(Рубрика «Точка зору»)
Коли я читаю роздуми про кризу біженців, коли натрапляю на прогнози про «загибель Європи» і вигуки про «нашестя варварів», коли стежу за тим, як країни ЄС сперечаються між собою про те, яку кількість людей вони можуть прийняти, я думаю не про майбутнє, а про минуле. Про те, як мої близькі і неблизькі йшли запиленими дорогами Європи, були в трюмах старих кораблів, намагаючись знайти притулок в Англії, Америці або хоча б у рідній Палестині – а туди теж було не можна, адже стабільність – і їх не пускали, а потім спалювали. А потім каялися. Усією Європою. Всією Америкою. І це був тільки останній акт драми, яка тривала століттями.
Я – з народу біженців. Скільки століть ми ходили європейськими дорогами від міста до міста, від країни до країни? Спочатку був гнів церкви, потім захист стабільності, потім конкуренція. Про нас говорили практично те ж саме, що зараз говорять про арабів. Що віра наша страшна, традиції дикі, мова не зрозуміла. Що ми поширюємо хвороби і підриваємо демографічний баланс. Що ми заволодіємо Європою – останнє говорять і зараз, коли нас на континенті практично вже й не залишилося.
Усі ці сторіччя постійних страхів і гонінь разом з іншими народами Європи ми її творили. Її цінності. Її культуру. Її економіку. Її науку. Її архітектуру. Ми її виняньчили, цю Європу. Але упередження все одно були сильнішими за цю нашу готовність творити. Коли ми спробували бути такими ж, зняли наші халати і змінили їх на світські костюми сусідів, коли деякі з нас замість синагог пішли до церкви – страх тільки посилився. Нам знову довелося тікати і рятуватися. Вдалося це небагатьом. Тож чи повинен я, нащадок Авраама і Сари, кидати камінь у нащадка Авраама і Агар? Краще я буду з тими, хто закликає його обігріти.
Мене не лякають біженці у Європі. Мене лякають ті, хто навіть сьогодні бачить причину лиха в іншому, а не в собі самому. Мене дивують єврейські імена під ксенофобськими коментарями. Що ще повинно було статися з нами, щоб навчити нас співчуттю? Щоб нагадати, що завтра біженцем може стати кожен з нас?
Я живу в країні внутрішніх біженців. Ще нещодавно, до російського нападу на Україну, більша частина моїх співвітчизників навіть і уявити собі не могла, що багатьом доведеться тікати з Сімферополя, Донецька, Ялти, Луганська... Я навіть не хочу порівнювати рівень ризиків і загроз – ні кримський з донецьким, ні український із сирійським. Я просто хочу нагадати: люди були змушені в момент покинути рідний дім, роботу, звичне середовище – і починати нове життя практично з чистого аркуша. Цей поворот у їхньому житті був непередбачуваний, вони нічого не вирішували. Вони виявилися заручниками історичних подій і політичних рішень, незалежно від своїх поглядів на ці події та рішення.
Із сирійськими біженцями відбулося те ж саме. Ми можемо довго обговорювати, хто винен у сьогоднішній гуманітарній катастрофі, чи можна було б їй запобігти, чи потрібно було відмовлятися від дієвої підтримки сирійської опозиції і дозволити Путіну своєю підтримкою Асада перетворити Сирію на випалене поле. Це тема для дискусій на конференціях. А люди на дорозі – це не тема для дискусій. Вони живі. Поки що.
І головне, чого не можна допустити, – не кризи європейської демографії, а кризи європейського милосердя. Тому що милосердя – одна з цінностей, яка і робить Європу Європою, і сенс якої став зрозумілішим після двох світових воєн, які перетворили наш континент на світ біженців. Якщо від цієї цінності відмовитися, то не Шенгену не буде – Європи не буде.
Тому людей потрібно прийняти і знайти для них притулок. А Сирію потрібно врятувати – попри прагнення Путіна і Асада її знищити. Врятувати і вилікувати, щоб люди, які сьогодні шукають порятунку в Європі, змогли повернутися додому.
Вдома завжди краще – це вам скаже і той, хто втік від війни з Алеппо, і той, хто втік від війни з Донецька.
Віталій Портников – журналіст і політичний коментатор, оглядач Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
Оригінал матеріалу – на сайті Російської редакції Радіо Свобода