(Рубрика «Точка зору»)
Суперечки про «братерство» або «небратерство» білоруського, українського і російського народів ідуть спрадавна і закінчаться, напевно, нескоро. Нинішній конфлікт між Україною і Росією надав їм нечуваної досі гостроти. Ось недавно на просторах українського і російського інтернету вирували дебати, породжені постом російської активістки Ольги Романової, яка, спробувавши української ковбаси, розчулилася і написала «Ми все ж єдиний народ». Ну і понеслося.
Але нехай пробачать мені учасники цих гарячих суперечок з обох сторін, мені вони здаються трохи безглуздими. Безглуздими тому, що обидві сторони дивним чином за замовчуванням виходять з, м'яко кажучи, старомодного, а менш м'яко – примітивного уявлення про націю.
Ну, по-перше, про метафорику. Що означають звороти «єдиний народ», «народи-брати»? Який же єдиний, якщо принаймні значною своєю частиною говорить іншою мовою, які такі брати – а хто тато, а хто мати? Якщо відкинути патетику, це означає всього лише те, що народи дуже близькі.
Дивним чином обидві сторони суперечки розглядають людей, як породи худоби. Якщо росіяни, скажімо, «корови» і українці – «корови», то їм обом судилося і справедливо жити в одному «хліві», пастися в одному «стаді».
Зрозуміло, що суперечка – не про академічну антропологію, а саме про ці однакові політичні висновки, які роблять диспутанти з обох сторін. Ми близькі (один народ, брати) – кажуть росіяни, маючи на увазі висновок, що й жити повинні в одній державі. Ніякі ми не близькі, ніколи не будемо братами – відповідають українці, не бажаючи втрачати свою державність, тому що по суті погоджуються з логікою: близькі народи – одна держава.
Тим часом, люди – не бидло, і нації – не хліви і не стада.
Політична карикатура Олексія Кустовського
Торік виповнилося 240 років з початку американської війни за незалежність. Війна почалася в 1775 році, тривало 8 років, забрала десятки тисяч життів, що дуже багато, особливо для тодішніх американських колоній, де тоді проживало всього 3 мільйони поселенців.
Але хто тоді повстав проти кого? Британська колонізація Північної Америки відраховується від рейсу корабля «Мейфлавер», який відплив від англійських берегів у 1620 році. Від початку колонізації до повстання пройшло всього 155 років. Зовсім небагато поколінь відділяла солдатів повстанської армії Джорджа Вашингтона від їхніх англійських предків. З погляду англійців кінця 18-го століття повстанці були просто такими ж англійцями, як вони, чиї предки просто колись перепливли океан.
Мова і в цих, і в тих була одна, конфесії, до яких вони належали, – однакові або дуже схожі. Культура? Ну політична журналістика, газети, розвивалися в американських колоніях досить бурхливо, але слава Уїтмена і По, Фолкнера і Хемінгуея була ще далеко попереду. Що переважно селянська громада поселенців могла в сенсі високої культури протиставити потужній традиції Шекспіра і Свіфта? Та тоді нічого особливо. Та й не протиставляла – це була і їхня культура.
Напевно, найзатятіші адепти теорії триєдиності білорусів, українців і росіян погодяться з тим, що між тодішніми американцями і англійцями відмінностей було ще менше, ніж між трьома східнослов'янськими народами. Американці були безперечними нащадками англійців, мова була одна, віра одна, до початку повстання 1775 року американці жодного дня не жили не під владою Лондона, культура метрополії тоді була в північноамериканських колоніях домінуючою.
То один був народ? Ну так, в якомусь сенсі і так можна сказати, за вказаними критеріями близькості. Брати були? Якщо ця метафора має якийсь раціональний сенс, то так – брати.
Ну і що? Нічого. Підняли повстання, отримали підтримку від ворожих Великобританії Франції та Іспанії, воювали 8 років, нарешті, Лондон визнав очевидне: нова держава «братів» відбулася, і підписав мир та її визнання.
Потім, у 1812 році, ще повоювали, англійці навіть спалили нову столицю США Вашингтон, але це вже був конфлікт між суверенними державами.
Ну а далі... Багато чого було далі, але ніяких прагнень відновити державну єдність дійсно близьких народів не спостерігалося. І близькість та через кілька років і проявилася, нинішні США і Великобританія – найближчі союзники, і ця політична та економічна близькість ґрунтується не в останню чергу і на культурній, етнічної та мовної близькості, яка є зараз і яка була і в роки війни за незалежність, коли американські повстанці й англійські солдати сходилися в смертельній сутичці.
Це не єдиний приклад, коли близькі народи йшли різними державними шляхами. Хто був ударною силою повстань іспанських колоній проти влади Мадрида? Креоли, нащадки іспанців, які перетинали океан. Один народ, словом, брати. І живуть собі їхні нащадки вже як мінімум два століття, і особливо під крило матінки-Іспанії не просяться.
Класик націології Ернст Ренан писав, що нація – це не спільна мова, не спільна кров, навіть не спільна культура – це спільна доля. Обрали жителі колишніх американських колоній окрему від Великобританії долю – і ніяка близькість, реальна, справжня близькість їхню єдність з англійцями не втримала.
Так і в суперечках про білорусів і росіян, українців і росіян мені особисто безглуздим здається наполегливо заперечувати близькість, хоча на кожен прояв близькості набереться добрий стос відмінностей. Куди більш розумною й історично обґрунтованою виглядає відповідь: ну так, близькі, і що з цього випливає? А в державному сенсі це не означає нічого.
Юрій Дракахруст – оглядач Білоруської редакції Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Оригінал матеріалу – на сайті Білоруської редакції Радіо Свобода
На цю ж тему:
|
|