Василь Михайловський народився в 1937 році. Його нянечка втекла до Києву від Голодомору, а пізніше врятувала чотирьохлітнього хлоп’я від розстрілу. Він ріс із названими батьками і до самого закінчення інституту не знав, що друзі, які регулярно приїжджають до нього з Москви, це його брати.
Він розповів Радіо Свобода свою історію, а саме, як йому вдалося вижити в Бабиному Яру, як названі батьки врятували його від смерті, та як його справжні родичі видавали з себе друзів.
«Моя нянечка втекла до Києву від Голодомору»
Я народився в Києві в 1937 році в єврейській родині на прізвище Кац. Ми жили біля Володимирської гірки, на вулиці Костельній. Мати вмерла одразу після того, як мене родила. Тоді тато взяв нянечку, жінку, яка втекла з села від Голодомору. Їй було років 30 і звали її Анастасія Фоміна, але у нас в родині її чомусь Надя називали. Ми зі старшим братом Павлом дуже її любили.
Василь Михайловський
Із початком війни батько відправився на захист Києва, але його підрозділ потрапив в оточення, а він сам – у Дарницький табір. У тому таборі євреїв та комуністів окремо викликали. Батько хотів піти, але його затримав товариш-українець. Потім, коли їх перевозили в інший табір, на Керосинній, йому вдалося втекти, і він повернувся додому.
Ще раніше батько відправив мене, Павлика, бабусю та няню в евакуацію. Але потяг застряг у Ніжині (близько сотні кілометрів від Києва – ред.) десь на тиждень. Ми стояли і пропускали військові вантажі. Коли закінчилися продукти, бабуся відправила нянечку й мене в Київ щось придбати. Але коли ми повернулися до Ніжина, ешелон вже поїхав і нам довелося повернутися до Києва.
Отже коли повернувся батько, то дуже здивувався. Ми почали розмовляти, нянечка шукала йому якісь одяг. Але тут за ним прийшла двірничка та два поліцаї. Вони забрали батька і більше я його не бачив.
А потім повертається двірничка й каже: «Жидьонка завтра до Бабиного Яру». Нянечка зовсім не зрозуміла, що це означає. Вона взагалі була не дуже грамотною людиною, хоча дуже доброю.
«Я сприйняв колону людей на шляху до Бабиного Яру за демонстрацію»
І наступного ранку нянечка зібрала із собою якусь їжу і ми пішли від площі Калініна, так тоді майдан Незалежності називався, по Малій Житомирській до Бабиного Яру. Я ще питав в няні: «А де прапорці і повітряні кульки?» Я думав, що це демонстрація якась, батько завжди мене на них брав.
Багато хто повірив у чутки, що німці будуть переселяти кудись євреїв та цілими дворами наймали вантажівки
Спочатку я йшов нормально, потім втомився і нянечка посадила мене на віз. Деякі євреї там були навіть із машинами – багато хто повірив у чутки, що німці будуть переселяти кудись євреїв та цілими дворами наймали вантажівки. Біля мене на возі лежала величезна торба з іграшками, я запам’ятав Петрушку із відірваною рукою.
Я колись розповідав цю історію скульптору Валерію Медведєву і він використав подібну ідею у пам’ятнику дітям, розстріляних у Бабиному Яру. Це хороший пам’ятник, він зображає дитину із поламаними іграшками. Монумент стоїть біля метро Дорогожичі.
Отже ми із нянечкою дійшли до Лук’янівки і побачили, що на вулиці Мельникова вже з двох боків стояли жандарми й гестапівці із собаками. Врятуватися звідти вже було неможливо. Людей били кийками й прикладами, штовхали, щоб вони йшли швидше. А в самому кінці було зроблене загородження на сталевих протитанкових надовбів – такий собі коридор.
Я кричав та стиснув шию нянечки так сильно, що мене неможливо було відчепити
Людей було дуже багато, а прохід був дуже вузький, тому ми впали. Я розбився в кров, няня розбилася у кров, а ще й собака вкрала нашу торбу з продуктами. Увесь цей час нянечка тримала в руках свій паспорт і кричала: «Я – українка, я – українка». Вона встигла зрозуміти, що нас там будуть вбивати. І якийсь солдат із оточуючих загонів підняв її й мене – я кричав та стиснув шию нянечки так сильно, що мене неможливо було відчепити. Солдат випустив нас із оточення, а колонна відправилася до Яру, на розстріл. Я досі пам’ятаю столи, де відбирали одяг, гроші й цінності і сортирували їх.
«Із Цезаря я перетворився на Василя»
Ми із нянею два тижні ходили по місту, бродяжили. До старої квартири боялися повернутися, ночували у руїнах універмагу, годувалися в її подруг. І одного разу жінка, в якої нянечка купувала для мене молоко, говорить: «Навіщо тобі ця єврейська дитина?! На Предславинській є дитяча лікарня, де зробили дитячий притулок. Здай його туди».
Так нянечка і зробила – віднесла мене в цю лікарню і написала, що я Вася Фомін. Так я став Васею. До цього мене звали Цезар.
Керівником притулку була молодий лікар-фтизіатр Ніна Нікітічна Гузкова. Майже весь склад лікарні евакуювався і перетворили її на притулок. Всю війну там жило кілька єврейських дітей, і німці коли приходили із перевіркою, нас ховали під сходами.
Мій двоюрідний брат служив у 3-й танковій армії під керівництвом маршала Павла Рибалки і брав участь у звільненні Києва. Тут він насамперед відправився до нянечки і питає: «Де Цезік?» Вона показала йому притулок, де він побачив, що я живий і поїхав далі. Брат пройшов усю війну, і коли вони із нянею знову приїхали в притулок, мене вже усиновила родина Михайловських. Брату погрожувати пістолетом, щоб дізнатися їхню адресу.
«Із моїми названими батьками я нібито вдруге народився»
Я був дуже хворобливою дитиною. Ніхто не хотів мене брати
Після війни дітей із притулку почали розбирати і я швидко залишився в кімнаті один – усіх сусідів всиновили чи забрали. А я був дуже хворобливою дитиною, зокрема хворів водянкою. Ніхто не хотів мене брати, і якось спитав в нянечці, яка там прибирала: «Коли вже мене заберуть?!» І щоб я заспокоївся, вона сказала, що за мною приїдуть завтра.
Коли побачив сімейну пару, одразу вибіг до них. Кричу: «Тато! Мамо! Це ж я, ваш син, заберіть мене звідси!
Від самого ранку я стояв біля дверей. І коли побачив сімейну пару, одразу вибіг до них. Вчепився в бороду Василю Івановичу і кричу: «Тато! Мамо! Це ж я, ваш син, заберіть мене звідси!»
Взагалі то Михайловські хотіли дівчинку, але побачили, що я дуже легко повірив, що вони мої родителі. Так я став Василем Васильовичем Михайловським. А той, хто мене всиновив, став «праведником миру» – він раніше врятував від нацистів свою дружину, Берту Савеліївну, та її матір, Песю Ароновну. Остання до речі спілкувалася лише на ідиш і була дуже незадоволена тим, що її донька одружилася із «руським». Але він спеціально для неї вивчив ідиш, а пізніше лікував тещу – названий батько був дуже хорошим лікарем.
Він і мене врятував, коли крім водянки в мене виявився порок серця. З цією родиною я вдруге народився. Я виглядав значно молодшим, та коли оформляли мою метрику, то списали мені 3 роки, отже до першого класу я пішов не в 7, а в 10 років. При цьому я виглядав як решта однокласників. Про цю помилку я дізнався лише, коли помер Василь Іванович.
Я жив із названою родиною, але з Москви до нас в гості часто приїжджали мій двоюрідний брат-танкіст і рідний брат Павло.
Ані він, ані Павло ніколи не говорили, що вони мої родичі – домовилися із названими батьками, що вони розкажуть мені усе, лише коли я закінчу інститут. Хоча я щось підозрював, але точно нічого не знав.