчі та боєприпаси забирали й поверталися назад. Також виїжджали на сусідню позицію – «Зеніт». Нашим завданням було вивезти корегувальника, кулеметника та снайпера й потім їх забрати. У разі чого – також прикрити їх із БМП.
Your browser doesn’t support HTML5
Захисник Донецького аеропорту розповідає про оборону летовища
Питаннями оборонного та наступального характеру займався 3-й полк Кіровоградського спецназу, безпосередньо їхня розвідка. Вони виїжджали, обстрілювали, й, відповідно, якщо з нашого боку надходила команда, що треба допомогти, прикрити, забрати, це робилося.
Аеропорт відволікав на себе сили супротивника, його техніку та артилерію, що дозволило на певних ділянках провести успішні операції. Ми затисли їх на місці, й не дали їм просунутися далі
Думаю, що Донецький аеропорт ніхто просто так не взяв би – яка б армія його б не забажала, тож вони його вирішили зруйнувати. Також я підтримую думку, що аеропорт відволікав на себе сили супротивника, його техніку та артилерію, що дозволило на певних ділянках провести успішні операції, або ж бодай розвантажити їх. Тож, можна сказати, ми затисли їх на місці, й не дали їм просунутися далі.
У мене не з’являлося бажання кинути все і сказати: «Все, я більше не хочу воювати».