«Ми тут – наче в капкані»: Новий Світ під контролем угруповання «ДНР»

Наталія Золотоноська

У Новому Світі, що нині – під контролем угруповання «ДНР», у гастрономі продають російську гуманітарну допомогу, у школі вивчають принади російської тайги, а в більшості родин хоча б один із членів сім’ї і далі отримує зарплату в гривнях.

Новий Світ – окуповане селище, розташоване за 40 кілометрів від Донецька. Під час обстрілів цієї території влітку 2014-го воно майже не постраждало. Натомість сусідні населені пункти обстрілювалися з важкої техніки. Сьогодні в Новому Світі працюють дитсадки, школи, установи й одна з найбільших в Україні теплоелектростанцій – Старобешівська.

Нещодавно на місцевому ринку в порядку денному відбулися зміни: відкрили обмін валют. За майже 62 роки існування в селищі ніколи не було обмінника, проте сьогодні в ньому нагальна потреба. Гривню вже ніде не приймають, а дві з половиною тисячі робітників ТЕС отримують зарплатню в українській валюті.

Пройшовши від базару через «п’ятачок» – місце стихійної торгівлі – опиняєшся в центрі Нового Світу. Клумби пофарбовані в жовто-блакитний, а на раді майорить триколор угруповання «ДНР». У центрі площі височіє пам’ятник Леніну.

«Нащо мені та Європа?»

До гастроному «Центральний» під’їхав бородатий чоловік на розбитій Toyota без бампера. Український прапор на номері заклеєний «республіканським»: так тут роблять усі місцеві патріоти. Водій виглядає років на тридцять. Він купує пачку цигарок «21 століття» з написом «Не для продажу в РФ».

– Це – гуманітарна допомога нам із Росії, – зауважує містянин.

– Але Ви ж їх купуєте?

– Не вся ж гуманітарка має бути безкоштовною. У Росії вони коштують 85 рублів, а у нас – 42. Нам по пільгових цінах везуть. Вдвічі дешевше. (В мережі я знайшла ціни на ці цигарки. В роздріб пачка коштує 65 рублів)

Чоловіка звуть Влад. Він пішов «добровольцем» в так звану «армію ДНР».

– Комусь же треба було захищати наш край?! – з гордістю каже бойовик.

Влад запрошує в гості на чай. На кухні висить велика пейзажна картина з написом «Італія».

– А Ви там були? – запитую в його дружини Ганни.

– Ні, та, мабуть, ніколи вже й не будемо, – зітхає вона й підігріває кашу їхньому піврічному синові.

З Владом вони почали зустрічатися після його повернення з армії.

– Він служив у Севастополі. Прийшов у білій ошатній формі. Такий красивий, мужній, – поринає в спогади жінка.

На кухню заходить Влад та радісно, майже криком: «Люба, вже починають в «ДНР» російські паспорти видавати! Треба нам в чергу вставати, щоб першими отримати».

– Російські? – перепитую.

– Не зовсім. «ДНРівського» зразка. Проте яка різниця?! Головне, що в Росію можна буде без проблем їздити.

– Але ж тільки в Росію, – більше ствердно, ніж запитально уточнюю.

– А мені більше нікуди й не треба. Нащо мені та Європа? Ти подивись, що нині там твориться. Одна Німеччина з тими біженцями чого варта.

Влад змінює тему, запитуючи мене: «А як там справи в «укропії?» Не дочекавшись відповіді, чоловік пропонує свій сценарій вирішення конфлікту на сході України: «Треба вже давно, щоб там зверху домовились. Зовнішній борг України складає 127 мільярдів. Нехай, якщо до «Новоросії» відійде південний схід, на нас повісять всі ці гроші. Щасливо житиме й «укропія», і ми. Потихеньку виплачуватимемо, Росія нам допоможе».

Утопічні ідеї чоловіка перериває голос, який лунує з інтернет-рації Zello, що встановлена на планшеті Влада. В Zello повідомляють про спокійну ситуацію в районах Донецька. Голос називає позивний Влада та каже: «Треба поговорити про серйозні речі!» Чоловік перепрошує та йде в іншу кімнату розмовляти.

«Тут робити нічого»

На «п’ятачку» у крамничці чоловік напідпитку розмовляє з продавчинею: «Всім страшно. Краще рота не розкривати. Ось невідомо, де пропав Стас...» – побачивши мене, одразу замовкає.

Недалеко від магазину стоїть машина з водою. Біля неї – черга з двадцяти людей. Кожному – по п’ять літрів безкоштовно. Поруч із людьми, які обговорюють останні новини, вирує війна. У цьому випадку – на дитячому майданчику. Місцеві хлопчаки з «автоматами» з гілок вигукують: «Ми на вас з «Градами» підемо... Нам потрібний снайпер».

Два маленькі «учасники війни» – Петрик та Сергій – навчаються в другому та четвертому класах. В обох мова навчання була українською, проте, цього навчального року все змінилося. Матір дітей розповідає, що на батьківських зборах вчителька сказала: «Ну ви ж розумієте, що книжок немає?! Напишемо звернення про зміну мови на російську – Росія книжками допоможе». «Ніби добровільно, але примусово», – знизує плечима Тетяна.

Нині у хлопчиків є нові книжки з усіх предметів. У рамках предмету «Навколишній світ» вони вивчають тайгу Росії та пам’ятки Москви, а в задачах з математики Іванов та Петров за яблука розраховуються рублями.

Повз майданчик проїжджає іномарка. «Тато наш їде з роботи! Побігли додому на обід!» – кричить Петрик брату.

За обідом подружжя розповідає про своїх дітей. Батько – Роман – високий брюнет із немалим животом (як він каже, це – «від нелегкого сімейного життя»). Тетяна – невисока худорлява жіночка. Коли діти вийшли з кухні, чоловік починає розповідати, що вони з дружиною вже більше десяти років займаються торгівлею. «Раніше товар закуповували в Харкові. Останній раз навесні, коли намагались проїхати через українські блокпости, мене ледь в тюрму не посадили. Почали приписувати допомогу терористам, – згадує чоловік. – Вимагали хабар чотири тисячі доларів! Їх було четверо: двоє «СБУшників» та двоє «мусорів». По тисячі кожному». Каже, що намагався пояснити: такі гроші ніде знайти в чужому місті. «То позич!» – за версією чоловіка, наполягали вони. Розповідає, що зміг позичити дві тисячі. «На двушці й зійшлись. Більше я в Харків не їздив. Надто це дорого та небезпечно».

Нині підприємці їздять на закупівлю до Ростова-на-Дону. На окупованій «ДНР» території ті, хто займаються торгівлею, можуть задекларувати товар лише на 50 тисяч рублів. Якщо вартість більша, то треба «розмитнювати». «Це й на 20 тисяч гривень взяти не можна. За соляру віддай, податки, як підприємець, заплати… Якщо ще розмитнити, то я працюватиму в мінус», – Роман згадує, що останній раз російські митники хотіли 50 тисяч рублів штрафу за проїзд без розмитнення. «І там, і там козлів вистачає», – махнув рукою містянин.

Згодом чоловік стає відвертішим. «Якщо чесно, то в «республіці», – з сарказмом в голосі говорить Роман, – робиться все так, щоб вижати якомога більше з людей, щоб хоч якісь гроші тут були». І додає через кілька секунд мовчання:

– Скажу тобі так: тут робити нічого!

– А чому ж не виїжджаєте? – запитую.

– На своєму автобусі ми виїхати не можемо, бо через українські блокпости заборонене переміщення вантажного транспорту. А через Росію теж ніяк. Якщо в’їдеш через Харків, то припишуть незаконний перетин кордону, бо штампу виїзду не буде. Попадуться нормальні митники – все обійдеться штрафом в 1800 гривень. Якщо ні – заберуть автобус. А без нього я ніяк працювати не зможу, – знову мовчання. – Ми тут – наче в капкані.

На кухню забігає Петрик, батько швидко змінює тему.

«Тільки почали гарно жити, так «республіку» створили»

По буднях близько 18-ї години у селище повертаються одразу сотні людей. Це поспішають додому робітники Старобешівської ТЕС, розташованої на околиці Нового Світу. ТЕС входить до складу ПАТ «Донбасенерго» – дочірньої компанії НАК «Енергетичні компанії України», мажоритарним акціонером якої є приватна «Енергоінвест Холдинг» (її пов’язують із колишнім народним депутатом Ігорем Гуменюком). Майже в кожній новосвітській родині щонайменше один член працює на електростанції.

Цього вечора серед натовпу один із чоловіків вирізняється серед інших. Він щось розповідає своєму напарникові українською, точніше, суржиком. Валерій родом із Центральної України. Йому за п’ятдесят, він уже зовсім сивий. На Донбасі він живе останні майже двадцять років.

«Мовної проблеми тут ніколи не було, проте, нині на блокпостах «ДНР» намагаюсь не розмовляти. Як кажуть: хто бережеться, того й сам Бог береже», – віджартовується чоловік. На ТЕС він працює все своє донбаське життя.

– Тут добре, платять гроші, проте за це я віддаю власне здоров’я.

У свої п’ятдесят з гаком чоловік переніс інсульт, має виразку та стерті хребтові диски.

– Мій брат там, на батьківщині, не має таких проблем, проте вони ледь зводять кінці з кінцями. Ми тут наче підписали договір з дияволом. Платять більше, однак живемо менше.

Вдома чоловік одразу хизується своїм маленьким телевізором.

– Оце в мене є мій канал – український, – чоловік вмикає «1+1». – У нас три телевізори вдома, але цей тільки на моєму показує. Тут же ловлять тільки російські та місцеві телеканали.

Валерій скаржиться, що по «Новоросії» (назва телеканалу угруповання «ДНР») показують лише новини про оперу, балет і всілякі концерти.

– У нас тут анархія повна: мiсцевi бандюки все тут вирішують, а по «тєлєку» ми танцюєм та співаєм, – обурюється Валерій та підпалює цигарку «Хортиця». – Поганий закон краще гарного беззаконня.

Чоловік розповідає, що на роботі всі, хто має вищу освіту, підтримують Україну: «Але проти сказати нiчого не можна, бо виведуть пiд дерево та пiдстрелять».

– Знаєш, що я все розказую, то маячня. Тобі треба пожити в нашій молодій «республіці» півроку, щоб зрозуміти мої слова. Хоча добре, що ти цього робити не будеш.

– Валеро, не треба, – перебиває дружина.

– А хіба ти не бачиш, куди ми рухаємось? – звертається до коханої на підвищених тонах. – На дно. Глибоко. Як кажуть: тільки почали ми гарно жити, так «республіку», ***, створили.

Викуривши ще одну «Хортицю», чоловік заспокоївся: «Не зважай на мої скарги. Пів-Донбасу розгатили, а у нас тут все поки що спокійно та майже стабільно, тому нам гріх жалітися. Ми тут, як у Швейцарії живемо. Все добре».