Стрімке зростання міжнародного напруження, а останніми днями – реальна можливість військового зіткнення Росії з однією з країн-членів НАТО, ще більше актуалізує питання про те, якими зовнішньополітичними завданнями керується кремлівське керівництво. У чому полягає бойова стратегія Володимира Путіна? Чому російська дипломатія постійно грає на підвищення конфліктності? На цю тему Радіо Свобода розмовляє з істориком і політичним коментатором Юрієм Фельштинським.
Юрій Фельштинський
– Розширення конфлікту починається з березня 2014 року. Спочатку Крим, потім Східна Україна, потім нагнітання ситуації довкола Прибалтики, Польщі і навіть скандинавських країн, нарощування озброєнь в Калінінградському регіоні і так далі. Вектор був визначений: Росія йшла на відкритий конфлікт з Європою та Америкою. Зараз ми стаємо свідками розширення цього конфлікту в іншому напрямку. Не згорнувши остаточно військову кампанію в Україні, Кремль відкрив новий фронт. Це було досить несподівано, будьмо відвертими, – початок військової кампанії в Сирії. Те, що втручання Росії в сирійську війну призводить до потенційного загострення ситуації, зрозуміло, я думаю, всім. Будь-якій людині також зрозуміло, що втручання Росії в громадянську війну в Сирії не може не призвести до жертв. Першими жертвами стали пасажири цивільного російського літака, збитого в небі над Єгиптом (за версією ФСБ, причиною падіння А321 був вибух бомби на борту – ред.), а зараз ми стали свідками загострення ситуації через збитий турецькими ВПС російський бомбардувальник. Зрозуміло, що конфлікт цей буде розширюватися і що будуть нові жертви, жодних інших варіантів не буде.
– У риториці Кремля тепер Туреччина – пособниця тероризму. Ми бачимо, як стрімко змінюється конфігурація конфліктів. Чому?
Інтереси Росії і НАТО на Близькому Сході не збігаються. Припускати, що Росія разом з НАТО буде що-небудь робити на Близькому Сході, – утопія
– Інтереси Росії і НАТО, інтереси Росії та Сполучених Штатів на Близькому Сході не збігаються. Росія переслідує свої інтереси, і ці інтереси не збігаються з інтересами НАТО. Припускати, що Росія разом з НАТО буде що-небудь робити на Близькому Сході, – утопія, цього ніколи не станеться. Загострення і розширення конфлікту – закон будь-якої війни, що починається.
Росія шукає конфронтації. Вона шукала конфліктів у Європі на наших очах з березня 2014 року, потім стала шукати новий майданчик для протистояння зі США на Близькому Сході. У сирійську війну Росія вплуталася не на боці міжнародної коаліції, не на боці НАТО, а на боці президента Сирії Башара Асада, дії якого члени коаліції вважають головною перешкодою для стабілізації ситуації в Сирії. Путін взяв курс на дестабілізацію ситуації на Близькому Сході з дурною і примітивною надією, що це призведе, з одного боку, до зростання цін на нафту, від експорту якої залежить бюджет Росії, а з іншого боку, надасть Москві можливість на паритетних засадах вести переговори з НАТО щодо примирення в Сирії.
Будь-якій розсудливій людині зрозуміло, що всі ці конфлікти створює сам Путін
Іншими словами, Путін розпалює конфлікти, щоб потім пропонувати себе як рівноправного партнера на переговорах щодо їхнього врегулювання. Проте, Путін не може бути (на жаль, для самого Путіна) визнаний рівноправним партнером на переговорах з НАТО. Будь-якій розсудливій людині зрозуміло, що Путін – зачинатель війни, що всі ці конфлікти створює сам Путін.
– Кілька місяців тому Ви в одному зі своїх коментарів, фактично, передбачали початок світової війни. Яка це війна, між ким і ким, між Росією і всім світом, між Росією і НАТО? Ми маємо зараз дві локальні війни – в Сирії і в Україні. Яка конфігурація нового конфлікту, якою вона Вам бачиться?
Зі Східною Україною не вдалося те, що планувалося спочатку
– Путін – немов маленька дитина, яка перевіряє межу терпіння батьків, в цьому випадку – світової громадської думки і цивілізованого світу. Спочатку була Грузія в 2008 році – начебто вдалося. Потім був Крим у березні 2014-го – теж вдалося. Потім Східна Україна. Зі Східною Україною не вдалося те, що планувалося спочатку. Спроби продовжилися: тестувалися кордони країн НАТО, країн Балтії, скандинавські морські кордони. Начебто теж все нормально: ніхто російські літаки не збивав, підводні човни не палив. Путін зробив висновок, що можна рухатися далі. Але розширення пішло тепер не в напрямку Східної України і чи Білорусі (хоча Росія створює там військово-повітряні бази і поступово втягує Білорусь у свої кордони), а в напрямку Близького Сходу.
Те, чим займається Путін, починаючи з грузинської кампанії 2008 року, – відверта провокація НАТО на війну з Росією
Путін шукає майданчики для зіткнень. Йому було зрозуміло, що рано чи пізно турецькі ВПС зіб'ють російський бомбардувальник за порушення повітряного простору Туреччини. Наказ, який був озвучений російським пілотам, в тому і полягав: потрібно перевірити, чи буде Туреччина збивати літаки у разі порушення. Перевірили. Буде. Те, чим займається Путін, починаючи з грузинської кампанії 2008 року, – відверта провокація НАТО на війну з Росією.
– У Вас є пояснення головної причини, чому Путін саме так поводиться?
– Звичайно, у мене є відповідь. Це продовження старої радянської політики. Ми є сьогодні свідками продовження старої гебешної політики, яка проводилася починаючи з 1917 року. Але сьогодні над ФСБ, колишнім КДБ, немає навіть контролю політбюро. Це досить небезпечна ситуація. Я думаю, що у світовій історії небагато прикладів, коли державою керували б спецслужби, особливо коли йдеться про таку велику державу, наддержаву з ядерною зброєю, якою є Росія.
Погодьтеся, навіть від радянського уряду ми не чули відкритих погроз застосувати ядерну зброю проти сусідів, які неодноразово в різних варіантах (на офіційному і на напівофіційному рівні) ось уже другий рік поспіль ми чуємо від представників російської держави. Та, власне, сам Путін розповів нам про те, як в березні 2014-го під час обговорення операції щодо захоплення Криму приводилося в бойову готовність ядерне озброєння Російської Федерації. Ми знаходимося в дуже серйозній зоні ризику саме тому, що на чолі Російської Федерації сьогодні стоїть Федеральна служба безпеки Росії, колишній КДБ. Ці люди, на жаль, переслідують власні корпоративні цілі, які далекі від мирних намірів. Мир – останнє, що їм потрібно. Куди природніше для них – війна.
Повний текст матеріалу – на сайті Російської редакції Радіо Свобода