Ми з синочком потрапили в епіцентр бою між сепаратистами і українськими військами, розповідає про жахи війни, волонтер на псевдо «Файка». Оскільки він побоюється за безпеку свої сім’ї, то просить не називати свого імені. З окупованого Луганська до Харкова, кілька місяців тому, він виїхав разом з сім’єю. Зараз волонтер у Полтаві, де він і розповів кореспондентові Радіо Свобода про життя на окупованих територіях та проблеми із облаштуванням на переселенців на вільних територіях.
Your browser doesn’t support HTML5
Люди повинні жити в мирі. Як ми це зробимо, я не уявляю – вимушений переселенець
– До Вашого села прийшли російські бойовики. Що було далі?
– Ми звикли думати, що російський прапор – не прапор ворога, що їх військо – не агресор. На початку серпня я бачив колону російської бронетехніки, 150 одиниць, всі вони рухалися в напрямку Краснодон – Луганськ. В село Новосвєтловку прийшло 500 російських військових. Найстрашнішими були «миротворці», з білими стрічками на рукавах. Їх командир оголосив на все село наказ – розстрілюватимуть всіх, хто вживає алкоголь і наркотики, а оскільки в селі вже давно не було електрики, то всіх хто запалить свічку після 9 години вечора – розстріляти!
– Розкажіть, як Ви з сином потрапили в епіцентр бою?
Снаряд упав, груші посипалися осколками збиті, гілки попадали. Дитина ховалась в льох метр двадцять на метр вісімдесят
– П’ять сепаратистських мінометів стояли праворуч від нашої хати, метрів за 400, ліворуч був пересувний міномет. На вивірену позицію його привозив хлопець, весь в біленькому, в шортах, в бейсболці. Заїхав, відстрілявся з мікроавтобуса і через 5 хвилин його вже немає, а тоді українська армія «сипле» на те місце. На війні снарядам байдуже, там адресу не підписують. Ми з синочком потрапили в епіцентр бою між сепаратистами і українськими військами. Там побачили, і як стріляють, і як поруч розривається. Снаряд упав, груші посипалися осколками збиті, гілки попадали. Дитина ховалась в льох метр двадцять на метр вісімдесят, там де я не пролізу. Боявся не за себе, за дитину. Думав, я ж не навчив його їздити на машині, він не вибереться звідси…, якщо залишиться живим.
– Ви приїхали в Полтаву з родиною. Як тут склалося Ваше життя?
В Полтаву ми приїхали у вересні. Це чудове місце! В перший тиждень на Південному вокзалі мені розбили обличчя за те, що я з Луганська
– В Полтаву ми приїхали у вересні. Це чудове місце! В перший тиждень на Південному вокзалі мені розбили обличчя за те, що я з Луганська. Тут не беруть на роботу, чому – не знаю. Ми однакові, полтавець і я. Але перевагу віддадуть молодшому, місцевому. Ніхто ж не подумає, якщо «луганський» не отримає грошей і не заплатить за квартиру, він повернеться назад. А яке там життя? Для полтавця війна – це лише негативна картинка в телевізорі.
– З окупованого Луганська Ви виїхали разом з дружиною та сином. Як вплинула на нього війна?
Дитина залишилася в війні. Він думає тільки про війну. Каже, що добро повинно бути з кулаками
– Дитина залишилася в війні. Він думає тільки про війну. Ми змінили вже третю школу. В класі є діти з Луганська, з Донецька, які виїхали до тих жахливих подій і зараз ними майже не цікавляться. А цей, ну по-перше він українець і абсолютний націоналіст. Деякі вчителі можуть щось сказати, обмовитись, а він вже «тавро» на них ставить – це сепарка, і для нього майже не людина. Він всіх дітей «пропускає» через це сито. Він володіє автоматом, він може стріляти, знає що таке ніж, в усякому випадку себе просто так скривдити не дозволить. А діти що, ну прийшов «чужак», чогось не такий як всі, мають до нього якість претензії, а претензії завжди вирішуються кулаком. Він каже, що добро повинно бути з кулаками.
– Чи друзі підтримали Вас у волонтерстві?
– Є в мене друг сепаратист, я сказав йому – вб’ю тебе. У відповідь почув – я тебе теж. Це через його вираз – «укри» нас вбивають, я їм покажу! Ну я йому й сказав. Чи шкодую я – не знаю, чи шкодує він – не знаю, але я про це думаю.
– Будь-яка війна рано чи пізно закінчиться. Як будемо жити в умовах миру один з одним?
– Наша родичка, бабуся 90 років, колись була червоною партизанкою, а потім працювала вчителем на західний Україні, і до неї приходили хлопці з УПА. На моє питання – як ви жили, вона відповіла, що тоді старалися залишатися спокійними, бо лідери вже домовилися. Я не знаю, як домовилися з УПА, але яке б рішення не прийняли «на горі», люди повинні жити в мирі! А як ми це зробимо, я не уявляю…