Коли сформувалися колони, я здивувався, якого біса з того Іловайська виходити – боєць «Бандера»

Мар'ян Кушнір, Оксана Лісна

Остап Проць розповів Радіо Свобода, як він пив «фреші» під час короткого полону в Іловайську. Боєць із позивним «Бандера» за фахом юрист, закінчував львівський університет. Його війна, як і більшості «донбасівців» розпочалася на Майдані Незалежності в Києві ще взимку 2013-го. Зараз Остап продовжує захищати Україну на сході. Остап поза камерою цитує Франка, говорить про кіно і про просту буденну культуру. Але тепер він не юрист і активіст – а захисник української незалежності.

– Коли Ви відправилися в Іловайськ?

– Ми постійно говорили, щоб нас відправили на допомогу своїм в Іловайськ. Батальйон «Донбас» тоді стояв в місті Попасна. З Генштабу прийшов наказ, що потрібно їхати в Курахово. Частина батальйону поїхала в Курахово, частина батальйону залишилась в Попасній. За кілька днів ми почули, що хлопці, які поїхали в Курахово, штурмують Іловайськ. З’явилися перші «двохсоті», «трьохсоті». Керівництво, яке залишилося в Попасній, постійно наголошувало, що потрібно вирушати на підмогу нашим. Загалом хлопці, які залишилися в Попасній, потім поїхали в Іловайськ, там була частина другої штурмової роти, половина першого загону, увесь другий, половина третього взводу. Ми побачили, що точка досягла піку, і нам сказали: «Їдемо на Іловайськ». Заїхали ми вперше в Курахово. Хлопці, які вже були там, казали, що місто як решето, що немає ні одного живого будинку, ні одного паркана. Все прошито шрапнелями, постійно працює артилерія. Був один загін, не знаю, чи я маю право їх судити, він відмовився їхати. Це ми вже потім дізналися і поїхали туди (частина першого і третього загону). Багато хто з хлопців загинув, були тяжко поранені. Дорогою до Іловайська бачили дуже велику кількість розбитої техніки, як нашої, так і «сєпарської», навколо спалені танки, БМП. Коли ми зайшли в Іловайськ, то були шоковані. Побачили те, що нам розповідали.

– Як Ви були одягнені, що мали на собі?

– Практично нічого не було. Можна сказати, що ми ходили голі-босі. Мали автомати, пістолети, гранатомети – стрілецька зброя.

– Де Ви закріпилися в Іловайську?

– Частина батальйону була в Іловайську, позиції були зайняті. Коли ми приїхали, то відразу розділилися по позиціях та постах. Друга рота, третій загін зайняли 23-й пост. Ми здійснювали захист одного з напрямків, звідки могли початися обстріли.

– Як вівся бій?

– Я був із своїм однокласником Ковальським. Коли ми були на посту, то в першу ж ніч «Град» «бахнув» по нашій позиції. Снаряд впав приблизно в семи метрах до окопу. Все триває і швидко, і водночас повільно. А ще й окопи були не особливо великі. Ми впали в перший кращий, який був десь по коліна. Ми туди дивом помістилися.

Було багато розмов про те, що нам прийдуть на допомогу, бо треба було робити прорив з двох сторін. Ми робимо прорив в одну сторону, а війська – з іншої. Нам бракувало техніки, танків. Я нічого нового не скажу. Всі кажуть, що це була якась зрада. Ми були просто картою, яку розіграли, не зрозуміло в чиїх інтересах. Найголовніше, що хлопці були налаштовані рішуче. Але були й такі, які зламалися, здалися. Їм було дуже некомфортно, страшно. Але кістяк – головна частина батальйону «Донбас» не хотіла виходити з Іловайська. Ми прекрасно розуміли, що вони нас так просто звідти не викурять. Правда, кожен день від артобстрілів було по кілька «двохсотих» і «трьохсотих» .

Усю ніч працювала артилерія. Ми думали, що нам розчищають коридор. Усю ніч стріляли гаубиці. Швидше за все, наші. Усю ніч. І це тішило. Це багато що обіцяло. В результаті, як ми бачимо, це нічого не дало.

Було повідомлено, що є «зелений коридор» з такої до такої години, що вони нас не можуть вибити звідти. Але для них Іловайськ дуже стратегічний. А оскільки було дуже багато наших людей в оточенні, штаби домовилися: ви здаєте Іловайськ – ми вас випускаємо.

Коли почали формуватися колони, я взагалі здивувався, якого біса було з того Іловайська виходити – настільки нас було багато. Виявляєтсья, були і танки, були і БМП. Я не знаю, наскільки вони були справні. Можливо, не було БК, можливо, палива. Утворилися дві майже трикілометрові колони. Це було дуже багато. Я реально не зрозумів, чому нас звідти виводять.

Як почали формуватися колони, багато хто з ЗСУшників казали: «только не с нами». Дуже неприємно було таке чути. В нас зразу був відвертий штамп «каратєлєй». Нас не любили. Наскільки я знаю, коли «чечени» чи «казакі» чули, що підходить батальйон «Донбас» – відразу з’їжджали. Був такий штамп, що ми в полон не беремо, що ми катуємо, чого насправді не було.

– Як Ви отримали поранення?

– Все відбувалося дуже швидко і дуже динамічно. Нам підбили одну машину, в якій безпосередньо їхав я. Хто вцілів – почав обстрілювати «зєльонку». Я бачив пряме попадання – як «таблетка» (автомобіль УАЗ – ред.) зробила сальто в повітрі. Там, звісно ж, ніхто не вижив.

Ми одразу ж зрозуміли, що треба покинути ту ділянку, де ведеться щільний вогонь. Тут їде вантажний автомобіль, а за кермом – мій близький друг. Ми швидко залізли в ту машину. В авто було багато акумулятивних зарядів до гранатометів. Не встигли ми рушити, як машина була підбита. В результаті чого я і отримав поранення в плече.

Ну що? Дивіться, я навіть в полоні «фреші» п’ю!

Пригадується такий випадок, в мене була зламана щелепа, важко було їсти. Вода в криниці була майже не питна, як морська, дуже несмачна. І в тому подвір’ї був гарний виноградник. У нас була дуже бойова і відважна дівчинка «Кошка». Я кажу: «Кошка», надави мені, будь ласка, винограду, бо я не можу пити тої води». Вона відразу організувала хлопців, вони подавили той виноград і вона принесла його мені. А я кажу: «Ну що? Дивіться, я навіть в полоні «фреші» п’ю!»

«Кошка» – вона взагалі молодець. Активний учасник революційних подій з самого початку: безпосередньо на Майдані, потім в подавленні того сепаратистського гнізда в Одесі. На війну вона не могла не потрапити. Пам’ятаю, наш командир роти не хотів її бачити (вона була в другій роті), через те що вона дівчина. Потім після Іловайська він приходив до неї і вибачався.

– Як Ви вибралися звідти?

– В полоні як поранені ми пробули близько двох днів. Спочатку думали, що нас повезуть в Ростов на лікування. Але потім все-таки переправили до наших. Вже коли вивозили до «Червоного хреста», ми побачили наших «донбаських» медиків. Тут ми й зрозуміли, що скоро будемо за межами зони АТО.