У полоні останнім часом я вже не могла їсти фізично – Марія Варфоломеєва

Ми сидимо в палаті лікарні на Печерську, куди Марію Варфоломеєву, яка була в полоні «ЛНР» 14 місяців, привезли відразу після обміну. Її стан покращився, і лікарі дозволили поїхати на кілька днів до друзів. Я допомагаю їй зібрати речі в дві великі картаті сумки.

«Знаєш, у комендатурі «ЛНР» ми нашу камеру теж називали «палатою». Якщо думати, що знаходишся в лікарні, стає легше», – каже вона і дістає з сумки «сувеніри», які привезла з в'язниці. Новорічна ялинка з фольги, «стовбур», зроблений зі згорнутої сторінки повісті про якихось червоноармійців (разом зі співкамерницями Маша святкувала Новий рік і навіть робила сніговиків з яєчної шкаралупи). Стопки луганських газет, пачка білоруських сигарет. На пачці напис: «Куріння викликає залежність», ілюстрація – кілька зв'язаних рук.

«До сих пір не можу звикнути, що на волі – тут весь час нові люди, це так незвично», – каже Маша. Вона хоче виглядати бадьорою, але видно, що навіть зібрати речі їй важко. Каже, що дуже рада, що повернулася до Києва, де працювала за кілька років до «русской весны».

– Я приїхала в Луганськ з Києва ще в 2013 році і на час всіх подій залишалася там, тому що не могла кинути бабусю. Я заради неї повернулася до Луганська, їй важко було сходити в магазин, погано бачила. Тому під час облав на активістів і під час всіх обстрілів я весь час була там.

Варфоломеєва: Я готова була зізнатися навіть у вбивстві Кеннеді (відео)

Знаєте, я ніколи не була особливим патріотом. Коли почалися події на Майдані, у багатьох моїх знайомих прокинулося почуття патріотизму, почуття, що ось це – моє. А раніше, ну Україна – просто країна, в якій ти народився. Тобто ти ж не замислюєшся, якого кольору в тебе волосся? Ти сприймаєш це як належне – у тебе п'ять пальців, ти українець, це щось від природи.

Коли пішли всі ці події, коли почалися захоплення військових частин в Криму, це був уже удар нижче поясу, у мене тоді було відчуття, що це особистий удар для мене. І коли вже там з людьми спілкувалася, мені говорили: «Маша, але ж Крим був російським!» Ну, так виходить, давайте, зведемо рахунки щодо всіх земель, де раніше була Росія? Для мене це був перший удар нижче поясу, як особисту образу. Почалося захоплення військових частин, і коли президент Росії не визнає, що це його військові люди ... Я не хотіла, щоб те ж саме творилося у мене вдома. Я не проти Росії, я люблю цю країну, у мене хороші стосунки з людьми цієї країни і я їх поважаю. Але мені не подобається ця політика імперіалізму. «Ось, давайте, захопимо побільше країни». А толку, що вона у вас велика? Ви її використовуєте раціонально?

– Одночасно із захопленнями в Криму, в Луганську почав збиратися «антимайдан», і паралельно відбувався луганський Євромайдан, в якому Ви брали участь. Чи було страшно тоді в Луганську, чи здавалося, що до якихось серйозних речей не дійде?

– У Луганську було мирно, порівняно з тим, як це було в Донецьку і області, де були більш жорсткі ситуації. Один раз був мітинг на 9 березня, рівно два роки тому, на день народження Тараса Шевченка і на мій день народження, тоді жорстоко дуже побили наших активістів. І я пам'ятаю, кілька разів приходили хлопці з битами, в бронежилетах, з касками та криками «Росія!» Творилася така «жесть». Наші хлопці намагалися захистити дівчат, закрити їх собою, а ті намагалися обійти з іншого боку, щоб напасти на нас. Такі були ситуації постійно.

– Тоді багато проукраїнських активістів почали виїжджати з міста. Ви відчували, що там небезпечно перебувати особисто для Вас?

– Так, я пам'ятаю, коли мене в усі групи заносили – «пособники хунти», «пособники режиму київської влади». Було страшно, але я в принципі розуміла, що я нічого поганого не роблю, я відчувала себе у відносній безпеці і не потрапляла нікому на очі. Але коли ловили наших активістів, і читали листування, я боялася, що когось із моїх знайомих зловлять і вони розкажуть про мене. Звичайно, було страшно, я пам'ятаю, у мене навіть руки німіли від страху, тому що були погрози, вся ця ненависть. Хоча в чому моя проблема, що я не роблю не так?

Я просто люблю свою країну. Я тобі забороняю любити Росію? Люби свою Росію. А я є громадянином України, я живу на українській землі, і тепер що, я не можу любити свою країну і не можу ходити на українські мітинги? Хлопці, ви мене за що хочете побити? За те, що, що люблю свою країну і ношу український прапор на своїй куртці? І тому я розуміла, що звинуватити мене в чомусь такому страшному вони не можуть. В принципі, я цього не боялася, але при цьому я розуміла, що приводу шукати не треба для людей «з бажанням».

Потім почалася війна. Серпень – це взагалі був страшний час. Я пам'ятаю: щоночі починався обстріл, сирена, заснути неможливо. Весь час чекаєш, що в тебе прилетить снаряд ... І при цьому я розумію, окей, ця міна, вона летить, вона свистить, тобто вона вже прилетіла, вона вже вибухнула, вже не страшно, але все одно щоразу йдеш вулицею , чуєш цей звук – і так раз, згорнувся калачиком. Розуміла, що це вогонь не прицільний, він не по мені, але осколкам пофіг, куди летіти.

У селищі Ювілейне, де я жила, не було світла і води 5 місяців. У нас раніше за всіх відключили електрику і пізніше за всіх включили, вже в грудні, коли був мороз мінус 25 градусів.

У Маші дзвонить телефон, якийсь народний депутат наполегливо запрошує її виступити на мітингу на підтримку Надії Савченко, яка голодує. Маша погоджується. Я кажу їй, що навряд чи таку ідею підтримають лікарі. «Але не можна ж сидіти і нічого не робити! Вони її вб'ють! » – каже Варфоломеєва і починає плакати. Я заспокоюю її, кажу, що потрібно вірити, що Савченко вийде на свободу – Маша ж вийшла, хоча багато хто вже на це не сподівався. Домовляємося, що остаточне рішення про участь в мітингу вона прийме пізніше.

– З ким Ви підтримували спілкування в найважчі місяці? Були в Луганську ще люди, які були Ваших поглядів, проукраїнських?

– Були луганські активісти, з якими я спілкувалася. Але мені пощастило, що останнім часом у мене з ними не було телефонних розмов.

Адже коли вони (бойовики угруповання «ЛНР» – ред.) мене взяли, вони насамперед перевіряли телефонні розмови. Вони відразу говорять: «Розповідай, яких ти знаєш активістів». І я намагалася максимально вигородити своїх друзів, щоб про них хоча б не дізналися. Це був дуже великий пресинг, там ти готовий був все, що завгодно розповісти, у вбивстві Кеннеді зізнатися, у вимиранні мамонтів, в чому завгодно, аби відчепилися.

– Вас взяли на початку січня 2015 року за те, що Ви сфотографували будівлі, в яких оселилися військові. Це було пов'язано з Вашою журналістською діяльністю? (Марія працювала в Луганську як фіксер для декількох українських телеканалів – ред.)

– Якби я знала, що це казарма «ополченців», я була б морально готова до арешту! Але на той момент я думала, що Юра Гуков (колишній луганський журналіст, який попросив Марію зробити ці знімки – ред.) пише про луганських олігархів, які втекли, там такі «мажорні» вдома. Ти розумієш, є якісь невинні зйомки, і тут я їду і відкрито знімаю «ополченців»... Далі все відбувалося, як страшний сон. «Військові» з автоматами збираються навколо мене, кричать, що зловили злочинця. Я просто не вірила, що це відбувається зі мною. А потім я почала кататися у всіх підвалах «ЛНР».

– Били?

– Я не можу сказати, що били так, як, припустимо, там катують хлопців. Дякую моїм батькам, що вони мене дівчинкою народили! Мені весь час говорили: «Маша, ти худенька, тебе шкода бити». Не було жорсткого якогось побиття, був пресинг. Незнайомі люди приставляють тобі до голови пістолет, до коліна, до мізинця, і розповідають, як важко мені буде це пережити і які будуть наслідки. Показують електрошок, показали, як він спрацьовує, і кажуть, що випробують на мені. Розповідали, як можуть мені руку зламати, в яких місцях. Потім я вже зрозуміла, що вони б цього не зробили, але на той момент це звичайно сильно на мене діяло.

Потім ті ж люди, «слідчі», просили вибачення і говорили, що розуміють, що я ні в чому не винна, що сподіваються, що все буде добре. Говорили: «Коли вийдеш на свободу, знайди нас в «Однокласниках». Сиділи такі оптимістичні, наливали мені коньяк, сиділи-пили. А я думаю: «Хлопці, замість того, щоб просити вибачення, ви могли просто всього цього не допустити, може, так було б простіше?»

– Була надія, що Вас швидко звільнять?

– Перший тиждень – це були постійні допити. Потім дивляться на мене і думають: слабенька, мабуть, проблеми з кадрами в «Правому секторі». Вони вже прекрасно розуміли, що я не становлю особливого інтересу. Приходить до мене «начальник управління» і каже: «Маш, ми з тобою поспілкувалися, ми розуміємо, що ти ні в чому не винна, що ти нормальна, адекватна людина. Ми думаємо, що ми тебе скоро випустимо під підписку про невиїзд». І у мене була надія на початку, що випустять! Вони кажуть, що потрібно поспілкуватися з кількома людьми і все буде добре. Перший місяць мене годували цією надією, що все буде нормально.

Але коли пан Корнет, «міністр МВС» несправжньої держави, виступив по телевізору і сказав, що спільними силами безліч «підрозділів міліції» мене зловили, такого небезпечного «злочинця», я вже зрозуміла, що вони вирішили зробити хід конем. І мене перевели в підвал «МДБ».

– Російські журналісти LifeNews, які прославили Вас, створивши легенду про навідницю «Айдару» – тоді вони з'явилися в Вашому житті?

– Журналісти прийшли тоді, коли вони зрозуміли, що треба мене як персонажа розкручувати. Знаєш, є така історія – в зоопарку немає слона, і можна зробити його з поні, приклеївши йому вуха? І журналісти вирішили з цього поні все-таки зробити слона. Мені сказали: «Маша, зараз прийдуть якісь люди тебе познімати. Ти там побільше плач, може когось розчулиш». Так з'явилося моє «звернення до української влади». Забавно так, хтось може подумати, що я сиджу в тюрмі і кажу: «Давайте вже журналістів LifeNews». Ніби це моя ініціатива.

А було так, мене запитують, чи хочу я на свободу? Я, ясна річ, хочу. Мені і кажуть: звертайся. Довелося, звичайно, звернутися, щоб підвищити шанси на звільнення.

– А потім з'явилася нова надія, що Вас обміняють, якщо не звільнять? Взагалі якась інформація просочувалася?

– Я була спершу повністю ізольована від зовнішнього світу, від усієї інформації. Ось зараз я вже дізналася, що всі мої знайомі робили якісь спроби мене звільнити. Мені було так приємно, що навіть люди, про яких я забула, дізналися про мене, і через свої зв'язки в Луганську шукали способи мене витягнути.

А там я дізнавалася тільки якісь крихти інформації про це, і це було дуже приємно, знати, що тебе не забули. Пам'ятаю, кажу сепаратистам: «А ви знаєте, під Адміністрацією президента зібралися мої друзі на мітинг, щоб мене підтримати, і я про це дізналася!» Але мені російські журналісти говорили: тебе скоро забудуть, походять-походять, розчаруються і кинуть цю справу. Я розуміла, що таке можливо. Був тривалий період без інформації, але час від часу навіть наглядачі говорили мені: «Маш, а ти знаєш, що про тебе тут написали? А ти знаєш, що про тебе там посол Америки написав?»

– Відразу після звільнення Ви сказали, що практично півроку провели в «одиночці». Чому в «одиночці»?

– Тому що хлопчиків з хлопчиками тримають, а дівчаток – з дівчатками. Не було просто компанії. Але краще сидіти самій, насправді. Коли мене посадили в тюрму, і я сиділа в камері з однією «зечкою», у якої було 5 судимостей, наркоманка з 15-річним стажем. Ти розумієш, який там контингент? А у другої був розбитий будинок через обстріли, і їй розповіли, що посадять її до «коректувальника» ... Але виявилося, що не така страшна Маша, як її малюють луганські ЗМІ. Поспілкувавшись зі мною люди бачили, що я адекватна, нормальна людина. І в тюрмі у сусідок по камері зазвичай виникає дружнє ставлення один до одного.

Маша розповідає, що симпатизували їй навіть «слідчі» і «наглядачі»: «Знаєш, напевно, існує «стокгольмський синдром» навпаки, коли терористи починають любити свою жертву».

– Вам погрожували, що посадять на 15 років?

– Так, «генеральний прокурор ЛНР» розповідав, що я буду сидіти від 10 до 15 років, фуфайки в таборі шити. Це звалюється на тебе важким тягарем. Я завжди читала Біблію, весь час молилася Богу. Знаєш, це не порожні слова, для мене було настільки важливо вірити в Бога, тримати цю віру в розумі, що все буде добре. Це не порожні слова!

А дівчата говорили: «Готуйся до табору, у тебе стаття». Але я відповідала їм, що не буду сидіти. Хоча і не знала, як вийду на свободу. Я розуміла, що «ЛНР» мене не виправдає, я для них такий цінний персонаж.

І з обмінами теж було складно. Ти дивишся по телевізору, коли говорять про обмін, і ти бачиш, що люди йдуть назустріч один одному, а ти залишаєшся в тюрмі, і це дуже важко. Я розуміла, що навряд чи мене внесуть в списки, що я їм потрібна. І був момент, коли 29 липня до мене приїжджають в СІЗО, і кажуть, що сьогодні – обмін. Це було вперше, коли я дізналася, що мене внесли в списки. І знаєш, це ніби тебе збили з ніг, це настільки радісно. Але потім обмін скасували. А потім і наступний обмін. Щоразу ти сподіваєшся і думаєш, що ось зараз, зараз, зараз. Ще трохи, ще 5 метрів!

В кінці вже не хотілося нічого, не було бажання їсти, я вже змушувала себе. Коли в січні зірвався, в лютому зірвався, я вже не могла їсти фізично. Хоча тато передавав смачну їжу, але не було фізично сил вже їсти, хотілося просто лежати і нічого не робити.

– І потім раптом в лютому 2016 року готується обмін, про який говорили, що будуть міняти Варфоломеєву. Чотирьох українських полонених обмінюють на 8 сепаратистів, а потім виявилося, що 3 на 6, і єдиною людиною, яку не віддала так звана «ЛНР», виявилися Ви. Ви розумієте, чому так сталося, чому Вас тоді не віддали, а віддали через тиждень?

– Є думки, але я не буду їх висловлювати. Було дуже важко. Ти розумієш, що йдеш першим номером у списку і думаєш, що в цього разу точно все буде добре, але нічого не відбувається.

І знаєте, повз мене їх проводять, я говорю: «Як?» Я запитую у конвою, може, вони щось переплутали, може, десь Варфоломеєва там маленькими літерами написано? І мені відповідають: «Ні, міняємо трьох».

Знаєш, тоді у мене взагалі не було ні сил, нічого. Але всередині з'явилися якісь сили, я не знаю, як, це просто диво. З'явилися сили вірити. Я кажу: «Господи, допоможи мені не здатися!» Тому що опускалися руки. І знаєш, за день до справжнього обміну я читаю Біблію, і мені попадається вірш: «Скоро полонений буде звільнений. Не буде сидіти і в ямі, і не потребуватиме хліба». Я кажу: «Господи, ти маєш на увазі, що мене все-таки обміняють коли-небудь, може, через місяць?». І мене обмінюють через день! І я кажу: «Господи, це дійсно щось значить». Для мене це було таким дивом, мене це дуже підтримувало. Якби я не вірила в Бога, я б вийшла звідти і, напевно, дулі горобцям крутила б, абсолютно божевільною.

Психологічно було дуже важко, коли тобі розповідають, що 8 років – це мінімальний термін. Тобі 30 років, у тебе якісь плани, мрії, і тобі говорять, що твої найкращі роки пройдуть у таборі.​

– Знаєте, це дуже круто, що Ви не зламалися. Тому що відчуття були, коли я дивився всі репортажі LifeNews, що Ви – на межі.

– Те, що не вбиває, робить нас сильнішими. Я настільки це на собі відчула... На відеокамеру відповідати на жорсткі запитання дуже складно. Якісь замикальні механізми є, але вони ламаються, якщо говорити не з сусідами по камері або слідчими, а з людьми зі свободи. А так, ти в камері сидиш, ти собі не даєш розслаблятися, ти не даєш собі плакати. А коли на камеру, є відчуття, що мене побачать всі мої знайомі, що будуть за мене переживати. І тоді набагато більше проявляється безсилля.

Але я відчувала себе набагато краще насправді. Я за цей час стала набагато сильнішою. У мене було багато часу все переоцінити. Навіть зараз, ми сидимо з тобою на вулиці, ми дихаємо повітрям. А коли ти сидиш в підвалі, ти вийшов до віконечка і думаєш: «Коли вийду на свободу, буду дихати повітрям, буду щоразу радіти, буду насолоджуватися кожною хвилиною свого життя!» Я зараз відчуваю, як повітря пахне травою, старим листям, навесні.

– Ви, людина, яка пройшла через полон, вірите, що все ще може повернутися назад, що Луганськ може стати таким, як раніше?

– Мене часто про це запитували навіть там. Я б хотіла, щоб був мир, щоб там була Україна, але я розумію, що люди там зараз озлоблені, багато хто ненавидить Україну. Можна їх силою змусити, можна їх перемогти, але чи будемо ми однією країною? Навіть ті люди, які були за Україну, вони перебувають під впливом пропаганди. Коли всі навколо тебе думають неправильно, я вже і сама починаю замислюватися: може я щось не так розумію? Це, як у Оруелла, ну, не можуть же всі бути неправі! Тому я не впевнена, що реально щось виправити.