«Тоді була велика загроза оточення Донецька і взагалі припинення АТО» – боєць «Хорс» про Іловайськ

Запоріжжя – Активний учасник подій Революції гідності у Запоріжжі Тимур Книш з позивним «Хорс» з початком подій на сході України пішов добровольцем в батальйон «Донбас». На посаді заступника командира роти з охорони частини перебував у Іловайську. Понад півроку провів у полоні бойовиків так званої «ДНР», а вкінці лютого 2015 року був звільнений згідно з мінськими домовленостями. Зараз продовжує захищати Україну в лавах 5-го батальйону Національної гвардії України.

– Як сталося, що військові опинилися в Іловайську у своєрідному «котлі»?

– Розумієте, такі події розвиваються дуже швидко. Десь 23-го, друга половина серпня, коли тоді пішли на прорив, підключилися саме російські війська – була велика загроза для них, що ми той Іловайськ взяли б за будь-яку ціну. І тоді була дуже велика загроза оточення Донецька і взагалі припинення антитерористичної операції. У той час саме на підмогу кинулися російські війська, які своїми групами – масована артилерія, танки – вклинилися туди і переплутали всі карти, що були у нас.

– Яка була ситуація з Вашим підрозділом, де Ви служили?

– Наш підрозділ? «Донбас» чи особисто мій?

– Ваш. Що Ви бачили на власні очі?

– Особисто мій підрозділ – рота охорони. Ми займалися саме охороною нашого штабу, шпиталю нашого, вивіз-підвіз поранених, супровід боєприпасів. БК всім завозили. Плюс як резервна група брали участь на деяких ділянках, де було скрутно. У нас там був центральний штаб поблизу школи і житлові райони, де безпосередньо базувався батальйон «Донбас». Ми зайняли периметр цієї оборони нашого розташування і охороняли безпосередньо рубежі нашого розташування. Відбивали атаки. Там були атаки, спроби атакувати, захопити наш підрозділ. І тримали, будемо казати, безпосередню лінію оборони, щоб не дати знищити нашу базу.

– Який найгостріший момент запам’ятався з періоду перебування в Іловайську?

– Там дуже багато було моментів таких напружених взагалі, бо останні дні ми перебували під безперервним масованим артилерійським вогнем. «Гради», великий калібр бив. Але в період між артобстрілами були спроби захоплення – штурмували наші позиції.

Один з таких моментів запам’ятався, коли наш блок-пост оточили. Нам довелося відступати. Потім за підтримки інших підрозділів ми пішли в контрнаступ. Відбили свій блок-пост, зайняли свою територію, тобто закріпилися, трошки переробили свою позицію і знову почали нести свою службу. Це – такі бойові речі. Їх багато було. Це – тільки одна з маленьких. Постійна стрілянина, постійна напруга. Просто потрібно зрозуміти, що місцевий бій такий: через дорогу стоїть один наш підрозділ, з іншого боку, наступний квартал – територія ворожа, з якої постійно можуть стріляти, робити диверсії. Тобто напружена була ситуація.

– Яким чином відбувався вихід українських військ з Іловайська?

– Дуже цікава ситуація. Десь була домовленість на вищому рівні, коли ми вже були оточенні, що українські війська повинні будуть вийти без супротиву. Нам дали так званий «коридор зелений». Ми зібралися, підготували колони. Зібралися всі. І похідним таким порядком без агресивних дій зібрали поранених. Стали колоною. Цим «коридором» ми поїхали на нашу територію, на підконтрольну українську територію. І коли ми відходили, нас просто розстріляли, як на полігоні, як в тирі якомусь. Навмисно розстріляли. Тоді ми мали великі втрати. Після цього ми навіть потрапили в полон. Це було заздалегідь підготовлено, тому що місцеві люди – село, там де у нас був останній бій – казали, що вони нас два дні чекали, готували позиції, щоб саме тут нас зустріти.

– Як відбувався вивід «зеленим коридором» поетапно чи одночасно?

– Ви зрозумійте, що я володію тільки тією інформацію, яку бачив сам… Зібралися ми за Іловайськом. Розбилися на декілька колон. Розбилися на дві колони. Виходить так, що в голові колони йшли – там де йшла бронетехніка і міг бути серйозний опір – їх трохи пропустили. А частини, які були стрілецькі – просто рознесли. Хоча, як казали потім (це вже мої дані, чутки), що все ж таки і по бронетехніці били і всьому іншому. І частина пройшла, а частина – просто пала в цей «котел».

– Як організовувався вивід роти охорони, у якій Ви служили?

– Як це відбувалося? Ми були до останнього. Наші хлопці до останньої хвилини не покидали свої позиції. Ми стояли там, несли службу навіть, коли ці масовані обстріли «Градами» були. Ховалися в будинках, ховалися у підвалах всіляких. Однак все одно, коли був обстріл, перебували в окопах бійці. Були в нас і втрати. Після обстрілів збирали поранених. Підвозили боєкомплекти, тобто вилазили зі всіх шпарин і знову везли.

Рота охорони остання пішла. Вже сформувалася колона. Ми зробили вигляд останнього бою – постріляли, пошуміли, що ми є. Дорогою збирали своїх людей, підсаджували їх в колону. І ось таким чином, ми знялись, поїхали. І це була наша служба. Навіть там, коли ми були в оточенні, ми намагалися зайняти такі позиції на околиці того села, щоб далі свою службу нести в обороні, бо була дуже велика кількість нових поранених і ті, що загинули внаслідок обстрілу. Тобто намагалися до останнього нести свою службу. Я вважаю, що ми її завершили тільки тоді, коли ми віддали своїх поранених – тільки після цього рота охорони припинила своє бойове чергування.

– Ви казали про останній бій під Іловайськом. Що це за бій? Що відбувалося?

– Багато є про нього. Я своє враження тільки розкажу. Потрапили ми в засідку. Я беру лише свій епізод – нашу роту охорони. Перші постріли – що було найстрашніше – в беззахисну техніку. Одним з перших пострілів був знищений транспорт з пораненими. Це була пряма наводка з дуже близької відстані. Люди загинули дуже страшно. Були великі червоні хрести на цих машинах. «Швидка допомога». Тобто майже всі поранені, яких ми вивозили, останню партію, були знищені.

Мій автомобіль – вантажівка, на якій ми їхали, КамАЗ перегородив дорогу. Водія вбило. Частина людей пішла пішки. А позаду машини все підходять і підходять. Ми бачимо, що наш КамАЗ заважає. Людина сіла замість вбитого водія за кермо. І все це під суцільним вогнем, під обстрілами. Каша така велика йде. Я не знаю. Скрізь вогонь, скрізь стріляють. Людина перестрибує, прибирає, замість загиблого водія сідає, розуміючи, що треба прибирати машину. Вона сідає. Інші хлопці з кузова цього КамАЗу стріляють по кущах, по кукурудзі там, де сидять вороги. І ця машина, виходить, звільняє шлях. І в той же час ми прямо потрапляємо на ворожий танк – два-три постріли на нас. Тобто хлопці стріляють, ведуть вогонь і в той же час б’є по ним танк. Один-другий раз – і все це просто знищено. Вогонь. Смерть. Кров скрізь.

Якимось дивом нас трьох викидає з цієї машини. Я і ще два мої побратими – «Вел» і «Гроза». Хлопці, до речі, зараз також служать. Все нормально, все добре з ними. Бог нас виводить звідти, ми відповзаємо від машини. Потім організовується оборона. Починається стрілянина з нашого боку.

За цей час дуже-дуже багато проявів такого героїзму. Я не знаю, я такого ніколи не бачив і не очікував. Також у нас така людина була – дядя Ваня «Сєвєр». Людина, яка в повний зріст стала за кулемет «Утес». Машина горить, а дядя Ваня стоїть в повний зріст і прикриває відхід наш, наших людей. І ворожа куля снайпера великого калібру йому просто розбиває, як гарбуз, голову.

«Ворожа куля снайпера великого калібру розбиває йому голову»

Героїзм цих людей, що билися поряд зі мною – його передати неможливо. Дуже жаль, що багато з них досі не відзначені ніяк, не вшановані. Справжні герої, що стояли до кінця, несли зброю поки не закінчилося їх бойове чергування.

Після цього частина хлопців наших підбила бронетехніку їхню, знищили і БТРи. Треба зрозуміти, ми відбивалися зброєю для короткого бою, стрілецькою зброєю. Взяли полонених – росіян. Почалися з ними переговори. Вони вийшли на нашу радіохвилю – почалися переговори. Було бажання змусити їх піти на якісь поступки, тобто є полонені, щоб вони частину наших випустили. Треба новий шпиталь. Поранених дуже багато. Пішли. Кілька годин дали перемир’я, бо їхні поранені були, загиблі, наші поранені. Тобто зібрали, що ми могли, в купи, кого цілими. Кого в купи просто – останки наших друзів. Хто спромігся, допоміг пораненим. І після цього пішли переговори. Стрільба.

Чому ми потрапили в полон? Ми зв’язувалися з нашим керівництвом. Нам казали, що до нас йде допомога, колони: «хлопці, тримайтеся». Ми зайняли оборону, як могли, і намагалися протягнути час. Як воно потім вийшло? Була дуже велика загроза для Маріуполя, частина колон туди пішла – це ті колони, що йшли до нас. Бо з хлопцями я спілкувався: вони потрапили під обстріли і дуже пошматувало сильно. Ну, і так ми трималися. Після всіх цих подій росіяни теж не гаяли час. Вони відійшли на значну відстань, коли ми не мали змоги дістати їх вже своєю зброєю. І почали просто по нас стріляти з далекої відстані – снайпери, міномети.

«Обіцянку таки виконали, росіяни зробили коридор і вивезли наших поранених»

Коли переговори тих людей, що залишилися керувати безпосередньо батальйоном, привели до того, що все ж таки домовились. Росіяни кажуть: «Ми вас або знищимо, або віддайте нам наших полонених, поранених. Ми гарантуємо безпеку вашим пораненим. Складайте зброю. Ми з вами нічого не зробимо. Просто дамо вам ще коридор. Виведемо вас на нейтральну територію. Ідіть з Богом». Розуміючи, що ми все одно загинемо, нам дають якийсь шанс вийти, бо нас просто так накрила б артилерія…Було б шмаття з нас, і ми загинули б взагалі. За безцінь життя б віддали, окрім прямого геройства.

Відверто пояснили ситуацію нашим людям. Перед цим в ніч, коли ми намагалися протягти час, частину людей ми відпустили, тих, хто мав змогу піти. Вони пішли. Дали їм зброю. Особливо снайперам поміняли (зброю – ред.), тому що спійманого снайпера просто вбивали на місці. Віддали свою зброю. Частину озброїли. Дали, що могли. Допомогли. І люди пішли в ніч. Хто дійшов, хто не дійшов – досі до кінця так і не відомо.

На ранок я зібрав своїх людей і кажу: «Хлопці взяли відповідальність на себе. Вирішили так і так – йти в полон. Хто не бажає – ми нікого не тримаємо. Хто хоче – залишайтесь, ховайтеся або йдіть геть». Ще був у нас медпункт. Хлопці кажуть: «Поки поранені не вийдуть – будемо до кінця». Таким чином, і потрапили. Далі була епопея полону.

Але перед цим було – нас як худобу прогнали кілометрів 10, на полі оточили. Привезли наших поранених в КамАЗі. Поранені почали гинути. Вони почали гинути ще там, в тому селі. Ми все ж таки дочекалися – єдине, що обіцянку таки виконали, росіяни зробили «коридор» і вивезли наших поранених. Що могли, ми зробили: під виглядом всяких легкопоранених, контужених навіть здорових людей намагалися відправити з цим конвоєм, щоб все ж таки було більше шансів вижити. А самі залишилися на місці бою. Нас потім зрадницьки просто росіяни віддали ось цим «ЛНР-ДНР» – і так ми опинилися в полоні.

– Багато людей після Іловайська опинилося в полоні?

– Безпосередньо в нашій групі було 111 добровольців батальйону «Донбас». Відношення до нас, добровольців, було неоднозначне, бо ті, хто були в Збройних силах, їх відправили в інше місце. І, взагалі, вони швидше потрапили додому. А у нас – окрема історія. Вважали нас особистими ворогами. Забрали. Навіщо забрали? Не перестріляли на тому полі. Була така думка, що на всіх тут перестріляють. Ми вже готувалися до цього, але Бог вподобав і люди допомогли. Вся Україна відстояла нас і так ми дивом опинилися на свободі, вдома на рідній території. І найголовніше, що всі, практично всі, хто туди пішов – моя душа як командира взагалі спокійна – всі мої люди, весь мій підрозділ вийшов. Багато людей продовжує боротьбу, багато людей по-іншому, але всі цілі, здорові і приносять користь нашій державі.