(Рубрика «Точка зору»)
Аксіомою є те, що політики (особливо ті, хто претендує на значну роль) живуть і діють в історичному часі-просторі. В історичному хронотопі, якщо вжити термін знаного російського мислителя ХХ століття Михайла Бахтіна. Вони самі його немалою мірою створюють, цей хронотоп. Не випадково ми говоримо: «доба Хмельницького», «доба Черчилля», «доба Рейгана». З цього ж ряду й популярний колись радянський анекдот: «У ХХІ столітті у шкільних підручниках писатимуть: Брежнєв – дрібний політик доби Алли Пугачової».
Політик може по-різному розпорядитися шансом на входження в історичний час-простір і в його формування. Може стати творцем нової реальності, здатної до саморозвитку, а може опинитися на історичному смітнику, яку б посаду він не обіймав. Петен, Чемберлен, Квіслінг, Чаушеску, Ворошилов…
В українській історії теж вистачає прикладів того, як тими чи тими діячами був змарнований їхній шанс. Григорій Петровський був, схоже, вмілим й авторитетним профспілковим організатором в останні десятиріччя існування Російської імперії – і став більшовицьким діячем, можливо, трохи менш кривавим, ніж інші, та ненабагато. А Василь Еллан-Блакитний – талановитий молодий український поет і спершу український же політик, невдовзі став заповзятим попихачем окупаційної більшовицької влади, обґрунтовуючи та виправдовуючи у віршованій і прозовій формі всі її злочини. «Політик Блакитний убив у собі поета Еллана», – кинув йому у лице Микола Хвильовий. Еллан-Блакитний слухняно коливався разом із лінією партії, хоча й порятував Олександра Довженка та декого іншого з лабетів ЧК…
А згадаймо УРСР періоду 1960-80-х – спершу «доба Шелеста», потім «доба Щербицького». Попри те, що в обох випадках ішлося про пізній радянський тоталітаризм, різниця була відчутна – від характеру розвитку національної культури до наповнення продуктового кошика пересічного українця.
Як легко стати ніким і нічим
У новітній історії України також були політики, потенційно здатні істотно змінити хронотоп національного буття в бік прискореного цивілізаційного прогресу. Проте їм на заваді ставали насамперед власні амбіції, а також невміння мислити в категоріях історичного часу-простору і відповідно діяти.
Володимир Гриньов, використовуючи образну формулу поета Миколи Вінграновського, «сів не в той літак». Ставши на початку 1990-х досить впливовим політиком та позиціонуючи себе як ліберала-технократа (і маючи для цього певні підстави), він збився на роль «другої скрипки» при Леоніді Кучмі, який уже тоді взяв курс на творення олігархічної системи та на захист начебто «гнобленої» російської мови. Результат – повне політичне фіаско.
Олександр Мороз тривалий час був важливою постаттю української політики. У 1993 році він не влив свою Соцпартію до «відновленої» (реально – тієї самої, тільки без спецрозподільників і владних важелів) КПУ. У 1994 році Мороз внаслідок певних компромісів очолив Верховну Раду й зіграв позитивну роль в ухваленні Конституції 1996 року. А потім він став однією з ключових постатей «касетного скандалу» й акції «Україна без Кучми». Й у дні Помаранчевої революції Майдан не раз скандував: «Мо-роз, Мо-роз!». І що ж? Олександру Олександровичу страх як закортіло знову стати головою Верховної Ради. Він свого досягнув, але… Спершу підписавши коаліційну угоду з «Нашою Україною» та «Батьківщиною», Соцпартія за лаштунками домовилася з Партією регіонів – і «кинула» своїх союзників. Мороз став спікером і навіть просидів у своєму кріслі понад рік. По тому на дострокових парламентських виборах Соцпартія втратила своїх виборців – і зійшла на пси. Подальші спроби Мороза повернутися у велику політику не мали успіху.
Віктор Ющенко. Чи треба нагадувати, яким високим був його рейтинг на початку 2000-х, коли Кабмін під його проводом домігся реструктуризації зовнішніх боргів, наповнив бюджет і забезпечив високі темпи економічного росту? І про Майдан-2004 навряд чи треба нагадувати, і про колосальний рівень довіри до Ющенка у перше його президентське півріччя. Здавалося, почалася «доба Ющенка». А далі сам Віктор Андрійович наполегливо почав обвалювати свій рейтинг. І якби ж тільки цим він займався – ні, він здійснив політичну реанімацію Януковича і Партії регіонів, а на додачу амністував усіх порушників законодавства на виборах 2004 року, відкривши тим шлях до політичних потрясінь і трагічних подій наступного десятиліття.
А Віктор Янукович? Якби він поводив себе хоча б ненабагато пристойніше, якби не прагнув контролювати – передусім через старшого сина «Сашу-стоматолога» та його «гаманці» – третину ВВП України, якби не обкладався «золотими батонами», якби не витягнув на потреби свої та свого режиму дві третини золотовалютного запасу країни, то жив би після відставки спокійно і заможно, десь у Криму (українському) чи Донецьку (теж українському) зі своєю коханкою, страусами й обслугою. Багато хто плювався б, згадуючи його правління, але ж і Леоніда Кучму більшість українців згадує не зовсім незлим словом – і нічого. Живе собі цей екс-президент, і непогано.
Утім, існують і гірші варіанти, тобто занулення повне й абсолютне. Євген Кушнарьов. У 1990-х він був однією з ключових політичних постатей у Харкові, став співзасновником Народно-демократичної партії, адептом відновлення місцевого самоврядування, обирався президентом Асоціації міст України у 1994-97 роках. Два роки керував адміністрацією Леоніда Кучми, на президентських виборах 1999-го координував дії міжпартійного блоку «Наш вибір – Леонід Кучма!», далі очолив Харківську обласну держадміністрацію. І все б нічого – мав Кушнарьов репутацію освіченого й прагматичного технократа, – якби не вибори 2004 року, не спонтанно-шалена його любов до одного з кандидатів і не участь у Сєвєродонецькому з’їзді… А потім у Криму Кушнарьов – тепер депутат від Партії регіонів – полум’яно агітував проти НАТО та Заходу, за Росію. Тож анексію Криму та криваву м’ясорубку на сході України готував, у числі інших, і Євген Кушнарьов, не ставлячи собі запитання – а як відгукнуться його слова і дії через рік, п’ять, десять? Не ставив він собі й інше запитання – а чи в ту компанію втрапив? І невдовзі не забарився трагічний випадок на полюванні…
Чи зроблені висновки?
Чи винесли нинішні можновладці уроки з доль і діянь своїх попередників? На перший погляд, так. Європейська орієнтація, демократія, здійснення декомунізації та деколонізації, повага до національно-визвольних традицій і цінностей, відновлення українського війська та відсіч російським агресорам. При цьому декомунізація, навіть у такій урізаній формі (на рівні топоніміки та шкільних підручників), в якій вона проводиться, має велике значення – хоч і здійснюється з запізненням на чверть століття, але змінює хронотоп буття українського народу. Відновлення Збройних Сил, які нищили всі попередні керманичі, – теж річ життєво важлива для України. Але…
Але вже зараз бачимо «парад амбіцій», домінування тактики над стратегією і спроби отримати все можливе – для себе, а не для народу – одразу і негайно. Сумно, панове…
Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода