(Рубрика «Точка зору»)
Увечері в п’ятницю в заяві, ухваленій США, Великобританією, Німеччиною, Катаром, Саудівською Аравією, Туреччиною і Францією, ці країни закликали Росію припинити бомбардування сирійської опозиції і цивільних осіб та висловили «глибоку стурбованість» нарощуванням російської військової присутності в Сирії. На перший погляд, це тільки протокольна заява – не більше, але за нею стоять куди більш серйозні політичні процеси.
Ситуація з путінським втручанням у Сирії нагадує в розвитку те, що відбувалося із вторгненням Путіна до Криму. Тоді теж відбувалися інтенсивні контакти російського президента зі світовими лідерами. Барак Обама, Ангела Меркель та інші керівники західних країн дзвонили Путіну мало не кожен день і намагалися переконати його відмовитися від анексії українській території. Коли Путін не побажав прислухатися до цих вимог, почалося впровадження в життя санкційної політики. Спочатку в Росії вважали, що це всього лише пропагандистський крок з боку Заходу, який все одно не відмовиться від співпраці з Москвою. Але зараз, коли вже ясно, наскільки серйозний вплив санкції чинять на російську економіку, в Росії ставляться до них куди серйозніше.
У ситуації з Сирією Захід, Туреччина і країни Перської Затоки теж поки що обмежуються лише дипломатичними заявами. Проте вже ясно, що в міру залучення Росії в сирійську кризу опоненти Москви можуть перейти від слів до дій. У кожного з них – своя зброя. Захід може ввести проти Росії нові санкції, пов’язані тепер із сирійською проблемою. Саудівська Аравія здатна значно впливати на рівень нафтових цін – а це головний засіб боротьби з путінським режимом. Туреччина може наростити допомогу сирійській опозиції, що значно ускладнить становище режиму Башара Асада.
Але найважливіше – що змінюється саме коло недоброзичливців Росії. Ще недавно головним опонентом путінського режиму був «колективний Захід». Але серед підписантів заяви західних країн усього чотири. Тепер до них приєдналася Туреччина, яка ще недавно була країною, що активно співпрацювала з Росією. На рівень цієї співпраці не вплинула навіть кримська криза. Після неї в Анкарі погодилися з будівництвом газопроводу «Турецький потік», головною метою якого була енергетична ізоляція України. Але зараз Путін близький до того, щоб зіпсувати стосунки з Туреччиною та її президентом Ердоганом всерйоз і надовго. Ердоган – непримиренний ворог Асада. Він активно підтримує опозицію. Крім того, нові потоки біженців – справжня гуманітарна катастрофа для Туреччини.
Саудівська Аравія і Катар протистоять в Сирії не тільки Асаду – лідеру близької до шиїтів алавітської меншини, але й Ірану – цій шиїтській фортеці. І те, що Росія стала на бік Асада та Ірану, робить її в очах сунітського світу головним союзником шиїтів. Президент Барак Обама спеціально відзначив це на своїй прес-конференції в Білому домі і він правий. Глобальні наслідки цього «перевтілення» Росії не змусять на себе чекати. І це будуть куди серйозніші наслідки, ніж те, що сталося після нападу на Україну.
Віталій Портников – журналіст і політичний коментатор, оглядач Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не завжди відображають позицію редакції