Донецький аеропорт: оборона і легенда

«АД 242» книга складена зі свідчень учасників оборони донецького аеропорту. Про неї говорять один з авторів Руслан Боровик і оглядач Української служби Радіо Свобода Ірина Штогрін.

– Оборона Донецького аеропорту з події, за якою щодня стежили мільйони людей, причому не тільки в Україні, але і в багатьох інших країнах, вже перетворилася на справжню історичну легенду. Через рік після того, як завершилися ці трагічні події, після того, як був залишений донецький аеропорт, Радіо Свобода разом з київським видавництвом «Клуб сімейного дозвілля» випустило книгу «АД 242». АД – це якраз аеропорт «Донецьк».

Чи можна сказати, що це усна історія?

Ірина Штогрін

​Ірина Штогрін: Так, оскільки найголовніше, найцінніше для мене, як журналіста – що це, по суті, пряма мова людей, які брали участь в обороні Донецького аеропорту. Це солдати, чимало добровольців, це люди, які були мобілізовані, тривалий час воювали в дуже важких умовах, під обстрілами, які не припинялися 24 години. Взимку це був мороз, відсутність води, сну, але вони тримали цю маленьку частину України. По суті, це була якась символічна справа, тому що вона дала можливість людям, які живуть в Україні, зрозуміти, що ця країна здатна себе захищати.

– Минув всього рік, мені здається, ще свіжі ці спогади, військові дії ще не закінчені. Як було згадувати про це?

Руслан Боровик

​Руслан Боровик: Я, наприклад, намагаюся зайвий раз не згадувати, відійти від війни, займаюся роботою, сім'єю, усім іншим. Звісно, як би не хотів, я не можу забути ці події. Ми збиралися у моїх друзів, коли була річниця. Ми з ними воювали, ми були однією сім'єю, як брати... Дуже гострі почуття, спогади... Вдома намагаюся відволікатися, чимось займатися, щоб перемикатися на щось інше. Треба жити далі, будувати нашу країну такою, якою ми хочемо її бачити – для наших дітей, щоб все це було не дарма.

Коли я повернувся, пройшов курс лікування: це було пов'язано не тільки з пораненнями, з контузією, але і з спогадами, я погано спав. Місяць я пролікувався, вийшов на роботу, зараз легше. Але коли зустрілися на річниці з хлопцями, звичайно, всі ці спогади загострилися.

​Ірина Штогрін: Ось, сидиш поруч з людиною і бачиш в ній просто молодого хлопця, розумієш, що поруч з тобою – така ж людина, як і ти, ти ходиш тими самими вулицями, дихаєш тим самим повітрям. Але коли відкриваєш цю книгу, і там людина розповідає в деталях, як вона зібралася на війну, як штурмувала військкомат, щоб її відправили туди, потім своїм ходом добиралася, як солдати робили практично неможливе, захищаючи конструкції, які самі по собі не є якимось захистом, то виникає якесь відчуття дива.

Це – історії різних людей з різних регіонів України, з різним рівнем освіти, з різними поглядами на життя, але всі вони говорять одне і те саме. Вони кажуть, що захищали свій дім і була велика образа за те, що ця нікому не потрібна війна підірвала всередині мирне життя і перетворила його на щось абсолютно страшне. Те, що хлопці захищали там, вони називали словами «мир», «нормальне життя», вони говорять слово «Україна».

Я дуже вдячна своїм колегам, журналістам Української редакції Радіо Свобода, за те, що вони розговорили солдатів, а тим, хто воював за Донецький аеропорт, – за те, що вони захотіли розповісти кожен свою правду.

По суті, це пряма мова. Всі, хто є в цій книзі, – автори цієї книги. Що ми ще зробили – опитали експертів з різних країн з приводу того, яке значення цієї оборони в тому, що ми називаємо: хтось – антитерористичною операцією, хтось – війною, хтось – реальної війною за незалежність України.

– У київській школі, куди я ходив до першого класу, тепер є меморіальна дошка пам'яті одного з товаришів Руслана. Це факт, який говорить про те, що війна реально прийшла до нас ледь не в кожен будинок, в кожну школу, і цим ми відрізняємося від Росії. Діти приходять і бачать меморіальну дошку пам'яті людині, яка загинула щойно, не в 1944-му, не в 1943-му, а в 2014 році. І ось тут важливий момент: як ми будемо вибиратися з цієї війни, з цієї загальнонаціональної травми. Мені здається, у наших російських сусідів такої травми немає, у них війна по телевізору.

Руслан Боровик: У них війна за їхній телевізор, їхні солдати не беруть участі, хоча це неправда. Багато хто навіть з моїх хлопців можуть це підтвердити, бачили не тільки живих. Чому після війни багато десятиліть не було ніякої літератури, прямих очевидців? Зрозуміло, що історія – як повія (вибачте за трошки вульгарне слово), вона писалася під кожного певного диктатора, царя, імператора. Потім знайти правду дуже важко, тому що переписувати її не хочуть. Тому, насамперед, я хотів зробити ці фотографії, зафіксувати ці місця, цих людей, ці події, які оточували мене, моїх товаришів.

Так, звичайно, те, що там зображено – це дуже маленька частка. У тому ж терміналі перші три дні я взагалі не міг знімати, тому що ми практично не спали і не їли, нам було ніколи, з ніг падали, автомат не могли в руках тримати. Коли взяли старий термінал, туди увійшли російські війська, спецназ (до цього були в основному підрозділи кадирівців), вже було можливо трохи поспати, поїсти. Проблема з водою, хоча зима, навколо сніг, а в середині снігу немає, і води теж немає... Навіть при морозі мінус 26 в цій будівлі весь час хотілося пити. Лід довбали, пляшки шукали, могли десь розігріти, але в основному гризли лід.

Ірина Штогрін: Це безпрецедентна поведінка людей в максимально важких обставинах за відсутності реального захисту – це якийсь колективний героїзм.

​Руслан Боровик: Я б не сказав, що ми якісь супергерої. Я думаю, що на моєму місці мої товариші робили б те ж саме. Потрібно було максимально виконати завдання. У термінал ми зайшли вранці, старий термінал ввечері вже був не наш, ми не встигли зайняти старий. Якщо не зробити відповідні висновки, то рано чи пізно новий термінал не втримається. Будівлю, зроблену з гіпсокартону і скла, проти танків і артилерії не втримаєш. У таких ситуаціях організм просто абсолютно інакше все сприймає. Я ніколи не думав, що можу практично три доби не їсти – було що їсти, але не хотілося. Бігав, виносив поранених, підходили БТРи, ми пакували під обстрілами, щоб вивезти ... Виявляється, людські можливості набагато більші, ніж ми думали.

Треба, щоб діти читали, бачили, знали, щоб не робили наших помилок, цінували те, що є, а не те, що може бути. Треба цінувати те, що є, йти вперед і домагатися того, чого ти хочеш.

Можливо, помилка – те, що нам незалежність далася просто так: Союз розпався, «ви незалежні», а що з цією незалежністю робити – незрозуміло. Ті, хто при владі, давай країну просто рвати на шматки. Дійшло до того, що армії вже практично немає, центральних органів управління немає. Знайшовся добрий брат-сусід, який цим скористався. Не пам'ятаю, чиї це слова з приводу Росії, Криму і сходу, що якби Росія відвоювала якусь територію у сильної держави, у сильного суперника, то її б поважали, а коли вона просто відірвала шматок у пораненої, практично знекровленої України – це мародерство.

– Ми говоримо про аеропорт, який був символом Донбасу. Побудували новий будинок до чемпіонату Європи з футболу, назвали ім'ям Сергія Прокоф'єва, великого російського композитора, який народився в цьому регіоні. Це був символ того, що все йде в сучасність, в майбутнє – величезний аеропорт, як у всіх європейських містах. Тепер це символ війни і знищення – ось що сталося насправді, якесь зміщення. Чи можна через рік говорити про те, що, можливо, взагалі вже мир? Чи аеропорт досі на лінії зіткнення?

​Руслан Боровик: Мир можливий, але не в тих умовах, які є зараз. Останні вимоги по «Мінську»... Я думаю, краще війна, ніж такий мир, тому що це називається просто здати країну. Не всі конфлікти можна вирішити війною. У нас армія була роздроблена попередніми чиновниками, правителями, її збирали по крихтах, а Росія готувалася, у неї армія в десятки разів сильніша і більша. Проте ми вистояли цей період. Зараз, маючи армію, досвід, треба вирішувати питання дипломатією, але, якщо не виходить, то йти далі, відвойовувати свої землі. Не те, що ми хочемо забрати якийсь шматок Росії, вимагати віддати нам Таганрог, Кубань або Курськ, які споконвіку були українськими територіями. Ні, потрібно тільки повернути назад ті території, які були до війни, які були законно нашими. Якщо це не виходить дипломатичним шляхом – воювати. Інакше що нам робити – чекати, поки хтось щось поверне? Цей конфлікт може затягнутися, як той же Карабах або Придністров'я. Такий регіон Україні не потрібен. Ні, тоді вже краще війна, ніж такий мир. Тож чинити опір і боротися, боротися до кінця.

Зважаючи на стан російської економіки і подальший її розвиток, я думаю, у Донбасу без підтримки вибору не буде, і крім України, Донбас нікому просто не потрібен, ніхто його не буде відбудовувати, ніхто його не буде годувати.

– Те, що там зараз відбувається з часу підписання Мінських угод, – це перемир'я чи це війна, що тліє? Як Ви це відчуваєте?

Руслан Боровик: Наразі ситуація загострюється, наш батальйон кинули під Зайцеве, у нас вже були втрати, причому серед тих, хто нас міняв, вже серед них є загиблі. Таке затишшя в будь-який момент може спалахнути у великих масштабах. Таке перемир'я, як зараз, буде в постійній напрузі. Війна – це великі гроші. Замість того, щоб розвивати економіку, соціальні проекти, все кидають на війну, і це може тривати роками.

Окрім того, це може спалахнути з новою силою, ніхто не знає з якою, можливо, тільки Путіну зрозуміло, на що він ще здатний. Потрібно щось вирішувати найближчим часом. Я не кажу, що це може вирішитися за рік, але на десятиліття це теж нікому не треба. Будь-яка країна в такій ситуації... Це можна спуститися до рівня Північної Кореї.

– Книга «АД 242» – це фактично фрагмент війни. Як Ви вважаєте, коли напишуть справжню історію цієї російсько-української війни за Донбасі? А найголовніше – чи будуть цю справжню історію колись вивчати в російських школах?

​Ірина Штогрін: Багато з тих, хто нас слухає, напевно, ніколи не думали, що Росія може воювати з Україною. Але це сталося. Тому цілком можливо, що і в Росії цю історію вивчатимуть. Журналістськими працями, працями хронікерів цієї війни вона, по суті, вже пишеться, вона існує. Інша справа, що скласти загальну картину – це велика праця, тому що потрібно вивчити все: де абсолютна брехня, де повна правда, де дуже багато різних позицій і поглядів на одну і ту ж подію, оцінок того, що відбувається. Мені дуже радісно, що в цій книзі, після того як я перебрала руками всі ці тексти, розклала їх по етапах (хлопці просто в різний час брали участь в обороні аеропорту), склалася загальна картина. Вийшло, що різні люди, які не знають один одного, які тільки тепер познайомилися, в своїх розповідях говорять одне і те саме. А значить, є якісь моменти, які об'єднують цю історію. І той, хто захоче, повністю збере цю картину, якою б трагічною вона не була.

Повний текст матеріалу – на сайті Російської служби Радіо Свобода