Російська опозиціонерка з дитиною вночі по снігу переповзли білорусько-український кордон

Ірина Калмикова – одна з чотирьох російських опозиційних активістів, звинувачених за статтею 212.1 Кримінального кодексу Росії – «Неодноразове порушення встановленого порядку організації або проведення зборів, мітингу, демонстрації, ходи чи пікетування». Ця стаття з'явилася в російському Кримінальному кодексі півтора роки тому. Відтоді обвинуваченими за нею стали чотири особи: окрім Калмикової, це опозиціонери Ільдар Дадін (відбуває трирічний термін у колонії), Марк Гальперін (справа на стадії слідства) і 75-річний Володимир Іонов (втік до України, оголошений в розшук російським судом). Чергове судове засідання у справі Ірини Калмикової мало відбутися у понеділок, 25 січня, але через те, що вона не з’явилася до суду, воно було перенесене на лютий. А вже у вівторок стало відомо, що Калмикова зі своїм неповнолітнім сином останні три місяці ховалася в Білорусі. Дізнавшись, що документи для її затримання ось-ось надійдуть до білоруських правоохоронних органів, Ірина з дитиною вночі, по заметах, в обхід офіційного пункту пропуску перетнула білорусько-український кордон і приїхала до Києва.

У кримінальній справі Ірини Калмикової, як нагадує сайт ovdinfo.org, п'ять епізодів: хода на М’ясницькій вулиці у Москві 5 грудня 2014 року, в річницю початку руху проти фальсифікації виборів, акція на підтримку Надії Савченко 26 січня 2015 року на Луб'янці, віче на Болотній площі 6 травня, в річницю зіткнень з поліцією, що стали підставою для «Болотної справи»; одиночний пікет з нагоди дня народження Надії Савченко 11 травня біля СІЗО «Матроська тиша» і акція на підтримку малого бізнесу 26 травня біля будівлі Мінекономрозвитку Росії.

Ще одне затримання, говорить Калмикова, – і поліція могла почати проти неї ще одне, вже друге кримінальне провадження. Чекати цього вона не стала й наприкінці жовтня 2015 року зібрала речі, взяла дитину і попрямувала до Мінська. Але, як виявилося, її пригоди тільки починалися.

– Якби я готувалася заздалегідь, у мене були б закордонні паспорти, у дитини були б документи. Я не готувалася. Я виходила за правду і не була готова до втечі. Я нічого поганого не робила – не вбивала, не стріляла.

– Ви ж були на підписці про невиїзд. Складно було тікати?

– Було дуже складно. Крім підписки, у мене неповнолітня дитина, і у мене практично не було грошей. До Білорусі я поїхала попутками, через BlaBlaCar, щоб квитки не купувати. Трапився водій, у якого машина зламалася. Він з мене і гроші взяв, і з речима висадив з дитиною вночі на трасі. Потім вже з іншим водієм ми добиралися. Грошей у мене вже не було, мені вислали, але вони не доходили. Ми ночували в Смоленську. Я половину речей викинула, комп'ютер свій, який я взяла з Москви, віддала водієві, доплатила йому грошей, і так ми доїхали до Білорусі. Комп'ютер і скільки було грошей – мені прислали люди 5000 рублів – все це я віддала. Потім мені ще тисячу прислали, щоб погодувати дитину. І коли ми під'їхали до кордону, водій сказав: «А за «зелену карту» хто буде платити?» (тимчасова автомобільна страховка для поїздок за кордон – ред.) І він у мене ще 800 рублів забрав за «зелену карту», а на решту 200 я купила дитині якусь шаурму. І все, більше грошей у мене не залишилося. Тільки дріб’язок. Потім, щоправда, мені знайомі ще 5000 вислали.

– А як Ви потім добиралися до України? У російських і білоруських прикордонників повинен бути добре налагоджений обмін інформацією, а Ви – на підписці про невиїзд.

– Нема у них спільних баз даних. Мене випускали легко, зате не випускали дитину. Їй 16 жовтня виповнилося 14 років, а паспорта не було (за російськими законами паспорт видається громадянину після досягнення 14-річного віку – ред.) Ми не могли отримати паспорт в Росії, тому що я прописана в Когалимі, а в Москві перебувала на підписці. Та й таких грошей, щоб їхати в Когалим, у мене не було. Ми поїхали на поїзді до Києва, нас зсадили з поїзда білоруські прикордонники і підказали – піти в посольство Росії в Мінську і подати документи на паспорт. Мовляв, поки сюди в Білорусь дійде запит про те, що ви в розшуку, якраз встигнете.

Я приїхала до посольства, взяли з мене 7000 рублів консульського збору і замість паспорта стали робити якесь «підтвердження російського громадянства», хоча у сина в свідоцтві про народження було написано, що він громадянин Росії. Вони сказали, що за два тижні зроблять це підтвердження, а потім, за місяць, – паспорт. Я благала, говорила, що мені треба поспішати, що у мене сестра хворіє, що дитині в школу треба, усілякі причини придумувала. Але вони наполегливо відмовлялися, казали, що прискореної процедури у них немає. Минуло 3 місяці, не знаю, можливо, вони навмисне затягували, але вони не те що паспорт, навіть цього «підтвердження громадянства» не зробили.

Ірина Калмикова з сином у Мінську

– Усі ці три місяці Ви провели в Білорусі, і Вас ніхто не намагався розшукати і заарештувати?

– Уже наприкінці цих трьох місяців мені адвокат мій повідомив, що вони (російські правоохоронні органи – ред.) дізналися, де я виїхала з Росії, і надіслали офіційний запит, чи в'їжджала я до Білорусі, щоб заарештувати мене. Вони розшукували мене по Росії, у мами в Когалимі, скрізь, але не в Білорусі. А коли вони дізналися, де я проїхала російський кордон, стали розшукувати в Білорусі, і тоді я зрозуміла, що треба тікати далі.

– Зараз кінець січня, якого числа Ви виїхали з Росії, через який час вони схаменулися?

– 26 жовтня.

– І всі ці три місяці російська влада ніяк Вас дістати в Білорусі не намагалася?

– Ні. Вони не знали, де я. Вони знали вже в самому кінці, але поки бюрократична машина діяла, я вже поїхала.

– А в Росії хтось із ваших соратників і друзів знав, що ви в Білорусі?

– Так, звичайно, вони допомагали мені грошима, мені ж потрібно було харчуватися, знімати квартиру, на роботу я влаштуватися не могла. Мені допомагали дуже сильно і білоруські правозахисники, я не буду називати прізвища, бо вони там теж всі бояться. Але вони мені дуже сильно допомагали. Потім з фонду Навального і Ходорковського виділили 100 тисяч, вони пішли на дорогу і на все інше.

– Після того, як Ви опинилися на території України, у Вас з'явилося відчуття скинутого з плечей вантажу, про який часто говорять політичні біженці?

– Поки у мене такого відчуття не з'явилося. Все-таки ми не спали дві доби, по заметах лазили. Це було і страшно, і холодно.

– Ви пішки переходили кордон?

– Так, пішки.

– Через офіційний прикордонний пункт?

– Ні, ми пролізли, знайшли місце, де близько одне до одного два села, українське і білоруське. І переповзли. Ніч, мороз. Ми вибрали не найкращий час, коли там могли бути прикордонники, але їх не було, вони там, по-моєму, взагалі не стоять.

– Тобто фактично одне село, розділене білорусько-українським кордоном?

– Так. Підказали нам, купили ми цю інформацію, що є таке село. Тому я і не свічуся поки, нікуди не виходжу, поки не вирішимо питання, як подавати на притулок.

– Вас не лякає той факт, що українська влада досить насторожено зараз ставиться до будь-яких біженців з Росії, в тому числі, й тих, хто тікає від політичних переслідувань?

– Так, дуже рідко дають нашим, росіянам, притулок. По-друге, тут дуже багато наших ефесбешників, я боюся стати другим Развозжаєвим (Леонід Развозжаєв був викрадений ФСБ на території України у 2012 році й тепер відбуває тюремний термін в Росії – ред.)

– Ну, історія з Развозжаєвим все-таки була зовсім в інші часи, ще за Януковича.

– Так, але феесбешники, які тут працювали, залишилися, мене дуже багато про це попереджають.

– Якщо повернутися до вашої російської історії, чому саме ви, начебто пересічні громадські активісти, Іонов, Гальперін, Дадін, потрапили під цю нову статтю? Чому саме ви?

– Я вам поясню. Вибирали, я думаю, найактивніших, які вже не бояться, яким було все одно – затримають, а вони знову виходять. Для чого? Щоб показати іншим, що нічого виходити, щоб залякати. Щоб не виходили. Я думаю, що Путінська влада все-таки більше боїться простого народу, людей, які виходять і перестали боятися.

– Можливо, плакати, з якими Ви виходили, здавалися їм надто радикальними? «Смерть кремлівським окупантам!», «Путін і його банда вбивають»?

– Ну, ми збиралися з різними плакатами, у мене дійсно були радикальні плакати, з плакатом «Путін і його банда вбивають» мене забирали два рази за один день. Але я писала і на підтримку Савченко, і про те, що в Росії крадуть, і про боротьбу з їжею, коли в Росії мільйони тих, хто голодує. Теми у мене були абсолютно різні, навіть якщо взяти затримання, які увійшли потім до кримінальної справи, наприклад, епізод з пікетом на захист прав підприємців.

Один із цілої низки одиночних пікетів у центрі столиці Росії. Москва, 19 квітня 2015 року

– Чи будете Ви якось намагатися допомагати російським політв'язням, перебуваючи за межами Росії?

– Звичайно, де б я не перебувала, я буду 6-го числа підтримувати акцію на підтримку в'язнів Болотної, тому що хлопці сидять ні за що. Не виходити і мовчати я не можу. Я прекрасно розумію, що люди дивляться телевізор, вони просто ошукані, і їм потрібно розкривати очі, щоб змінити всю цю систему. А це дуже складно, тому я буду обов'язково виходити і підтримувати.

– Якщо політична ситуація в Росії зміниться, Ви готові повернутися? Чи бажання вже немає?

– Ні, я не можу говорити, що я не повернуся, у мене там мати, вона інвалід першої групи, зараз вона там із братом. Я ж хочу до своєї матері. Я готова повернутися, але тільки в тому випадку, коли мене припинять переслідувати, це найважливіше. І наводити порядок. Тікати від безладу легко, наводити порядок важко, правильно?

Повний текст матеріалу – на сайті Російської редакції Радіо Свобода