Донеччанка Світлана Ступаченко через війну вимушено покинула рідне місто. Її дитячий садочок і зараз продовжує працювати у Донецьку, а Світлана розривається між двома містами свого життя. Світлана влаштовує у місті екскурсії-квести для дітей, які стають все більш популярними, хоча ще рік тому йшла вулицями репетуючи: «Ненавиджу тебе, Київ!». Як не скласти руки, коли війна відбирає твій успіх, розповіла Радіо Свобода Світлана Ступаченко, тепер вже київська донеччанка.
Світлана Ступаченко приїхала до Києва з Донецька, рятуючи дітей від війни. Термін «переїхала» вона не використовує свідомо, бо насправді живе між двома мегаполісами. У Донецьку Світлана є власницею та засновницею приватного дитячого садочка, який працює і досі. Щомісяця вона навідується до рідного міста, долаючи всі блокпости, тому ситуацію з обох боків бачить і знає дуже добре.
Your browser doesn’t support HTML5
Я кричала: «Ненавиджу тебе, Київ!» і мені намагались допомогти – донеччанка
В Донецьку працює дитячий садочок, який я хочу і тут відкрити, місія та концепція його – це педагогіка свободи: виховання критичного мислення, повага до дітей, особистісний підхід
«Діти не винні ні в чому. Він (дитячий садок – ред.) не прибутковий зовсім. Зараз ми більш-менш зводимо кінці з кінцями. Є педагоги, які там залишились, і я відчуваю свою відповідальність за них в тому числі. Вони не можуть виїхати, кожен з різних причин, але вони там, і їм потрібна робота, є напрацювання, концепція, приміщення. Як це не парадоксально звучить, але в Донецьку працює дитячий садочок, який я хочу і тут відкрити, місія та концепція його – це педагогіка свободи: виховання критичного мислення, повага до дітей, особистісний підхід. Я вважаю, що це дуже важливо зараз. Хоча садочок російськомовний, але в нас продовжує працювати «українська світлиця», такі заняття. І в нас є діти, батьки яких ставляться діаметрально протилежно до ситуації. Їх зовсім небагато, але це дає можливість підтримувати педагогів, давати освіту та виховання цим дітям», – розповідає Світлана для Радіо Свобода.
«Мого чоловіка називали сепаратистом через те, що він виконував свій обов’язок»
Коли Світлана із двома дітьми виїхала з Донецька, її чоловік, лікар-хірург, залишився у місті виконувати свої обов’язки. Багато хто його за це засуджував, розповідає дружина, називали «сепаратистом», але він, каже, не міг вчинити інакше. На той час багато лікарів виїхало, чоловік Світлани вважав, що це його прямий обов’язок – допомагати людям, бо він давав клятву Гіппократа. Він буквально жив на роботі і допомагав людям, згадує дружина. За рік, коли ситуація в Донецьку більш-менш стабілізувалася, він приїхав до своєї родини, яка живе в столиці, і тепер уже працює в Києві.
У Києві на Світлану чекало важке психологічне випробування. Столиця, яка раніше була дуже їй близька, тепер викликала зворотні почуття.
Ти виїжджаєш з війни, де руйнування, де смерть, біль та горе, ти потрапляєш у відносний добробут: працюють магазини, ресторани, ходять люди, відбуваються фестивалі, всюди українська символіка, збирають гроші на фарбу
Ти розумієш, що там – горе і біда, а тут – життя і патріотичний підйом
«Дуже дивно, коли я приїхала в такий спосіб, місто я побачила зовсім по-іншому – мені Київ не сподобався. Ти виїжджаєш з війни, де руйнування, де смерть, біль та горе, ти потрапляєш у відносний добробут: працюють магазини, ресторани, ходять люди, відбуваються фестивалі, всюди українська символіка, збирають гроші на фарбу. І якщо раніше я дуже любила все українське, тому що навчалась в україномовному ліцеї, моя бабуся напам’ять читала Кобзаря, перед сном я дітям співаю «Ніч яка місячна, зоряна ясная», і все це було моїм і таким близьким, то тепер у мене це викликало протест. Якесь відторгнення. Всюди ці лозунги: «Любіть Україну!» – і в цьому був якийсь цинізм. Ти розумієш, що там – горе і біда, а тут – життя і патріотичний підйом», – згадує Світлана.
Світлана Ступаченко
Ставлення до війни Світлана порівнює зі сприйняттям смертельної недуги, яка має п’ять етапів. За фахом вона лікар, акушер-гінеколог, на медицині добре знається, а війну бачила на власні очі і, каже, пройшла всі етапи особисто.
Перший етап – заперечення її існування, ігнорування та занурення в свої звичайні справи. На другому етапі з’явилась агресія, а також бажання знайти винних та необхідність стати на якусь сторону. Третій етап – вибір найкращих для себе умов життя із наявних варіантів, згадує Світлана. Четвертий – депресія, хоча ззовні людина може не показувати реального стану. І п’ятий, останній – усвідомлення війни, резюмує Світлана.
«Ходила містом і кричала щосили: «Я ненавиджу тебе, Київ!»
Переломних моментів, про які згадує донеччанка, було декілька. Один із найважливіших стався тоді, коли Світлана, перебуваючи в Києві, отримала погану звістку з Донецька. Її емоційний зрив можна було сприйняти за божевілля.
«Я зриваюсь, і в мене починається істерика. Цей контраст я не витримую і, щоб не лякати дітей, виходжу на вулицю. Зима, мороз, я вдягаю взуття свого брата, 45 розміру, вдягаю його дублянку, сама в вечірній сукні, макіяж розмазався через те, що я ридаю. Я ходжу містом і кричу щосили: «Я ненавиджу тебе, Київ». Я це роблю не один раз. Я це роблю дві години. Йду вулицею Артема в бік Майдану і репетую. Я звертаюсь до міста, як до живої істоти. Мене не заарештували, не побили, були люди, які намагались мені допомогти, обійняти і відвести додому, були й такі, хто показував середній палець, але дивно було б, якщо б цього не було… І мені стало легко. Сиділа на сходах будинку, якому більше ста років, дивилась на місяць та говорила: «Дякую, Київ». Він прийняв мій біль, мою агресію і тепер справа була за мною. Я зрозуміла, що ті почуття, які я відчуваю, вони мої. Все залежить від способу мислення. Тому я вирішила щось із цим робити», – ділиться Світлана.
Полюбити місто у компанії людей, які його боготворять
Зараз Світлана проводить екскурсії містом, влаштовує цікаві квести, які стали дуже популярними. Спочатку це були групи із дітьми-переселенцями, але тепер вони на половину заповнені киянами. Після квесту учасники збираються на чаювання і обговорюють всі пригоди, які з ними трапилися. Це діє, як психологічна терапія, зазначає Світлана. Ідея виникла в неї після того, як вона долучилася до майстерні «Цікавий Київ» Арсенія Фінберга.
Я злякалась свого почуття ненависті. Мені необхідно було з ним впоратися. Тому мені необхідно було потрапити до киян
«Я злякалась свого почуття ненависті. Мені необхідно було з ним впоратися. Я розумію, що людина, яка ненавидить, деструктивна. А як можна впоратися, коли ти перебуваєш в колі таких самих переселенців, друзів, які мають свої біди і страждання. Тому мені необхідно було потрапити до киян. А як можна було полюбити місто краще, ніж у компанії людей, які його боготворять, екскурсоводів, які його знають, людей, які цим живуть», – пояснює Світлана.
Протягом двох років Світлана нічого не заробляє. Каже, що пощастило, бо є певні запаси і велика родина, яка допомагає. До війни родина Ступаченко мала улюблений сімейний бізнес, який був успішним. Із вимушеним переїздом, змінились і умови: перестали витрачати гроші на те, до чого звикли, відмовились від подорожей, ресторанів і купівлі речей. Допомогу від держави сім’я не отримує, бо звикли «тягнути все на собі», пояснює Світлана.
Все, що вдається виручити з проведення квестів-екскурсій, іде на допомогу дітям з малозабезпечених сімей, які залишились у Донецьку. Після першого новорічного благодійного заходу, який Світлана влаштувала для цих діточок в Донецьку, вона зрозуміла, що буде продовжувати цю традицію.
«Перебуваючи тут, я постійно відчуваю, що я не додаю там. Я розриваюсь між цим почуттям провини. Щось роблю тут, але їду туди, щоб віддавати там. Я бачу людей по обидва боки і абсолютно переконана в тому, що в нас спільні цінності, люди всюди однакові. Найголовніше для кожного – це щастя дітей», – розповідає Світлана.
У Києві у своїй екскурсійній ігровій програмі діти разом зі Світланою вчаться любити місто і наближатись до нього через милування ним. Через одну із історичних подій, донеччанка розповідає про те, чому не засуджує тих, хто обирає особисте.
«Коли вивчаю місто, знайомлюсь із цікавими історіями. Микола Макаренко не підписав наказ про знесення Михайлівського собору. Його хотіли знести в радянські часи. Уявіть, цю красу, Михайлівський собор, хотіли знести! (Собор знесли у 1937 році, а у 1998 році відбудували – ред.) Але інші мистецтвознавці підписали. Чому? Я скажу. Тільки Макаренко не мав родини. Його відправили у заслання, розстріляли. Коли на терезах вагів – сім’я-діти-особисте і громадське, то я ніколи не буду засуджувати людей, які обирають особисте. Така природа людини. На жаль, є люди, які цим маніпулюють», – пояснює Світлана.
Книга-сповідь від київської донеччанки
Події, які довелося пережити успішній людині через війну, пошуки гармонії із собою, життя по обидві сторони від лінії бойових зіткнень і пригоди, які довелося пройти, увійдуть у книгу «Ініціація і війна», яку написала Світлана Ступаченко.
«Мені здається, що я не унікальна зовсім. І те, про що я написала, відчувають сотні тисяч людей, особливо ті, які поїхали», – зауважує Світлана.
Щодо майбутніх планів, де жити, працювати, виховувати дітей, Світлана намагається не загадувати – так навчило життя.
Ненависті дуже багато всюди. Єдина можливість щось змінити – це прийняти і полюбити
«Події минулих років навчили мене жити максимально сьогодні, робити максимально добре тут і зараз. Діти живуть тут і зараз, для них немає майбутнього. Кожень день дитини, у порівнянні з його невеличким життям, – величезний. Може трапитися все, що завгодно. Єдине, що в мене не заберуть ніколи, це я сама. Від того, що в мене всередині залежить мій світ. Тому я дуже багато працюю над собою. Ненависті дуже багато всюди. Але ми маємо гарний шанс. Єдина можливість щось змінити – це прийняти і полюбити», – ділиться Світлана.
Світлана Ступаченко планує відкрити приватний дитячий садочок у Києві і, можливо, в інших містах України. До підбору вихователів вона дуже вимоглива і перед тим, як почати працювати, мають пройти навчання. Не можна виховувати дитину, не виховуючи себе – головне правило Світлани і це щоденна праця, зізнається закохана вже і в Київ донеччанка.