Саме культурний кордон визначає територію держави – Каша Сальцова

Держава має знайти спосіб цивілізовано порозумітися з власниками ФМ-радіостанцій, аби ті активніше популяризували в ефірі український культурний продукт. Про це в інтерв’ю Радіо Свобода сказала вокаліст гурту «Крихітка» Каша Сальцова. На її думку, треба не забороняти, а заохочувати власників радіостанцій спільно творити новий культурний простір України.

Олена Ремовська: Треба позбавляти ліцензій українські ФМ-радіостанції, на яких не звучать пісні українською мовою – таку заяву вже в новому році зробив міністр культури В’ячеслав Кириленко.

Ви – український виконавець і виконуєте пісні українською мовою. Нам цікаво, що Ви думаєте про цю ініціативу міністра?

Каша Сальцова

– Я думаю, що наш міністр хибно займає свою посаду. І це не лише моя думка, але й всього мистецького, культурного середовища, я так розумію. Тому що прокидатися раз на рік, як бабак, і звіщувати про те, що ми комусь щось заборонимо і закриємо, – це якраз зразок радянської поведінки, від якої ми хотіли б якомога далі піти у культурному просторі і в культурній політиці.

Я взагалі вважаю, що політика заборон хибна, це – марнування державного ресурсу. Тож я проти того, щоб забороняти, і за впровадження заохочень тим, хто буде підтримувати український культурний простір.

– В якому вигляді це заохочення може існувати?

– Мені здається, що взагалі потрібно провести круглий стіл радійників. Я знаю, що вони, напевне, відбувалися і раніше, але вони були в наказовому способі: от ви, мовляв, не поставите, ми вас покараємо, ліцензію заберемо, скоротимо час, рекламний час, будемо «викручувати руки». Я не думаю, що з приватним бізнесом так можна вести розмови. Я гадаю, що до них потрібно донести необхідність того, що ми разом творимо новий культурний простір, який насправді є найважливішим, тому що саме культурний кордон визначає територію держави.

– Вже все-таки і Майдан відбувся, тривають бойові дії на сході. Чому так склалося, що й досі у власників радіостанцій, в менеджерів немає розуміння того, що треба цей спільний культурний продукт творити?

– Вони – звичайні люди, вони (власники радіостанцій – ред.) не є державотворцями. І в більшості населення немає концепції нової України в головах, а чого вже чекати від бізнесменів, яким російські виконавці можуть заносити кошти, на телеканалах, наприклад, сплачувати ефіри? Або якщо у них є стале уявлення про свій формат, і вони знають, що це формула успіху – ретро-пісні радянського періоду, 1990-х, наприклад, всякі групи «Комбінація», вони вже на це поставили, вони бачать, що це вирішує їхні проблеми. Заробляють вони раз на чотири роки на політичних кампаніях і, наприклад, належать російським власникам. Навіщо їм брати участь у розбудові нашого культурного простору? Мені здається, що просто потрібно донести до них недоцільність такої поведінки у перспективі.

У нас взагалі вся країна думає про коротку перспективу: от прямо зараз дайте мені щось, а там за 100 років, за 50 неважливо, що буде. І відсутність такого перспективного мислення на роки і визначає їхню мотивацію, мабуть.

Тому мені здається, що це тривалий процес. Це не можна вирішити одним законом або одною забороною, або одним заохоченням.

– Але ж громадянство власника радіостанції не зміниться. Чому раптом людині з Росії вирішувати долучитися до розбудови українського культурного продукту?

– Справа не в громадянстві. Насправді я знаю дуже багато людей, у яких є громадянство Росії, які беруть безпосередню участь у розбудові України. Я також росіянка. Хоча у мене, звісно, українське громадянство і все моє життя пов’язане з Україною. Справа не зовсім у цьому.

Справа в тому, що не всі люди асоціюють себе з країною, і зовсім не всі люди асоціюють себе з державою. Ми можемо вийти на вулиці і побачити людей, яким набридли розмови про війну, які хочуть запускати феєрверки у новорічну ніч, яким в принципі оце ваше все… в телебаченні відбувається АТО.

Майдан, до речі, не відбувся – він ще триває все-таки, я гадаю. І ще не один рік буде тривати у формі боротьби з корупцією. Вони не асоціюють, можливо, свої інтереси з державними інтересами. А тим більше з народними інтересами. Я все ж таки думаю, що це різні речі.

– На законодавчому рівні в Україні закріплена квота на представлення українського продукту в ефірі на телеканалах, на радіостанціях. (Згідно з законом про телебачення і радіомовлення, «у радіопрограмах музичні твори українських авторів і виконавців повинні становити не менше 50 відсотків загального щотижневого обсягу мовлення»). Наскільки ця квота виконується? Чи це взагалі – механізм для того, щоб український продукт в ефірі українських телеканалів і радіостанцій був?

– В цьому плані моя думка змінилася. Тому що раніше я була проти квотування, покладаючись на добру волю власників радіостанцій. Потім, коли я зрозуміла, що ні, там все ж таки чисто політичний, бізнесовий момент, я зрозуміла, що нам необхідно, напевне, піти шляхом Польщі, де у польських виконавців закріплена квота.

І це має бути не так, як у нас, – дуже розмито, дуже неконкретно. Як ви знаєте, українським продуктом в ефірі вважається розмова двох україномовних ведучих, українським продуктом в ефірі вважаються пісні, що виконуються артистами, що мають знання народного артиста України. А це – дуже багато наших колег із Росії і російськомовні пісні у тому числі. (Крім того, що це звання певний час роздавалося направо і наліво).

Тобто, мені здається, що якщо ми закріпимо квотування, як зараз Нацрада думає про це, тобто 25% саме україномовних пісень, музичного продукту, то це буде всім нам на користь.

– А як Ви ставитеся до аргументу, який озвучувався свого часу у Партії регіонів, коли вони намагалися цю квоту скоротити, що треба таким чином стимулювати українських артистів виготовляти якісний продукт, бо його немає?

– Ви зараз як червоним прапорцем переді мною махнули. Український якісний музичний продукт – я так люблю це словосполучення насправді. Щоб український артист творив конкурентоздатний, схожий на західний, продукт, то йому потрібна економіка держави, потрібні люди, які будуть скачувати музику, платити за неї, купувати квитки на їхні концерти, тому що виготовляти музику коштує щось. Якщо ти хочеш залучити класного відеооператора, класного арт-директора до свого відео, записати хороший звук, тобі потрібно платити хороші гроші хорошим людям. Якщо немає економіки в держави, якщо люди не інвестують щовихідних на квитки на концерти улюблених виконавців, не буде на що створювати якісний продукт.

У тому числі всім відомо, що дуже довго організації колективного управління авторськими правами просто грабували бюджет, тому що ті невеличкі кошти, які туди заводилися радіостанціями (вони щось мають платити за ефіри, роялті так звані, «публічка» тощо) або заклади громадського харчування, наприклад, заходили в якісь такі організації, а потім кралися. І, наскільки я знаю, 6 мільйонів гривень щороку кралося впродовж багатьох років.

Якщо б, наприклад, навіть малесенькі незалежні групки отримували 100, 150, 1500 доларів в залежності від ротації цих грошей, у нас була б така невеличка економічна схема, яка працювала б. І саме це надихало б артистів на подальшу роботу, давало б їм можливість зрозуміти, що вони, по-перше, працюють, а не просто так собі хобі – займаються музикою, по-друге, це може призвести до якихось більших економічних, кращих наслідків, а по-третє, що є якийсь порядок в країні, хтось зацікавлений в тому, щоб ця музика існувала. У нас ніколи не було такого враження.

– Ви є автором статті під назвою «Прокрутіть цю пісню по радіо», яка вийшла навесні минулого року на інтернет-ресурсі «Культпростір». Ця стаття абсолютно унікальна: Ви зібрали різноманітні українські гурти, їхні треки, їхні кліпи в одну публікацію і показали, що насправді українська музика існує в усіх можливих проявах.

Але в мене виникає питання: от стільки талановитих артистів, а їх ніде не чути і ніде не видно. Це проблема того, що у них немає грошей якось пустити цю пісню по радіостанції? Мені, слухачу ФМ-радіостанцій, Ви можете пояснити, чому я не можу почути на радіо ту чи іншу групу з Вашої цієї публікації?

– Коли мені кажуть, що української музики немає, я, як боєць невидимого цього фронту, по-перше, не погоджуюся, по-друге, маю аргументи. І в мене є навіть сторінка «ВКонтакті». Я не люблю цю соцмережу. Вона існує тільки для того, що там довгим-довгим списком просто є аудіотреки всіх українських виконавців, яких я збираю. Їх там понад 450. Це лише тих, які я суб’єктивно включила. Є ще, напевне, 100, 200, 500, які не потрапили в моє коло уваги.

Українська музика, поза сумнівом, є. Її багато. Вона різноманітна жанрово. Є дуже гарно записані гурти у різних-різних жанрах і галузях. Але через те, що у нас є інфраструктурні «ґепи», як то кажуть, «діри» між радіостанціями, телебаченням, між піар-службами, які займаються артистами, у нас є величезний брак професіоналів, які займаються групами, тому що маленький об’єм ринку.

Наприклад, якщо ти розраховуєш заробити 100 тисяч доларів на українському ринку за концерти, щоб нагодувати, наприклад, 15 людей, які працюють на колектив, тобто шість музикантів, два аранжувальники, люди, які працюють з тобою на концертах, люди, які організовують тур, тобі потрібен бюджет, ну проект якийсь на рік. Щоб цю систему запустити, щоб вона працювала, щоб були робочі місця, щоб ви платили податки, то вам потрібно розуміти, стільки клубів, стільки людей готові купити квитки на концерти, стільки потрібно вкласти в промоушн, стільки, наприклад, потрібно дати хабарів, щоб взяли. Отут найтемніша ситуація.

Тому що радіостанції, на відміну віз західних радіостанцій, не хочуть підживлювати інтерес публіки новою музикою. У нас величезний у суспільстві опір перед новим – перед новими культурними своїми ж кодами, взагалі перед всім новим, тому що ми надто сильно укорінені в минулому, тому що воно нам зрозуміле, а що буде попереду – ні. І мені здається, що музика якраз пала жертвою такого страху суспільства перед новим. Тому що вони кажуть: гаразд, якщо це не схоже на Ріанну, то ми цього не візьмемо. Це так звучить, це так звучить з вуст радіостанцій. Серйозно!

Наприклад «ДахаБраха», найбільший зараз культурний амбасадор український. Чи є вони на радіо? Ні, немає. Тому що радіо не знає, що з цим робити.

І я все-таки думаю, що радіостанції, особливо ФМ, по-перше, виходять з кола цікавості – фон, вони помирають, молодь переключається на соцмережі, або вони качають музику, або вони слухають онлайн радіостанції. І ось цей фон насправді для людей старшого покоління. А люди старшого покоління інколи не хочуть слухати нову, цікаву музику, якщо її ось так не покажуть, що ось дивіться – Джамала. Їм треба дуже сильно похвалити місцевих, щоб вони подумали: гаразд, цим можна пишатися, давайте я попишаюся або підспіваю Джамалі, це те, що вона співає – добре.

– Водночас перевага ФМ-радіостанцій полягає у тому, що те, що вони крутять, доступне широкому загалу. Тобто це – найрізноманітніша аудиторія. А так виходить, що ці гурти залишаються орієнтованими на дуже вузьку аудиторію. Якщо вони будуть в інтернеті, то їх почують лише ті люди, яким це відверто точно припало до душі.

– І які взагалі цікавляться музикою. Ви не забувайте, що є люди, які просто не цікавляться музикою, їм будь-яка музика стане їх улюбленою. Тому що вони не люблять шукати нічого.

– Ви сказали про те, що звучить такий аргумент – те, що не схоже на Ріанну, не візьмемо. На прикладі гурту «Крихітка» я пам’ятаю, що по радіо свого часу дуже активно крутили ваш трек «Ти на першому місці» – мені здається, і не лише цей. Зараз, чесно скажу, я не чую гурт «Крихітка» на українських ФМ-радіостанціях. Чому так? У чому полягають труднощі? Я не можу сказати, що Ви якось радикально змінили свій формат.

– По-перше, ніколи не можна справити перше враження двічі. Коли ми тільки з’явилися – альбом «Ти на першому місці» вийшов 10 років тому, у 2005 році, – звісно, до нас була підвищена цікавість. Крім того, ми працювали з компанією, яка забезпечувала лобі нашого продукту на радіо і телебаченні бартерними такими стосунками. І все-таки радіостанції змінили формат, зникло «Радіо One», яке крутило рок, помінявся трішечки погляд на формат у «Просто радіо» – зараз там немає наших пісень, наприклад.

Потім, ми менш активно почали займатися музикою. І це суто наша провина. Я нікого в цьому не звинувачую, тому що просто так склалася ситуація. І мені здається, що ось це все і є показником.

Зараз ми повернулися з новим синглом «Без імені». Я знаю, що він є на п’яти радіостанціях. Мене цей результат задовольняє, зважаючи на те, що у нас не так багато радіостанцій, які крутять нову українську музику. І мені здається, що це зараз добре.

Але українські гурти теж недостатньо інколи працюють на своє промо. Я розумію, що ми могли б робити більше, якби найняли рекламну агенцію, яка б просто виконувала якусь промочастину. Тому, звичайно, частина провини лежить на самих українських артистах. І це факт.

– Повертаючись до заяви міністра Кириленка, він говорив саме про пісні українською мовою. Наскільки це дійсно проблема, що в ефірі на радіостанціях, на телеканалах зменшується відсоток саме української мови?

– Щодо пісень, якщо Ви увімкнете будь-яку радіостанцію, Ви зрозумієте, що так, саме пісень українською мовою там і не так й багато. Там й досі є, наприклад, Ані Лорак з україномовним репертуаром – хороші, перевірені часом пісні, які можуть слугувати прикладом того, до чого вже звикла аудиторія, що будуть залюбки крутити. Або якихось великих медіа-зірок. Тому що радіостанції теж не хочуть крутити просто українською щось невідоме. Вони все ж таки хочуть цей «фльор» відомості зірок не створювати самостійно, а переносити на свою аудиторію. Тому що створювати набагато складніше.

Пісень українською мовою в ефірі дійсно меншає. І я все ж таки вважаю, що це ось ця суміш комплексу неповноцінності – давайте не будемо давати нікому шансу нового безкоштовно, плюс те, а чому ми будемо крутити – ми з ними незнайомі.

У мене вимагали – хабар не хабар, але ось щось таке – минулого місяця, коли ми принесли пісню на радіостанцію. Сказали: ну, ми вас покрутимо, а ви нам за це ось це і це, і це, а, можливо, і це. Я подумала: добре, часи поки не змінюються – ми сходимо на іншу радіостанцію.

– Ви згадали про новий трек, про новий кліп – «Без імені». Він з’явився на початку грудня. Що змусило Вас відійти від звичної для вашого гурту жіночої лірики?

– Якщо вже народився дівчинкою – сам винен. Ось вам і жіноча лірика. (сміється) Якщо ти пишеш, якщо ти формуєш якісь сенси художні, як мені здається, то все, що відбувається довкола, через тебе проходить. І якщо я раніше була зацікавлена своїми власними історіями, історіями свого власного погляду на те, що відбувається в особистому житті, між тобою і Всесвітом, то зараз настільки сильними є зміни у суспільстві, що вони зачіпають всіх авторів.

Я гадаю, що література, музика, живопис, які створюються після Майдану, вже мають відбиток того, що з нами відбулося. Ми втратили дуже багато людей. Ми все ще не осяйнули цієї величезної втрати, яка об’єднала нас і роз’єднала нас. І ми всі під враженням цих подій за останніх два роки.

То ж мені здається, що скоро буде дуже багато пісень, які ви будете чути і розуміти, що автор був тут в цей час, він щось відчував саме тут. Тому що це на всіх на нас, на авторах, насправді наклало відбиток.

Пісня «Без імені» насправді про дружбу. Ми не хотіли співати про найглибші темні переживання, які породили в нас війна і революція. Це про дружбу між українцями, яка з’явилася на новому щаблі.

– У кліпі вона втілена на рівні комунікацій між волонтерами і бійцями.

– Це дружба між волонтерами і бійцями. І ми використали у відео справжні смс-переписки, які нам надали волонтери різних фондів.

– «Без імені» – це перший сингл нового альбому. Цього року ми від гурту «Крихітка» будемо чекати на новий альбом. Чи можете Ви вже сказати, що події, в яких ми живемо останніх два роки, відбилися чи відіб’ються у новому альбомі не лише на цій одній пісні?

– Мені дуже важко опиратися цьому. Тому що я себе ніколи не вважала автором, який буде робити соціальну лірику, якісь революційні пісні або якісь заклики прямодушні і дуже зрозумілі. Мене завжди цікавили якісь більш завуальовані художні форми, їх передача. З іншого боку, я розумію, що цього не уникнути. І, чесно кажучи, я два роки майже нічого не хотіла писати, тому що я розуміла цю боротьбу всередині, тому що все, що ти хочеш висловити, дуже сильно не збігається з твоїм художнім образом.

Мені дуже подобалося бути дівчиною в сукнях, яка співає про кохання. Мені органічним був цей образ. Він достатньо комфортний. Але зараз вся моя увага на іншому. Я просиділа два роки в соцмережі, відслідковуючи, коментуючи, збиткуючись над політиками, даючи свій як громадянина погляд. Мені дуже важко зараз переключитися на художню форму, зокрема у висловленні. «Твіттер» я майже вже закрила з цього року – це така новорічна собі обіцянка. І я сподіваюся, що я знайду якийсь такий симбіоз між тим, що я хочу, що мене турбує як громадянина, і між тим, що мене турбує як біологічну одиницю у Всесвіті.