(Рубрика «Точка зору»)
«Проекти нової країни завжди повинні спиратися на мову, на історію, на культуру як базис відмінностей від інших, який формує масову ментальність»
(Георгій Почепцов, «Контроль над розумом»)
«Національна ідея – це для свідомої людини ціла культурна програма. Коли я кажу – я Чех, мушу мати культурну програму». Це засадниче твердження Томаша Масарика, першого президента Чеської Республіки, – яскравий приклад для наслідування: чехи геть-чисто відкинули теорію поглинання чеської культури німецькою.
Майже сто літ минуло, а вислів президента-державника досі актуальний. Чи має зараз Україна культурну програму, про яку згадував Масарик? Цю істину керівники Української держави, на жаль, ігнорують. Причина банальна: маємо неукраїнську державу. Вона лише за формою українська, за змістом – російська. А зміст, як відомо, важливіший за форму.
Після Революції гідності, коли, здавалося б, з’явилась унікальна можливість переродитися заново, українська культура не отримала належної державної підтримки. Приміром, на 15 листопада призначена «реорганізація» ДТРК «Культура» – насправді ліквідація чудового просвітницького телеканалу. Хоча нині протистояти агресору в інформаційному просторі може й повинна саме культура і духовність.
Реальна незалежність вимагає створення власного національного інформаційного простору. А що у нас? В Україні концепцію інформаційної безпеки обіцяно ухвалити лише наприкінці року...
Донеччанин Олександр Боргард, доктор фізико-математичних наук, у 1994 році дійшов висновку: «Російська культура є продуктом одвічного тоталітарного устрою. Тому вона є постійним природним середовищем для ідей тоталітаризму й расизму. Вона є соціально небезпечною для будь-якого демократичного суспільства… Звідси – конче треба звільнити остаточно від впливу цієї культури нашу європейську українську культуру, частину загальнолюдської культури; очистити українську мову, пильно, ретельно та радикально, від усього того, що було за колоніальних часів привнесене до неї мовою російською».
На жаль, архіважлива для утвердження Української державності проблема – цілковитий відрив від екс-метрополії – досі не розв’язана. Після Революції гідності українська мова відчутно здає позиції у владних структурах, у ЗМІ, прикриваючись підступно-фальшивим гаслом «Єдина країна – Единая страна». Насправді, це політична спекуляція, котра, по суті, забороняє порушувати питання дискримінації українців, які розмовляють українською мовою. Бо, мовляв, тим самим порушуються права російськомовних громадян України.
Ще у 19-му столітті знаменитий англійський філософ Джон Стюарт Мілль відзначив, що мова визначає світогляд та громадянську позицію людини. Яким є світогляд і громадська позиція міністра внутрішніх справ Арсена Авакова, який не розмовляє державною мовою? Перший міністр оборони України Костянтин Морозов блискуче опанував українську за три місяці. Бо чудово усвідомлював і ствердужвав, що русифікація є загрозою державності.
2005 року секретар РНБО Петро Порошенко після представлення його апарату Ради пообіцяв зупинити процес закриття російських шкіл, відновити у вищих навчальних закладах групи з російською мовою навчання, а також створити телевізійний канал і радіостанції для російськомовного населення. «Національні інтереси якої держави має намір захищати Петро Порошенко?» – дивувався тодішній заступник голови «Народного руху» Василь Куйбіда. Помовчимо?
Російською розмовляє «рашист» Володимир Путін, якого у світі ототожнюють з новітнім Адольфом Гітлером. Вже цього, здавалося б, достатнього, щоб в Україні всі заговорили українською. Але ж ні…
Навіщо євреям знадобився іврит? Могли б і на ідиш спілкуватися. Але ж ні. Знайшли силу й наснагу реанімувати, здавалося б, назавжди втрачену мову. Бо усвідомлювали, що слово має інформаційну енергетику, впливає на психіку, формує ментальність, консолідує суспільство.
Силовому протистоянню традиційно передує психологічна війна. Російська культура є могутнім чинником колоніальної експансії: спершу маргіналізація автохтонної культури, нав’язування російської мови, затим воєнна агресія – прихід «зелених чоловічків».
У нашому випадку російська окупація починається з телевізора. Загрозу національній безпеці створюють усі без винятку фільми московського розливу. Мовляв, «смотрите, мы почти такие же, как вы, у нас общая история».
Ілюзій з приводу того, що, приміром, телеканал «Інтер» стане проукраїнським, немає. Телеканал продовжує справно виконувати місію «культурного інтегратора», «культуртрегера» (цивілізатора – ред.), поширюючи міфи про «щасливе й радісне» радянське минуле, пропагуючи фальшиву радянську героїку тощо. ICTV, «1+1», ТРК «Україна» та інші телеканали (це стосується і так званого українського сегменту інтернету, де править бал російська мова, а українська часто-густо представлена неоковирними комп’ютерними перекладами) також щедро підгодовують тих, кому байдужа Українська держава, хто пречудово почувається в культурному та інформаційному полоні Московії.
Ну невже не можна прожити без «Международного союза КВН»? Відповідь знаходимо у Єфима Островського, російського політтехнолога, спеціаліста з електорального менеджменту: «У сучасному світі ресурси мови і культури є більш важливими, ніж ресурси території». У сучасному світі перемагають смисли. Культура творить і транслює смисли, сприяє їхньому ефективному засвоєнню. На прикладі Росії це добре видно – через підконтрольне телебачення Путін зумів нав’язати й прищепити російському суспільству смисли і вподобання «найкращого друга фізкультурників».
Якщо не матимемо власної культурної стратегії – житимемо за чужинецькою, продовжуватимемо існувати в системі чужих смислів. Імперських. Російських. Радянських.
На жаль, світоглядної революції в головах правлячої української еліти не сталося. Тож нові смисли вона не несе. Чимало українців (читай: хохлів) продовжують жити у світі російсько-радянських телевізійних і книжково-газетно-журнальних наративів – символічних сюжетів, за якими на догоду «рашистам» впорядковують, інтерпретують, структурують дійсність...
Вітчизняні ЗМІ впевнено і бадьоро запевняли, що восени на ICTV стартують детективні серіали українського виробництва. І що ж? Всі вони російськомовні. «Совпаденіє?» Не думаю. Хто «замовив музику»? Кремль? Луб’янка? Ясенєво (район у Москві – ред.)? Чи рідні хруні-угодовці?...
Твердження, що російськомовні громадяни люблять Україну не менше, ніж україномовні, справедливе. Але, як не парадоксально, при цьому непомітно й лагідно нівелюється статус української мови як державної. Тож найближчим часом «Єдина країна» може перетворитись на «Единую страну». Не Україну.
Прислухаймося до застереження Євгена Рибчинського, народного депутата України: «Росія не на Донбасі і не в Криму. Росія вже давно на вулицях Києва і Львова, Одеси і Дніпропетровська. Допоки українці думають російською, Росія скрізь».
Олег Романчук – публіцист, шеф-редактор журналу «Універсум»
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода