Лауреатом Нобелівської премії з літератури 2015 року стала письменниця з Білорусі Світлана Алексієвич, про що оголосили у четвер в Нобелівському комітеті у Стокгольмі. Премія присуджена «за її багатоголосу творчість – пам’ятник стражданню і мужності у наш час». На початку травня Світлана Алексієвич дала інтерв’ю Радіо Свобода. Пропонуємо його Вашій увазі.
– Власні внутрішні обмеження, звичайно, в радянський час і в мене теж були, і я теж не могла якісь речі прийняти, оскільки цілий пласт світової військової літератури пройшов повз мене. Суть радянського розуміння військового протистояння була такою: «війна – біда», а екзистенційні питання відсутні. Про них вперше, і то не зовсім до кінця, у відкритій манері заговорив Василь Биков. Ми в цілому були дуже прив’язані до свого часу, і знадобилося пожити у стані хоча б духовної напівсвободи (у якій ми досі всі живемо), щоб якісь речі я зрозуміла й змогла сказати. Щоб я зрозуміла: людина – і страшна, і прекрасна, і незрозуміла; зло – і яскраве, і хиже; війна – страшний, але дуже яскравий і дуже різний світ, і людина в цьому світі теж дуже різна. Якби у мене було у 1980-і роки сьогоднішнє відчуття часу, напевно, частково іншим було б і розуміння війни. Але і 30 років тому я зробила все, що змогла.
– Як Ви оцінюєте радянську літературу про війну? Чому не написано великого російського роману про велику війну, як Ви вважаєте?
Сталін потужним ковпаком ліг на нашу свідомість – і, як з’ясовується, цей ковпак досі притискає і нові покоління, і володарів, і масову свідомість. Бачимо, що починається нове відродження Сталіна
– Я думаю, позначилося обмеження ідей радянського часу. Сталін потужним ковпаком ліг на нашу свідомість – і, як з’ясовується, цей ковпак досі притискає і нові покоління, і володарів, і масову свідомість. Ми бачимо, що починається нове відродження Сталіна. І звичайно, наше уявлення про світ було сильно звужене, світ ділився тільки на жертв і катів, а світ насправді куди складніший.
Якщо подивитися, що діється сьогодні в Україні, то там половина людей – заручники, які опинилися в ситуації окупації
Якщо подивитися, що діється сьогодні в Україні, то там половина людей – заручники, які опинилися в ситуації окупації. Я бачила очі біженців, світ для них похитнувся. Ціле покоління старих радянських людей від інфарктів та інсультів сьогодні помирає, їхній світ абсолютно зруйнувався.
Ми були паралізовані цією картиною чорно-білого світу, навіть кращі, навіть найталановитіші люди. Як казав, здається, Всеволод Гаршин або Леонід Андреєв, для нас війна – біда, а війна насправді – це безумство. Я вже належала до покоління, якому вдалося вирватися з чорно-білого сприйняття війни. Для нас, звичайно, війна ставить величезну кількість екзистенціальних питань: людина залишається один на один з думкою про те, що вона може вбити іншу людину. У чому справедливість війни, яка відносність цієї справедливості? Один із моїх героїв сказав: «Я написав заповіт, щоб, коли я помру, мої медалі не ховали зі мною, як це зробили з моїми однополчанами, а віднести б їх до церкви. Адже і я вбивав». Це інший, екзистенціальний рівень розуміння війни.
Екзистенціальна рефлексія в нашій культурі відсутня – це стосується і табірної теми, і сталінської теми, і війни
На жаль, екзистенціальна рефлексія в нашій культурі відсутня – це стосується і табірної теми, і сталінської теми, і війни, особливо партизанської війни, чесна книга про яку ще не написана. Розумієте, великий роман можливий, тільки якщо в його основу ляжуть особисті, екзистенційні питання – природи людської, відносин із космосом. Коли ставляться питання не про те, хто такий Сталін, а про те, що таке людина. Ці питання були для нас у радянський період закритими. Ось я дивлюся на світову літературу: вони були ближчі до цих питань, вони були вільніші. Можливо, тому молодь тепер читає Ремарка, а не читає Юрія Бондарева, хоча «Гарячий сніг» – для свого часу дуже талановита річ. Але час зараз вирвався у загальний простір, у спільне бажання зрозуміти людину: навіщо взагалі все це, хто вона, що вона? А ми знову зачинилися в якусь мушлю, в абсолютно внутрішню соціальність.
– Як Ви вважаєте, чому останніми десятиліттями впав інтерес до теми Другої світової? Чому ніхто з Вашого покоління письменників-метрів чи більш молодих літераторів не звертався до цієї теми всерйоз?
Наша пострадянська культура живе в закритому стані. Ми не вийшли у відкритий світ, ми не впустили в себе світ
– Тому що наша пострадянська культура живе в закритому стані. Ми не вийшли у відкритий світ, ми не впустили в себе світ. У цьому закритому стані ми не можемо набути зв’язків з новими молодими людьми, тому що ці молоді люди належать іншому світу. А закритий стан культури народжує такі ж абсолютно закриті, герметичні книги, вони не цікаві ні зовнішньому світу, ні молодим читачам
– А чому пострадянські суспільства (насамперед я маю на увазі російське та білоруське, і значно менше українське суспільство) «не впустили в себе світ»? Влада винна, народ винен, суспільні умови так склалися – в чому причина, як Ви її бачите?
І влада, і еліта, і суспільство виявилися нездатними побудувати нову державу, обжити нові ідеї, як це зробили наші сусіди – та ж Балтика, ті ж Чехія і Польща
– Найскладніша проблема, що у нас залишилася від радянського часу, – це, звичайно, свідомість людини. І влада, і еліта, і суспільство виявилися нездатними побудувати нову державу, обжити нові ідеї, як це зробили наші сусіди – та ж Балтика, ті ж Чехія і Польща... Там еліта потихеньку робить свою роботу, вона виробляє нові ідеї. Як мені сказав один польський режисер, «ваша еліта побігла до залишків зі столу олігархів, а у нас олігархи хочуть, щоб ми їх запросили до свого столу» – художник у цих світах посідає зовсім різне місце. Коли я раптом чую від відомого російського театрального діяча: не соромно оголошувати по телевізору, що у тебе в літаку стоїть золотий унітаз, він же зароблений... Або коли відома журналістка каже: у людини з грошима – особливий запах, це особлива людина, оскільки її гроші мають якусь енергію, силу... Я уявляю, якби сказала вона це де-небудь у Франції – їй би завтра ніхто руки не подав!
Немає потужного ядра еліти, яке б генерувало нові ідеї
Немає моральних правил, немає моральних законів, є закони понять, закони мафії, закони випадково нахапаних візантійських або якихось ще ідей. Немає потужного ядра еліти, яке б генерувало нові ідеї. Все це насмикано, все це досить примітивно. Нехай гроші з кишень сиплються, але все одно люди з такими поняттями чужі світу, смішні у зовнішньому світі, все одно вони викликають страх, а не повагу.
– Ви згадали про Україну. У цій країні зараз інакше відзначають дати, пов’язані із закінченням Другої світової війни в Європі. Як Ви ставитеся до цих спроб?
Українці справді хочуть почати нове життя. В Україні відчувається дух нації, що відродилася, яка не хоче, щоб її затягував російський вир
– Українці справді хочуть почати нове життя, і справді є небезпека, що чиновник знову зжере українську революцію. Але зараз народ налаштований рішуче, можливо, тому, що від часів Помаранчевої революції виросло нове покоління. В Україні відчувається дух часу, відчувається дух нації, що відродилася, яка не хоче, щоб її затягував російський вир. Я хотіла б вірити, що їм це вдасться, що не вдасться російському середньовіччю, яке сьогодні почалося, затягнути українців у старі часи. Дуже б хотілося сподіватися.
Оригінал матеріалу – на сайті Російської редакції Радіо Свобода
|
ДОВІДКА Світлана Алексієвич – автор досліджень «У війни не жіноче обличчя», «Цинкові хлопчики» і «Чорнобильська молитва». Нобелівську премію з літератури, розміром близько 960 тисяч американських доларів, вручають білоруській письменниці за «її поліфонічні тексти, пам’ятку страждань і мужності у наш час». Світлана Алексієвич народилася в Україні, в Івано-Франківську в 1948 році, згодом її родина переїхала до Білорусі. Від початку 2000-х Алексієвич живе в Західній Європі, а у фаворити Нобелівської премії з літератури потрапила в 2013 році, коли вийшла її книга «Час секонд-хенд». |
На цю ж тему: