Рубрика «Точка зору»
З легкої руки Володимира Путіна радянська історія знову ожила на форумах його прихильників, на сторінках російських газет і на інтернет-форумах. Чому Ленін заклав бомбу під Росію, відстоявши ідею Радянського Союзу як об'єднання рівноправних республік? Або ось Донбас віддали Україні, виходячи виключно з логіки збільшення кількості пролетаріату. Невже більшовицькі вожді не розуміли, яку погану послугу вони роблять співвітчизникам і нащадкам? Словом, яка маячня!
Жодної хвилини не сумніваючись, що політичний геній Володимира Путіна перевершує політичні здібності Леніна, все ж спробую виступити адвокатом диявола. Все ж Володимир Ілліч діяв не в настільки сприятливих обставинах, в яких доводиться керувати країною Володимиру Володимировичу. Простіше кажучи, він не користувався такою загальнонародною підтримкою. Тобто потім, звичайно, користувався – та такою, що з Мавзолею не витягнути. Але для того, щоб цю підтримку завоювати, потрібно було спочатку завоювати країну. Не в переносному сенсі – шляхом підвищення зарплат і пенсій та розповіді про успіхи влади на НТВ, а в самому що не є прямому – шляхом перемоги у громадянській війні.
Ця громадянська війна була аж ніяк не тільки війною між росіянами – «червоними» і «білими». Це була ще й війна «червоних» і «білих» проти прихильників національної державності на околицях імперії. Власне, саме завдяки цій обставині більшовики, в результаті, і виграли громадянську війну, бо могли запропонувати частині населення околиць нову привабливу ідею «пролетарського інтернаціоналізму» і боротьби з буржуями, які завжди – експлуататори. Так, більшовики пропонували розореній країні великі потрясіння, а білогвардійці – як і раніше велику Росію. Здавалося б, вибір очевидний – але тільки не для тих, хто бачив у краху імперії шанс на звільнення власних народів. Якби патріоти Росії були здатні реалістичніше подивитися на її майбутнє, Юденич вже в 1919 році звільнив би Петроград, і Ленін разом з Троцьким і Сталіним так і залишився б страшним епізодом російської історії, невдахою диктатором-царевбивцею. Але реалістом не був Юденич, реалістами виявилися більшовики, які визнавали незалежність «відпадаючих» околиць або проголошували на їхніх територіях формально самостійні – але керовані з єдиного партійного центру – радянські республіки.
Перемога у громадянській війні означала перемогу над мільйонами людей, що бажали національної свободи. Ці люди зовсім не завжди належали до «експлуататорських класів». Українська державність в 1918 році була проголошена Центральною Радою, тобто все тими ж Радами, в яких більшовики виявилися в меншості. Те, що державність зберігається – тільки «хороша», «народна», «небуржуазна» – і було ленінською відповіддю на найбільш непростий політичний виклик того часу. Ленін діяв у точній відповідності з власними поглядами, за три роки до Жовтневого перевороту викладеними у статті «Про право націй на самовизначення». На відміну від багатьох своїх соратників, він беззастережно визнавав це право, але... наполягав на «єдності пролетарської боротьби».
Союзні республіки формально, звичайно, існували, але їхніми реальними керівниками були ЦК республіканських компартій, які повністю і беззастережно підкорялися ЦК у Москві. Ці дуті «держави» не могли обрати ні власного першого секретаря ЦК, ні главу республіки або її уряду – ні-ко-го! І так по всій вертикалі. Усе ж демократичний централізм – це демократичний централізм, і в цьому сенсі Україна чи Грузія нічим не відрізнялися від Брянської або Тульської областей. Єдиний за всю історію випадок непокори республіканської парторганізації рішенням Москви зафіксований в червні 1953 року, коли пленум ЦК компартії Білорусі відмовився обрати першим секретарем рекомендованого Москвою Михайла Зимяніна. Однак, це така легенда. Насправді саме в дні проведення пленуму в Москві був заарештований покровитель Зимяніна Лаврентій Берія, і білорусам просто веліли переголосувати.
Дискусія Леніна і Сталіна про те, чи включати окуповані більшовиками околиці до складу Радянської Росії або перетворювати їх на «рівноправні республіки» – це суперечка солоного з кислим. Творцям нової імперії і в голову не приходило, що може виникнути ситуація, за якої партію заборонять, а держава залишиться. Так, після загибелі Російської імперії єдиним стрижнем, на якому трималася її державність, була Комуністична партія. Ну і КДБ, звичайно, як же без нього, Володимире Володимировичу! І хіба варто дивуватися, що з дня заборони КПРС до дня остаточного і безповоротного краху Радянського Союзу минуло всього чотири недовгих місяці. Тож якщо ви дійсно переконаний шовініст й імперіаліст, то не варто так вже дорікати Леніну, який подарував Російській імперії цілих сім десятиліть анабіозу. Так, ціною краху самої російської цивілізації, усього того, що було її змістом до 1917-го. Але – сім десятиліть. Для загиблої імперії це багато. Дуже багато.
А тепер давайте поставимо собі питання: на чому будується сучасна держава, Росія Путіна? Де її стрижень? Можливо, це особистий авторитет глави держави, але що буде, якщо авторитет зменшиться або глава зміниться? Можливо, це, не побоюся сказати, «Єдина Росія»? Або Загальноросійський народний фронт? Вже смішно.
Сучасна російська держава існує за рахунок одного-єдиного механізму управління – перерозподілу ресурсів від регіонів-донорів до дотаційних регіонів, яких в країні вже ледь не вісім десятків. Це проста схема. Чечню ж не просто «відвоювали», не просто віддали Кадирову – її ще й утримують. Утримують за рахунок того ж Татарстану або Тюменської області, яким, однак, залишають достатньо коштів для існування нарівні з іншими регіонами.
У Радянському Союзі в останні десятиліття його існування теж було так. А от коли гроші закінчилися, коли союзний центр став ні до чого, коли його стали називати «16-ою республікою», ненажерливою і безглуздою, – ось тоді, тільки тоді заговорили і про окупацію країн Балтії, і про право союзних республік на самовизначення, і про інші можливості, про які в період більшовицької диктатури страшно було навіть подумати, не те що про це заговорити.
З Російською Федерацією, яка залишається просто перейменованою РРФСР, може відбутися щось схоже. І тоді несподівано виявиться, що центр не виконує основні статті підзабутого поки що Федеративного договору, а Татарстан його взагалі не підписував, а конституційні зміни в республіках ухвалювалися під тиском і не відповідають... Володимир Володимирович, здається, не зрозумів найголовнішого у творчій спадщині Володимира Ілліча: поки ти керуєш країною залізною рукою диктатора, абсолютно не важливо, що написано у тебе в Конституції.
А коли хватка слабне і виникає бажання розійтися, то механізм для виконання цього бажання обов'язково знаходиться.
Віталій Портников – журналіст і політичний коментатор, оглядач Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
Оригінал матеріалу – на сайті Російської редакції Радіо Свобода