На Донбасі у Путіна не вистачило Гіркіних – Лойко

У Празі відбулась презентація книжки американського журналіста із російським корінням Сергія Лойка «Аеропорт». В основу сюжету лягли п’ять днів з 242-х, коли аеропорт обороняли українські добровольці та вояки. Лойко побував в аеропорту в жовтні 2014 року і описав події, спираючись на реальні події і розповіді реальних людей. Журналіст завітав до Радіо Свобода і розповів про свої оцінки війни на сході України, битви за аеропорт і про свою нову книжку.

На Донбасі у Путіна не вистачило Гіркіних – Лойко

– Коли Ви їхали в аеропорт, Ви напевно малювали у своїй уяві картину, уявляли собі це, а потім побачили все в реальності. Уявлення з реальністю збіглися?

– Я загалом, звичайно, був на багатьох війнах, і війну я собі дуже добре уявляю, на жаль. Важко взагалі було себе підготувати до аеропорту, бо ж було дуже мало світлин, відео звідти. І якщо й було, то так, у скетчі, недетально, і дуже якесь все дилетантське... Тому я, хоч трохи й тямив, як це може бути, але я не уявляв собі, що це будуть такі голлівудські декорації... Настільки креативно все було зруйновано, настільки все було розбомбардовано. Це просто дивно, що цей аеропорт взагалі стояв!

Адже там не було ні вікон, ні дверей, одні рами залізні. Стелі, по суті, взагалі не було... При цьому це гігантський комплекс! Я взагалі не відразу втямив, як це можна захищати – там не було жодного кубічного метра, який не прострілювався з автомата чи кулемета, не кажучи вже про якісь серйозні озброєння. Звичайно, те, що я назвав їх «кіборгами» – це, може, справжнє відчуття того, що там відбувалося з ними, бо захищати те, що вони захищали, було неможливо! Навіть у будинку сержанта Павлова у Сталінграді були якісь цегляні стіни, за якими можна було сховатися, а тут навіть просто лежати було небезпечно...

«Кіборги» в аеропорту кололи лід, аби напитись - Лойко

​
– І як можна було українським бійцям вистояти?

– Вони практично не спали, вони дуже погано їли, бо ж увесь час були бої-обстріли. Там були труднощі з усім, за що б не взявся. Ось, привезуть питну воду, вони її економлять, а вона вночі замерзає. Пити хочеться, вони відколюють ножем шматочок айсберга, і, як льодяник, його смокчуть... Мені один боєць навіть зізнався: «я попісяв учора, та й сам здивувався, а коли по-великому ходив, то цього я і взагалі не пригадую». Тобто таке безвідходне виробництво.

Український військовослужбовець у Донецькому аеропорту. Жовтень 2014 року (Фото: Сергій Лойко)

І очі в них такі були, знаєте, не те, що відчужені, бо ж не безпомічні були очі, а очі людей, які розуміють, що вони роблять, налаштовані саме на програму війни і перемоги, але готові померти будь-якої миті. Тому для мене це були люди, які перетворились у «кіборгів». Із них витікав адреналін – із вух, із очей, із носа, з рота – потім він увесь витік, і вони стали ось такими кібернетичними організмами.

– Тобто Вас люди теж дуже вразили, так?

– Там все мене вразило! Я постійно ловив себе на думці, що цього не може бути, бо цього не може бути ніколи. Мені здавалося, що ось зараз вийде Стівен Спілберґ і скаже: «Знято!». Тому що повірити у те, що відбувається, знаючи передісторію всієї справи, було просто неможливо.

Як Росія, як Україна – як вони могли допустити війну?! Адже те, що було в аеропорту – це була квінтесенція, такий символ руйнування цивілізації.

Розумієте, це була одна з найкрасивіших будівель в Україні, побудованих до чемпіонату Європи з футболу, Україна пишалась цим, будували кілька років, а потім за кілька днів усе зруйнували. І довго-довго вбивали один-одного.

– Кажуть, що навіть була черга в Пісках, щоб їхати в аеропорт…

– Ну, звичайно ж, живої черги не було, на руках номерів не писали, але з ким би я там у Пісках не розмовляв (чи у Водяному), кожен із солдатів, із офіцерів мріяв побувати в аеропорту. «Завтра ротація! Завтра нарешті я поїду!» – це було дивовижно! Вони всі розуміли, це стало якимось міфічним місцем, місцем легендарним, тобто вони всі розуміли, що вони на війні. Але вони розуміли, що допоки вони не побувають в аеропорту, вони ніколи не будуть на справжній війні.

Це, звичайно ж, трохи романтично звучить, але для кожного з них аеропорт був якоюсь таємною кімнатою з «Пікніка на узбіччі» Стругацьких із фільму Тарковського «Сталкер», в якій вони знайдуть відповіді на всі запитання, в якій, грубо кажучи, вони перевірять, наскільки вони чоловіки, наскільки вони вірять у свою вітчизну, у незалежність, і готові це захищати. Це був такий ultimate test (остаточний, вищий іспит – ред.)

Донецький аеропорт. Жовтень 2014 року (Фото: Сергій Лойко)

– Ви вже говорили про мотивацію. Тобто була якась вища мотивація, навіть якась така романтична – Вітчизна...?

– Метафізичного там було дуже багато, розумієте, навіть сама війна відійшла! Адже і з того боку, і з цього боку воювали, по суті, дві армії за якісь руїни, за завали... Це був символ. Здавалося, що українці піднялися, ніби далі уже прірва. І ось ці так звані сепаратисти (а в основному це були російські військові) довбали їх взагалі всіма видами зброї, просто намагаючись їх фізично знищити, щоб довести самим собі... Адже що сталося: після аеропорту, хоча аеропорт і здали, по суті, з великими втратами, але протилежна сторона зрозуміла, що збитки неприйнятні, і якщо вони підуть далі – для них всюди буде щось на кшталт аеропорту.

І, як на мене, саме в цьому аеропорту, який перетворився в якесь українське Косово поле, незважаючи на поразку (тобто технічно це була поразка), але символічно, в історичному сенсі, це була велика перемога. Велика перемога українського духу, духу Майдану. Все, що відбувалося в аеропорту, інакше як Майдан на війні я назвати не можу. Вони не були регулярними військами, це були люди, які всі пройшли через Майдан, вони взяли в руки зброю, одягнули форму (кожен свою), як могли, екіпірувалися (хто чим міг) і прийшли воювати, відстоювати те, за що вони боролися на Майдані.

І ніхто навіть не міг пригадати, хто давав наказ взагалі «взяти аеропорт» і там закріпитися. І ніхто з військових мені не пояснив, якою була стратегічна мета. І один із українських військових із вищого керівництва зізнався мені, що «якби вони взяли в якийсь момент і просто всі пішли звідти, ми були б, – каже він, – тільки раді. Ми розуміли, що вони не хочуть відходити і тому все це тривало». Тобто це була така собі «народна битва».

Донецький аеропорт. Жовтень 2014 року (Фото: Сергій Лойко)

– А що Ви думаєте про ці руїни? Чи варто їх розвалити, чи залишити як якийсь символ?

– Є в цьому рація, в цьому є сенс. Я думаю, новий термінал – хоча б частину його – треба зберегти в тому вигляді, як він є. Але це буде дуже важко підтримувати, бо я взагалі дивувався, як це все не впало, ще навіть коли я там був. Але щось треба б знайти, знаєте – спалені танки, розплющені такі, коричневі від вогню, чи бронетранспортери згорілі, що перетворилися на такі залізні склепи, бо команда не змогла вибратися і згоріла там живцем – от щось із цього, я думаю, після війни як пам’ятник війні можна б лишити. Але це не мені вирішувати.

– Ви мали 25 відряджень у зони конфліктів, на війни, Ви багато бачили на своєму професійному шляху – чим відрізняється ця війна на Донбасі, на сході України від інших, де Вам довелося побувати?

– Це війна, в якій абсолютно з першого дня було ясно, де добро, а де зло. Тобто тут сумнівів не було. Тут не було ніяких міфічних «карателів», якихось «жидобандерівців», які когось там мали вирізувати, чи, як російське телебачення якось навіть у репортажі сказало, що «українські карателі вирізали мешканців міста Щастя чоловічої статі від 16 до 60 років» – нічого й близько до цього не було.

Донецький аеропорт. Жовтень 2014 року (Фото: Сергій Лойко)

Ніхто не загрожував російській мові – адже, дивіться, в сусідніх областях – у Харківській, Херсонській, у Запорізькій, Дніпропетровській – люди далі живуть нормальним життям. Просто в Путіна на всіх забракло Гіркіних. Він розраховував… він був неправильно інформований, Кремль помилився. Він сприйняв Східну Україну за Крим. Мабуть, Путіну доповідали, що варто там якусь бузу почати, і народ підніметься. Так, піднялися якісь пенсіонери, які покричали-покричали й пішли додому. А народ не піднявся! Єдине, кого вони змогли підняти, – це всіляких бомжів, наркоманів, злочинців, людей без роботи, без праці, без сім’ї – такий от плебс найсправжнісінький, – яким просто роздали зброю, під запис у якомусь зошиті. І звичайно, вони були щасливі, що зі зброєю в руках зможуть відтискати машини, ще якось хуліганити, чинити неподобства. Це з того боку було суголосне тому, що описав Бунін у своїй чудовій, моїй улюбленій книжці «Окаянні дні». І для цієї війни не було ніяких причин.

Аеропорт як символ того, що руйнує «божевільний негідник» – Лойко

А ще, що дуже важливо для мене, – що ця війна була мені близька, тобто це для мене була в лапках «рідна війна», тому що обидві сторони говорили російською. Це ні в якому разі не громадянська війна! Обидві сторони при цьому говорили російською, навіть оперативна мова була російська в українській армії. В аеропорті всі говорили російською, захисники аеропорту, – майже весь час, ну, може, хтось колись щось українською сказав, – але між собою всі розмовляли російською.

І я знаю, що в російських регулярних частинах, які перейшли кордон і допомагали так званим сепаратистам, – вони, звичайно, були задурені: їм казали, що тут якісь людожери вирізають цілими селами людей, забороняють російську мову, – звичайно, вони вірили в це. Але – вони воювати не хотіли!

– Хтось казав, що ще три роки тому уявити, що буде війна Росії з Україною, було важко. Але це вже факт, і триває це вже майже два роки…

– У мене був щодо цього дуже добрий епізод у моєму житті, коли 2013 року, у грудні, я був на прес-конференції Володимира Путіна і поставив йому запитання: чи збирається Росія ввести війська до Криму? Бо є якісь заклики, навіть від депутатів кримського парламенту. І загалом, гіпотетично, така ситуація можлива? І Володимир Путін сказав, що цього не може бути, тому що цього не може бути ніколи, це нісенітниця – його улюблене слово, – «ми занепокоєні становищем наших співвітчизників за кордоном, у тому числі в Україні, але махати шаблею ми не будемо, цього не буде ніколи». І через три місяці почалася анексія, збройна анексія Криму, а ще через місяць почалася війна в Україні. Після тієї прес-конференції до мене підійшли дуже добрі мої друзі, журналісти професійні, і сказали: Сергійку, ну що ти дурня корчиш, що ти клоуна зіграв? Ну ти ж мав можливість – нам не дали можливості, а ти мав можливість щось розумне спитати? Ну що ти маячню якусь? Мені аж соромно стало: дійсно, думаю, чого я спитав якусь дурню? От. А потім, через місяць, коли почалася війна, один із них мені телефонує й каже: це ти винен, ти йому ідею дав!

Український військовослужбовець у Донецькому аеропорті. Жовтень 2014 року (Фото: Сергій Лойко)

– Як Ви поясните той факт, що багато росіян – як українських росіян, так і росіян з Росії – воювали і воюють за Україну?

– Ну, в Україні багато росіян живе. Взагалі було важко розрізнити з українського боку, хто воює. Бо всі ці розмови, які, можливо, в кабаках в якихось маленьких містечках хтось веде про «москалів» і «кацапів» – цього на фронті я взагалі не чув! Ніхто нікого не називав «москалем» і «кацапом», бо поруч з ним пліч-о-пліч і воював отой самий «москаль» і «кацап». Для них існували вороги і ці вороги не були росіянами – можливо, вони були «москалями» і «кацапами», але насамперед вони просто були «орками», які виконували злочинні накази. Адже це була війна Кремля за якісь інтереси, які навіть пояснити важко. Нічого, окрім ідіотських міркувань мені на думку не спадає щодо мотивів Кремля.

Український військовослужбовець у Донецькому аеропорті. Жовтень 2014 року (Фото: Сергій Лойко)

– Ваша книга «Аеропорт» – скільки там документальних фактів, а скільки художньої уяви?

– У моїй книзі 95 відсотків написаного – суща правда. Я навіть не вигадував діалогів, а просто переписував свої нотатки з блокнота і диктофона. Знаєте, життя загадковіше, аніж придумана фікція! Моя книга – це мій маніфест, я висловився, бо не міг не висловитись. Там і герої реальні – я лише дав їм вигадані імена, бо знав десь 30-40 із тих багатьох сотень, які пройшли те пекло аеропорту за 242 дні. Для аеропорту я дав вигадану назву, бо для мене «Аеропорт» – це більше, аніж Донецький аеропорт. Аеропорт – це символ того, як за забаганкою негідників почалася війна. Я розумію, що українці хоча б Батьківщину свою захищали, але ті романтики плебсу з іншого боку чи російські солдати, які взагалі там ні в тин, ні в ворота – що їм потрібно було? Чому вони обслуговували інтереси Кремля?

На цю ж тему: