Українці почули про лемків завдяки їхній культурі: лемківські пісні вже понад два десятиліття співає Тарас Чубай, чудову колядку «Народився Бог на санях» на вірші лемківського поета Богдана-Ігоря Антонича написав Василь Жданкін, лемківська жалобна пісня «Плине кача» стала реквіємом за загиблими на Майдані. Про свою любов до лемківської пісні говорить переможниця співочого конкурсу «Голос країни» Христина Соловій, що перемогла з піснею «Горе долом», але більше про лемків український загал після цього так і не дізнався. Чому і що про лемків мали б знати українці? Про це говоримо з Романом Кабачієм, істориком і журналістом, автором книжки «Вигнані на степи» про депортацію українців з Польщі на південь України.
Роман Кабачій
– Після депортації лемків, яка відбулася (перша – при «обміні населенням», у 1944-46 роках, а потім – внутрішньо польська акція «Вісла»), у них фактично заборонено було говорити. Тобто, як Україна «возз’єдналася» з Росією, так само писали в енциклопедіях про «возз’єднання» лемків із українським народом. От вони приїхали, депортовані, «возз’єдналися» і на тому все, кінець.
Тобто, тут причина в тому, що в радянські часи не можна було говорити. Інше те, що так, насправді більшість лемків, де б вони не були розселені, а це фактично дуже широкий ареал, 17 областей України, приймало переселенців із Польщі.
То згодом вони повтікали в галицькі області й живуть переважно на півдні Львівської, на півночі Франківської, на півдні Тернопільської областей, там, де більш-менш ландшафт нагадує Лемківщину. І там про них дуже добре знають, більше того, щодо них існують негативні стереотипи. Мовляв, «переселенці приїхали, сіли на голову». Лемків не дуже розуміли через їхній діалект, і тому з них насміхалися. Також як переселенці вони були бідні люди. Тобто, на Західній Україні про них, в Галичині передовсім, дуже добре знають.
Проблема з тим, що частина лемків бере участь у русинському проекті. Тобто створення четвертого східнослов’янського народу. І це вже деяким українцям може не подобатись. Натомість зараз ви дійсно праві: стереотипи розвертаються більш в позитивну сторону, по-друге, самі лемки, на відміну від середньої групи українських горян, бойків, люблять про себе говорити, так само, як люблять говорити про себе гуцули.
– Значна частина їх потрапила на Донбас, і звідти вони знову мусили втікати. Наскільки велика частина лемків опинилася на Донбасі?
– Лемків і бойків не так багато було. Але, я так розумію, що сформувались окремі села, в більшості це були колишні німецькі колонії, в яких перед тим німців виселили в Казахстан. І там вони складали більшість.
Луганські лемки почали про себе досить активно заявляти в останні роки
Наприклад, село Переможне під Луганськом, яке фактично зараз розбомблене, і більшість населення втекла на Тернопільщину передовсім. Луганські лемки почали про себе досить активно заявляти в останні роки, особливо коли там були ще за Ющенка проукраїнські губернатори. Почали проводити ватри, їхні традиційні фестивалі. Наразі цей процес перервано. Тому що більшість сіл, де розселено лемків, потрапили під окуповані території.
Загалом із тих українців, яких переселили, а це 488 тисяч осіб, з земель прикордоння, лемків було десь 70 тисяч, лемків з Польщі. Тому що є інші лемки, з південної Словаччини. Це було десь дві третини населення Лемківщини. Тобто, решту депортували вже під час акції «Вісла» на захід Польщі. В більшості вони живуть зараз у Вроцлавському і Зеленогорському воєводствах Польщі.
– У лемків досить складна ідентифікація, відповідно, в українців складне ставлення до них. Лемків називають русинами, русини створюють окрему націю і так далі. Також ми чуємо про те, що вони звинувачують українців у російських гріхах, говорять, що от росіяни заперечують існування українського народу, а ви заперечуєте існування русинського народу. Як до цього всього ставитися?
– Я особисто ставлюся в руслі української науки, вважаючи лемків третьою етнографічною групою українських горян, поруч із гуцулами і бойками. Питання в тому, що лемки були найдалі на захід висунутою групою, при тому, що проживали в такому географічному клині між словаками і поляками. І до них, скажімо так, українська ідентифікація доходила найдовше. І, звісно, коли лемки, які проживали ближче до Кракова, – а потім їх депортували на захід Польщі – їм тепер ближче до Берліна, ніж до України, то й дуже важко уявляти, який зв’язок із Києвом там чи Львовом, наприклад.
Чи буде вдалим цей проект, ми подивимось. Тому що створити цей окремий русинський народ досить важко з об’єктивних причин. Тому що самі лемки живуть у розпорошенні, на сході Словаччини вони існують під назвою руснаки, і назву лемки вони фактично не знають. Мій дядько, який був словацьким русином, говорив про депортацію польських лемків так: «поляки депортували поляків».
Немає якогось взаємозв’язку між основними групами цього етносу, по-нашому етнографічної групи, яка би відчувала суспільність
Тобто для нього не було такої прив’язаності. Ну деякі говорять «наші люди». Тобто немає такого якогось взаємозв’язку між основними групами цього етносу, по-нашому етнографічної групи, яка би відчувала суспільність. Ті люди, які намагаються на основі Закарпаття сформувати цей русинський народ, – там історична Лемківщина захоплює лише кавалочок в Переченському і Великоберезнянському районі – і насадити лемківський діалект, як основу цілого діалекту русинів загалом, то теж видається дуже штучним. Тому, як на мене, не бачу потреби у створенні окремого русинського народу, а лемківського, як його осердя.
– Україна так і не визнала факту депортації лемків, чи лемків та українців, з Польщі, вони не отримали якогось спеціального статусу. До останнього часу цього статусу не мали і кримські татари. Цікаво, як саме лемківська пісня «Ой верше мій верше» в інтерпретації Квітки Цісик принесла одну з перших важливих перемог кримськотатарській співачці Джамалі. Тоді було чутно, як перегукується той біль депортації одного народу, пов’язаного з Україною, із другим народом, пов’язаним з Україною. Чи Ви бачите в майбутньому лемківського питання, що оцим визнанням, можливо, українці щось нового дізнаються про себе?
– Україна, звісно, мусить визнати факт депортації. Тим більше, що насправді під «угодою про обмін населенням» комуністичного уряду Польщі і тодішнього уряду Радянської України стояв підпис українського уряду. Тобто, Москва, примусивши Радянський Київ підписати цей документ, фактично частково скинула теж відповідальність на нас.
Постійно відтягується визнання депортації, натомість, воно мусить відбутися
Постійно відтягується визнання депортації, натомість, воно мусить відбутися. Це потрібно Україні і в політичному плані, оскільки ми, визнавши факт того, що викинули з України поляків, депортували в Україну етнічних українців з Польщі, так само ми можемо потім більше вимагати від Польщі, яка провела так само акцію «Вісла», яка відбулася вже після цього «обміну населенням». Тому що в більшості зараз ототожнюють акцію «Вісла» і виселення в Україну – це не те саме. Акція «Вісла» уже була пізніше. Таким чином, стане більше відомо історичних фактів про виселення в Україну, яке сталося в 1944-46 роках.