Журналістам важко перевіряти інформацію з окупованих територій ‒ медіа-експерт

«На Донбасі є шанс створити новий світ», «У «ДНР» відкрився перший форум СРСР» ‒ такими заголовками рясніють газети на окупованих територіях, де ЗМІ повністю контролюються «ДНР» та «ЛНР». Папір для друку сепаратистських газет постачають росіяни разом із так званими гумконвоями, налагодження обладнання для «Першого республіканського телеканалу» здійснюють росіяни, гості в студіях ‒ теж росіяни. Чи можна вірити ЗМІ, які сьогодні існують у Донецьку і Луганську ‒ обговорили у студії програми «Донбас. Реалії» із експертом з медіа-грамотності Центру медіа-реформ Тетяною Матичак та журналісткою Радіо Свобода Оленою Ремовською.

‒ Як можна перевірити достовірність інформації на окупованій території? Наскільки правдиву чи брехливу інформацію, наприклад, розповідає «Оплот ТВ»?

​Тетяна Матичак: Звичайно, для України перевірка інформації є проблематичним питанням, адже не всі українські телеканали та інтернет-сайти можуть собі дозволити відправляти кореспондентів на окуповані території. Відповідно, можливість перевірити інформацію на місці події зводиться на нуль. Сьогодні можна вірити лише тим засобам масової інформації, які мають своїх кореспондентів на окупованих територіях.

‒ Тетяно, Ви були одним із авторів підручника, присвяченого медіа-грамотності. Розкажіть, що означає це поняття, і як це допоможе людям вдосконалити свої знання про те, що відбувається?

Тетяна Матичак: Медіа-грамотність – це вміння дивитися телеканали, читати новини в інтернеті або в газетах і критично мислити, не сприймаючи все на віру. Наприклад, коли ми дивимося «Оплот ТВ», то повинні замислитися над тим, кому він належить, хто контролює цей канал, і кому вигідно, аби новини так чи інакше висвітлювались. Це стосується й інших телеканалів. Крім того, медіа-грамотність – це вміння перевіряти інформацію, шукати джерела інформації аби розуміти, можемо ми довіряти конкретному джерелу чи ні.

Сигнали ФМ-­каналів угруповання «ЛНР» дійшли до Сєвєродонецька (відео)

‒ Олено, Ви автор книги «Говорить Радіо Свобода». Розкажіть, як Радіо Свобода працювала під час Холодної війни і як працює нині?

Олена Ремовська: Потрібно розуміти, що ця книга зараз корисна не стільки як історична розвідка, скільки як інструкція до дій. З того, як працювали редакції іномовлення під час Холодної війни, можна почерпнути інформацію, як можна мовити зараз на території, непідконтрольній Україні.

Цікаво дізнатися, яким був зміст програм Радіо Свобода в часи, коли воно пробивало залізну завісу, що змушувало людей іти на такий ризик і слухати Радіо Свобода. Адже у ті часи ти міг стати об’єктом переслідування за те, що слухаєш заборонені програми. І нині мусить бути контент, цікавий людям на окупованих територіях. Перш за все, це інформація, яку вони не знають. У 70-80-х роках Радіо Свобода слухали, попри погану якість звуку, бо йшлося про політичних в’язнів, про арешти людей за політичними мотивами. Зрозуміло, що громадяни Радянського Союзу підозрювали, що таке відбувається, адже складно було про це не знати. Але ніяких деталей цих подій з радянської преси вони не могли отримати,а Радіо Свобода про це повідомляло.

Тому потрібно думати, який контент готувати для окупованої частини Донецької та Луганської областей, аби людина перемкнула «Оплот ТВ», «Новоросія ТВ» і подивилася українську програму.

‒ Чи можна сказати, що Україна використовує пропаганду у вигляді свого бачення ситуації на Донбасі?

​Тетяна Матичак: Складно казати про пропаганду, бо зазвичай під пропагандою розуміють саме державну. У Росії практично всі центральні телеканали контролюються державою: одні ‒ повністю, інші ‒ олігархами, які підконтрольні державі. Тому там і пропаганда цілеспрямована. В Україні державних телеканалів фактично немає. Навіть «Перший національний» став «Суспільним телебаченням». Відповідно, телеканали контролюються олігархами. Кожен з них доносить свою точку зору, як на відносини з Росією, так і на відносини між людьми в Україні. Утім, користуються вони тими самими технологіями. Якщо олігарх хоче, аби його новини дивилися, він буде закуповувати рейтингові шоу й платити великі гроші.

За статистикою, в Україні жоден центральний телеканал не є прибутковим. Відповідно, виникає запитання: для чого власники їх утримують? Саме для того, аби за допомогою цих телешоу залучати людей до роботи каналу, підвищувати рейтинг і таким чином підштовхувати до перегляду новин саме цього телеканалу.

​Олена Ремовська: Варто звернути увагу на те, що в Україні практикується досвід, коли новинні блоки вклинюють у перерві між телешоу. Окрім того, ми можемо не говорити про пропаганду з боку української сторони, але є вживання специфічної лексики. Медіа-моніторинги показують, що в новинах деяких центральних телеканалів є героїзація військових і при цьому повне ігнорування питань, які актуальні для окупованих територій. Можливо, це не пропаганда, але тоді це недопрацювання журналістів, які спотворюють картину дій.

‒ Наскільки у Радянському Союзі було припустимим, аби Радіо Свобода тоді вело пропаганду державних позицій?

Олена Ремовська: Це питання було актуальне протягом усього часу мовлення в Радянському Союзі, тому що штат української редакції Радіо Свобода, які і більшість інших редакцій, складався з представників діаспори або людей, яким вдавалося вирватись із Радянського Союзу. Вони вже мали певну політичну позицію стосовно того, що там відбувається. Я знаю напевно, що керівництво наголошувало на тому, аби утримувати свої політичні позиції, свої особисті історії за межами студії. Також була вимога до того, щоб розділяти інформаційний контент з виступами чи інтерв’ю аналітичних програм, зокрема і дисидентів.

Зрозуміло, що ці люди не могли подавати нейтральну позицію, вони зазнавали утисків на території Радянського Союзу. Якщо прискіпливо вивчати контент Радіо Свобода того часу, то можна сказати,що були зловживання. Але варто також зазначити, що протягом усього періоду мовлення були певні вимоги, зокрема, певні етичні стандарти, які моніторилися. Тому будь-які порушення мали наслідки. Було важливо дотримуватися балансу і не намагатися спотворювати дійсність. Спотворення дійсності ‒ це дуже грубе порушення. Утім, інколи виникали труднощі досягти цього балансу, оскільки сюжет про події практично ізольованої території робився з-за кордону. Тому проблеми були, але вони так чи інакше вирішувалися.

‒ Чи є шанс розірвати це порочне коло пропаганди, олігархів-медіа-власників та замовників, які не маркують свій матеріал словом «реклама»?

Олена Ремовська: Мені здається, що чесним журналістам треба залишатися чесними: наполегливо працювати, пам’ятати про вимоги, пам’ятати, що навіть твоя інтонація може відвернути глядача, якщо ти показуєш своє ставлення до тієї чи іншої ситуації. А державі потрібно працювати над тим, щоб технічно ми мали змогу мовити в тій частини Луганської й Донецької областей, які непідконтрольні Україні.

У Луганську зріс попит на книги про війну (відео)

Тетяна Матичак: Я думаю, що журналісти, які хотіли бути об’єктивними, наполягали на своїй позиції або, у випадку невдачі, звільнялися і створювали незалежні проекти, які існують за рахунок пожертв глядачів або за рахунок іноземних донорів з різних країн, щоб неможливо було звинуватити проект у тому, що він пропагує ідеї певної країни. Завжди є альтернатива, навіть якщо журналісту не дають говорити правду на тому телеканалі, де він працює, він завжди може створити щось своє.

Дарма олігархи кажуть, що дрібні ЗМІ ніхто не помічає. Насправді, зараз соціальні мережі стали настільки популярними, що через них можна просувати інформацію майже так само успішно, як і через телебачення. За результатами опитувань, серед джерел інформації, яким довіряють в Україні, після телебачення на другому місці знайомі та родичі. Вони і є користувачами соціальних мереж. Тобто, якщо лідери думок будуть просувати незалежні засоби масової інформації в соціальних мережах, люди із задоволенням будуть ділитися інформацією, і поширюватися вона буде безкоштовно.